Эмили Локхарт – Щира шахрайка (страница 24)
— Це історія про дівчину, — сказала Джул. — Ні, про хлопця. Трапилася дуже давно. Цей хлопець, він притиснув знайому дівчину до стіни. Іншу дівчину, не мене.
— Ого.
Джул знала, що розповідає вона не так, як треба, але ж вона говорила. Тепер вона не зупиниться.
— Він жахливо повівся з тією дівчиною в провулку за супермаркетом уночі. Ясно? Ви розумієте, про що я?
— Гадаю, так.
— Дівчина знала його, він був місцевим, отож вона пішла разом із ним, коли він попросив, бо він був гарненький. Ця дурепа не знала, як правильно сказати «ні». Не кулаками. Або, мабуть, було неважливо, що вона говорила, бо він не слухав. Річ у тому, що та дівчина не мала м’язів. Не мала навичок. У неї був пластиковий контейнер з молоком і пончиками.
— Ти з півдня, дорогенька? — спитала подружка Кенні. — Я раніше й не помітила. Я з Теннессі. Звідки ти?
— Вона не сказала нікому з дорослих про те, що сталось, але кільком подружкам розповіла. У дамській кімнаті. Ось як я про це дізналася.
— Ага.
— Той хлопець, той самий хлопець одного разу повертався з кіно додому. Два роки по тому. Мені було шістнадцять, і, знаєте, я була в чудовій фізичній формі. Чи знали ви таке про мене? Я у формі. Отже, якось увечері, коли я ходила в кіно, я побачила його. Я поверталася додому й побачила хлопця. Більшість людей сказали б, що мені не варто ходити по вулиці самій. Проте я там була. І хлопцю також не варто було вештатися там самому.
Уся ця ідея раптово здалася смішною. Джул відчула, що їй слід зупинитися й посміятися. Вона стала й почала чекати, доки мине сміх. Але він не минав.
— У руці я тримала блакитний слаш[41], — Джул вела далі, — великий, як-от купляють у кіно. Босоніжки на підборах. Було літо. Вам подобається гарне взуття?
— У мене кісточки на великих пальцях ніг, — відповіла леді. — Ну ж бо, ходімо.
Джул ішла.
— Я зняла босоніжки. І покликала хлопця, вигукнувши його ім’я. Я вигадала, що мені треба впіймати таксі, там, на розі, у пітьмі. Я сказала, що мій телефон розряджений і спитала, чи не може він мені допомогти? Він думав, що від мене не буде жодної шкоди. В одній руці я тримала босоніжок, у іншій — напій. Другий босоніжок лежав на землі. Хлопець підійшов. Я лівицею кинула слаш йому в обличчя і вдарила його босоніжком, влучивши підбором у скроню.
Джул чекала, доки пані щось скаже. Але та мовчала, і досі тримаючи Джул за руку.
— Він хотів схопити мене за талію, але я зігнула коліно і вдарила його в щелепу. Тоді я знову з розмахом загатила йому босоніжком по голові. У м’яку ділянку, — здавалося важливим точно пояснити, куди влучив удар. — Я знову і знову била його взуттям.
Джул зупинилась і змусила леді подивитися їй в обличчя. Було дуже темно. Джул вдалося розгледіти лише добродушні зморшки навколо очей леді, але не самі очі.
— Він лежав з роззявленим ротом, — сказала Джул. — Із носа юшила кров. Він здавався мертвим, пані. Він не підводився. Я роззирнулася навкруги. Було пізно. Не світило жодного вогника. Я не могла сказати, чи був він мертвий. Я підняла склянку з-під напою, взуття і пішла додому.
Я зібрала всі речі, у які була вдягнута, і поклала їх до пакету для продуктів. Зранку я вдала, що йду до школи.
Джул опустила руки. Вона раптом відчула втому, запаморочення і порожнечу.
— Він був мертвий? — запитала подружка Кенні.
— Ні, пані, він не помер, — повільно вимовила Джул. — Я шукала його ім’я в Інтернеті. Я щодня шукала його, і він ніколи не з’являвся, лише в місцевій газеті, поруч із фотографією. Він виграв конкурс поезії.
— Справді?
— Він ніколи не повідомляв, що сталося. Це була та ніч, коли я дізналася, ким я є, — мовила Джул. — Я дізналася, на що здатна. Ви мене розумієте, пані?
— Я рада, що він не помер, дорогенька. Думаю, ти не звикла прикладатися до чарки.
— Я взагалі не п’ю.
— Слухай. Колись давно зі мною сталося те саме, — сказала леді, — що і з тією дівчиною… Я не люблю про таке згадувати, але це правда. Я впоралась із цим і зі мною тепер усе гаразд, чуєш?
— Так, чую.
— Я подумала, ти захочеш дізнатися.
Джул подивилася на леді. Вона прегарна жінка, а Кенні був щасливчиком.
— Ви знаєте справжнє ім’я Кенні? — запитала Джул. — Яке справжнє ім’я Кенні?
— Дозволь мені відвести тебе до твого номера, — попросила леді. — Мені треба переконатися, що з тобою все добре.
— Так було, коли я відчула в собі героя, — сказала Джул.
Після цього вона опинилась у своєму номері, і світ поринув у морок.
Наступного ранку Джул прокинулася з пухирцями. На обох долонях було по чотири гноянки, трохи нижче від пальців.
Дівчина лежала в ліжку і розглядала пухирці. Вона потягнулася за нефритовою каблучкою, що лежала на тумбочці. Вона не налазила. Пальці надто спухли.
Джул луснула кожен пухирець і рідина всмокталась у м’яке білосніжне простирадло готелю. Тепер шкіра швидше затвердіє.
Цей фільм не про дівчину, яка розходиться з підривним хлопцем, думала вона. І також він не про дівчину, котра втікає від контролю матері. Мова не про величного білошкірого гетеросексуального героя, якому треба врятувати свою кохану або який об’єднується з жінкою, не такою сильною, зате в обтислому костюмі.
«Зараз я в центрі історії, — сказала собі Джул. — Мені не треба важити обмаль, одягати замало одежі чи мати виправлені зуби. Я — центр».
Щойно вона підвелася, почалася нудота. Джул кинулася до ванної кімнати, притиснула пухирчасті долоні до прохолодної підлоги, але нічого не виблювала в унітаз.
Нічого і знову нічого. Нудота тривала, здається, вічність, щось то душило горло, то відпускало. Вона притиснула мочалку до обличчя. Та враз намокла. Джул обхопила себе руками, трясучись і тяжко дихаючи.
Нарешті, її подих уповільнився.
Джул підвелася. Вона зробила каву й випила її. Потім відкрила наплічник Іммі.
Усередині був гаманець із безліччю крихітних відділень і срібною застібкою. У ньому лежали кредитні картки, квитанції, абонемент до бібліотеки Мартас-Віньярда, посвідчення з коледжу і картка на харчування в їдальні, картка «Starbucks», картка медичного страхування й електронний ключ від готельного номера. Шістсот дванадцять доларів готівкою.
Джул розгорнула пакунок Іммі, який доставили вчора. Усередині знайшовся одяг з інтернет-магазину. Чотири сукні, дві сорочки, джинси, шовковий светр. Кожна річ була такою дорогою, що Джул мимоволі затулила рот рукою, дивлячись на упаковку.
Номер Іммі розташовувався поруч із номером Джул. Тепер вона мала електронного ключа. Номер був порожній. У ванній кімнаті лежала брудна косметичка. У ній Джул знайшла паспорт Імоджен, а також дивовижну кількість тюбиків і пудрениць, усе безладно розкидане. На вішаку для рушників висів потворний бежевий бюстгальтер. Також Джул побачила бритву з кількома поодинокими волосинками.
Джул узяла паспорт Іммі та глянула на фотографію поруч зі своїм обличчям у дзеркалі. Різниця в зрості дорівнювала лише дюйм. Колір очей указано як зелений. Волосся Іммі мала світліше. Вага Джул була значно більшою, але значну частину становили м’язи, яких не видно під певним одягом.
Вона витягла посвідчення з Вассара і роздивилася їх. На картці на харчування було чітко видно довгу шию Іммі та її тричі проколоте вухо. Студентське посвідчення було меншим і розмитішим. На ньому вуха не видно. Джул може легко ним скористатися.
Вона розрізала картку на харчування на крихітні шматочки манікюрними ножицями і змила їх в унітаз.
Потім вискубала брови — тоненько, як у Іммі. Манікюрними ножицями вона підстригла собі чубчика ще коротше. Вона знайшла колекцію вінтажних гравірованих каблучок Іммі: аметистову лисицю, силует, дерев’яну вирізьблену качку, сапфірового джмеля, срібного слона, срібного стрибучого кролика і зелену нефритову жабу. Вони не налізуть на її розпухлі руки.
Наступні кілька днів Джул передивлялася файли в комп’ютері Іммі. Вона послуговувалась обома номерами, бо в обох були встановлені кондиціонери. Іноді Джул відчиняла двері тераси, аби густа спека огорнула її. Вона їла млинці з шоколадними крихтами та пила манговий сік, користуючись послугою доставки їжі в номер.
Загальна сума на банківських та інвестиційних рахунках Іммі становила понад вісім мільйонів доларів. Джул запам’ятала номери й паролі, а також телефонні номери та електронні адреси.
Вона навчилася відтворювати кручений підпис із паспорта й форзаців книжок Імоджен. Вона скопіювала почерк із блокнота Іммі, вкритого карлючками та списками покупок. Створивши електронний підпис, вона відшукала ім’я сімейного адвоката родини Іммі й повідомила, що вона (Іммі) наступного року багато подорожуватиме по всьому світу і хоче скласти заповіт. Гроші відійдуть подрузі, яка їх потребувала, бо була сиротою і втратила стипендію в коледжі: Джульєтті Вест Вільямс. Вона також залишила гроші для «North Shore Animal League» та «National Kidney Foundation».
На це адвокатові знадобиться кілька днів, але він пообіцяв усе влаштувати. Без проблем. Імоджен Соколофф була повнолітньою.
Джул передивилася стиль спілкування Іммі в електронних листах та