Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 64)

Стати. Це дієслово завжди переслідувало мене, але вперше я це зрозуміла лише тоді. Я хотіла стати кимось, хоч ніколи не знала, ким саме. І я стала, у цьому нема сумнівів, але без додатка, без справжньої пристрасті, без визначеної амбіції. Я хотіла стати кимось – ось у чім суть – лише тому, що боялася, що Ліла стане бозна-ким, а я залишуся позаду. Я мала стати кимсь, ідучи її слідами. Мені, тепер вже дорослій, треба було знов почати ставати, але задля себе самої, без огляду на неї.

97

Тільки-но ми приїхали додому, я зателефонувала Аделе, щоб дізнатися про той німецький переклад, який передав мені Антоніо. Вона аж очі витріщила, бо теж нічого про це не знала, і зв’язалася з видавництвом. Через якийсь час вона знов подзвонила мені і сказала, що книжка вийшла не тільки в Німеччині, а й у Франції та Іспанії. «І що, – спитала я, – мені тепер робити?» Аделе збентежено відповіла: «Нічого, просто радій». «Звісно, – пробурмотіла я, – я дуже радію, але що робити з практичного погляду? Може, мені треба їхати туди, займатися промоцією?» Вона тепло відповіла: «Не треба нічого робити, Елено, на жаль, у всіх цих країнах книжка продається погано».

У мене зник настрій. Я безперестанку телефонувала у видавництво, хотіла більше знати про переклади, розсердилася, що ніхто не подумав мене повідомити, і врешті сказала сонній працівниці: «Я дізналася про німецьке видання не від вас, а від свого напівписьменного друга – оце так ви виконуєте свою роботу!» Пізніше я вибачилася, почуваючись дурепою. Один за одним надходили мені примірники перекладів французькою та іспанською, потім прийшло німецьке видання в новенькій палітурці, на відміну від пом’ятої обкладинки примірника, який надіслав мені Антоніо. Видання були потворні: на обкладинці були зодягнені в чорне жінки, чоловіки з пишними вусами у сицилійських кашкетах, розвішана білизна. Я погортала їх, показала П’єтро і поставила в книжкову шафу між іншими романами. Німий, даремно витрачений папір.

Для мене почався дуже виснажливий, неспокійний період. Щодня я телефонувала Елізі, питаючи, чи Марчелло її не кривдить і коли вони врешті одружаться. На ці мої занудні й нервові запитання вона відповідала радісним сміхом і оповідями про веселе життя, подорожі автомобілем та літаком, про дедалі більші заробітки наших братів, про добробут батька і матері. Тепер я іноді їй заздрила. Я була втомлена й дратівлива. Ельза весь час хворіла, Деде потребувала уваги, П’єтро тинявся без діла, ніяк не доводячи до завершення свою книжку. Я впадала в лють через дрібниці. Кричала на доньок, сварилася з чоловіком. Як наслідок, усі троє почали мене боятися. Варто мені було тільки пройти повз їхню кімнату, як дівчатка переставали гратися й стривожено дивилися на мене, а П’єтро став проводити в університетській бібліотеці більше часу, ніж удома. Виходив рано-вранці, вертався ввечері. Коли він заходив у дім, то немов приносив на собі сліди подій, про які я, не беручи ніякої участі в громадському житті, хіба що читала в газетах: фашисти розмахували ножами й вбивали людей, комуністи теж не пасли задніх, поліція дістала законне право вільно стріляти й робила це навіть тут, у Флоренції. Аж поки не сталося те, чого я вже давно боялася: П’єтро опинився в центрі прикрої історії, про яку багато писали газети. Він зрізав на іспиті хлопця з відомим прізвищем, активного учасника боротьби. Юнак публічно обкидав його образами і наставив на нього пістолет. Від чоловіка я не дізналася нічого, усе розповіла мені наша знайома – і то не з перших рук, бо її там не було. П’єтро спокійно записав незадовільну оцінку в залікову книжку, простягнув її хлопцеві і сказав щось на кшталт: «Ви або справді стріляйте, або якомога швидше позбудьтеся цієї зброї, бо за хвилину я вийду звідси і заявлю на вас у поліцію». Хлопець ще кілька довгих секунд стояв, націливши пістолет йому в обличчя, потім сховав його до кишені, взяв залікову книжку і пішов геть. Через кілька хвилин П’єтро пішов у відділок карабінерів, і студента заарештували. Але це ще був не кінець. Родина хлопця звернулася не до нього, а до його батька, щоб той переконав його забрати заяву. Професор Ґвідо Айрота спробував переконати сина, вони довго говорили по телефону, і я з певним здивуванням чула, як старий втрачав терпець і підносив голос. Але П’єтро не здався. Тоді втрутилась я і схвильовано спитала:

– Ти усвідомлюєш, що робиш?

– А що я маю робити?

– Розрядити напругу.

– Не розумію.

– Ти не хочеш розуміти. Ти такий самий, як найнестерпніші з наших викладачів у Пізі.

– Не думаю.

– Але це так. Ти забув, як ми марнували час на нікому не потрібні курси, щоб скласти ще менш потрібні іспити?

– Мій курс не непотрібний.

– Краще спитай у своїх студентів.

– Питають у того, хто достатньо компетентний, щоб дати відповідь.

– Мене ти б спитав, якби я була твоєю студенткою?

– У мене чудові стосунки з тими, хто справді вчиться.

– Тобто тобі подобаються підлизи?

– А тобі подобаються чванькуваті зухвальці, як та твоя подруга з Неаполя?

– Так.

– То чому ж ти сама такою не стала, чому була такою правильною?

Я збентежилася.

– Бо я була бідна, і мені здавалось дивом вже те, що я так далеко пішла.

– Ну що ж, той хлопець не має з тобою нічого спільного.

– Ти теж не маєш зі мною нічого спільного.

– І що це значить?

Я не відповіла і з обережності змінила тему. Але згодом у мені знов піднявся гнів, я почала критикувати його непримиренність: «Ти ж його вже завалив на іспиті, навіщо було ще заявляти на нього?» П’єтро пробурмотів: «Він скоїв злочин». Я заперечила: «Він хотів налякати тебе, це ж хлопчисько». Він холодно відповів: «Той пістолет – зброя, а не іграшка, його викрали разом з іншою зброєю сім років тому в казармі карабінерів у Ровеццано». Я сказала: «Але ж хлопець не стріляв». Він вибухнув: «Зброя була заряджена, а якби він таки вистрелив?» Я крикнула: «Але не вистрелив!» Він теж підніс голос: «То я мав чекати, аж доки він вистрелить, і тільки тоді заявляти?!» Я крикнула: «Не репетуй, твої нерви нікуди не годяться!» Він відповів: «Думай про свої нерви». Мною аж трусило, марно було пояснювати йому, що хоч словами й тоном я сперечалася з ним, але насправді це становище здавалося мені дуже небезпечним, я хвилювалася. «Я боюся за тебе, – сказала я, – за дівчаток, за себе саму». Але він не став мене потішати. Зачинився у себе в кімнаті і намагався працювати над книжкою. Тільки через кілька тижнів він сказав мені, що до нього приходили двоє поліцейських у цивільному і питали про деяких студентів, показавши йому фотографії. Першого разу він прийняв їх люб’язно і так само люб’язно відправив геть, не давши ніякої інформації. За другим разом спитав:

– Ці молоді люди скоїли якісь злочини?

– Поки що ні.

– То чого ви хочете від мене?

І відпровадив їх до дверей, виявивши максимум презирливої ввічливості, на яку тільки був здатен.

98

Ліла не дзвонила мені місяцями, була, мабуть, дуже заклопотана. Я теж не намагалася зв’язатися з нею, хоч і відчувала в цьому потребу. Щоб зменшити відчуття порожнечі, я спробувала ще більше зблизитися з Маріарозою, але для цього було чимало перешкод. Франко вже постійно мешкав у квартирі моєї зовиці, а П’єтро не подобалися ані мої надто тісні стосунки з його сестрою, ані те, що я бачуся з колишнім хлопцем. Якщо я затримувалася в Мілані більше ніж на один день, у нього погіршувався настрій, вискакувало уявне нездужання, а напруга в родині зростала. До того ж самому Франко, який здебільшого виходив з дому лише на медичні процедури, яких усе ще потребував, моя присутність була не до вподоби, він не терпів занадто голосного щебетання дівчаток й іноді зникав кудись з дому, тривожачи і Маріарозу, і мене. Крім того, моя зовиця мала сотні різних обов’язків, навколо неї весь час крутилися жінки. Її помешкання було чимось на кшталт місця зустрічей, хто тільки сюди не приходив – інтелектуалки, добропорядні синьйори, робітниці, що тікали сюди від своїх брутальних партнерів, дівчата, що збилися зі шляху – тому вона мала для мене мало часу, та й, зрештою, вона занадто демонструвала дружні почуття до всіх цих жінок, щоб я могла мати якусь певність щодо наших стосунків. Але в неї вдома в мені на кілька днів знову розгорялося бажання пізнавати нове, а іноді навіть писати. Точніше, я думала, що мені хочеться писати.

Ми багато говорили про нас. Хоч усі ми тут були жінки – Франко якщо не тікав з дому, то замикався у своїй кімнаті – нам було дуже важко зрозуміти, що таке жінка. Після глибокого аналізу кожного нашого вчинку, думки, висловлювання чи мрії виявлялося, що вони нам не належать. Це самокопання доводило до відчаю слабших з нас, тих, що не терпіли надто глибокої саморефлексії і вважали, що шлях до свободи веде через усунення з нашого життя чоловіків. Були то динамічні часи, раз у раз здіймалися хвилі перемін. Багато хто з нас боявся повернення монотонної нерухомості й намагався триматися на гребені хвилі, удаючись до крайніх тверджень і зі страхом та люттю дивлячись униз. У певний момент стало відомо, що служба порядку комуністичної організації «Лотта Контінуа» розігнала маніфестацію феміністок, і пристрасті розгорілися настільки, що коли котрась із найнепримиренніших активісток виявила, що у Маріарози вдома живе мужчина – вона цього не афішувала, але й не приховувала – дискусія набрала вкрай жорстких і драматичних тонів.