Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 59)
– Їх влаштував на роботу Марчелло.
Я згадала, як «влаштували» Солари Антоніо і що вони з ним зробили.
– І чим вони займаються? – спитала я.
Мати роздратовано відказала:
– Гроші заробляють, і цього досить. Еліза не така, як ти, Лену, вона думає про нас усіх.
Я вдала, ніби не чую:
– Ти їй сказала, що я приїжджаю? Де вона?
Батько опустив очі, а мати сухо мовила:
– У себе вдома.
Я розсердилася:
– Вона більше тут не живе?
– Ні.
– Відколи?
– Майже два місяці. Вони з Марчелло живуть у гарній квартирі в новому районі, – крижаним тоном сказала мати.
90
Значить, тут не просто заручини, усе зайшло значно далі. Я захотіла відразу ж піти до Елізи, хоч мати моя знай повторювала: ну навіщо, твоя сестра готує тобі сюрприз, побудь тут, підемо туди пізніше всі разом. Я не зважала. Зателефонувала Елізі, вона відповіла радісним, а водночас збентеженим тоном. Я сказала: «Чекай на мене, я скоро прийду». Залишила П’єтро з дітьми у батьків і вирушила пішки.
Мені здалося, що район наш занепав ще більше: обдерті будівлі, вибоїни у дорожньому покритті, сміття. З приклеєних до стін оголошень у жалобному обрамленні – так багато їх я ще не бачила – я дізналася, що помер старий Уґо Солара, дідусь Марчелло та Мікеле. Судячи з дати, це сталося давно, щонайменше два місяці тому – пишномовні фрази, обличчя стражденних мадонн та саме ім’я небіжчика вицвіли і розплилися. І все ж ці жалобні оголошення далі висіли на вулицях, немов інші померлі з пошани вирішили зникнути зі світу, нікому про це не повідомивши. Чимало цих оголошень я побачила також біля входу в ковбасну крамницю Стефано. Вона була відчинена, але здалася мені темною, порожньою прогалиною в стіні, десь в глибині з’явився Карраччі у білому халаті, але відразу ж зник, мов привид.
Я піднялася до залізниці, пройшла повз колишній новий ковбасний магазин. Поіржавілі, частково виламані й спаскуджені непристойними написами та малюнками жалюзі були опущені. Уся ця частина району здавалася покинутою, колишні білосніжні стіни посіріли, тиньк в деяких місцях відпав, і видно було цеглу. Я пройшла повз будинок, де жила Ліла. Збереглося лише кілька з колишніх хирлявих деревець. Тріщина у шибці вхідних дверей була заклеєна скотчем. Еліза жила у верхній, краще збереженій, більш претензійній частині району. Показався консьєрж, лисий чоловічок з тонкими вусиками, і перепинив мені дорогу, вороже питаючи, до кого я. Я не знала, що сказати, і буркнула: до Солари. Він тут-таки набрав шанобливого вигляду і пропустив мене.
Лише у ліфті я усвідомила, що все моє єство немов скотилося кудись назад. Те, що в Мілані чи Флоренції здавалось мені цілком прийнятним – можливість жінки розпоряджатися своїм тілом і своїми бажаннями, спільне життя без шлюбу – тут, у нашому районі, здавалось мені неприпустимим: під загрозою було майбутнє моєї сестри, я ніяк не могла заспокоїтися. Еліза справді пішла жити з таким небезпечним чоловіком, як Марчелло? І моя мати справді задоволена? Вона ж так лютувала, що я взяла лише цивільний, а не церковний шлюб, вона ж вважала Лілу повією, бо та жила з Енцо, а Аду – шльондрою, бо та стала коханкою Стефано! І тепер вона ж не заперечувала проти того, що її молодша донька спить з негідником Марчелло Соларою, не одружившись із ним? Саме такі думки роїлися мені в голові, коли я піднімалася до Елізи, і цей свій гнів я вважала справедливим. Але розум мій, який звик до дисципліни, почувався збентеженим, я не знала, до яких аргументів мені вдатися. Тих самих, до яких би вдалася моя мати кілька років тому, якби я зробила щось подібне? Значить, я деградувала до рівня, з якого вже піднялася навіть вона? Чи мені краще сказати: живи з ким хочеш, аби лиш не з Марчелло Соларою? Чи могла я так сказати? Чи спало б мені на думку порадити якійсь дівчині у Флоренції чи Мілані покинути чоловіка, ким би він не був, у якого та закохалася?
Коли Еліза відчинила мені, я обійняла її так сильно, що вона, сміючись, буркнула: «Ти мене задушиш». Я відчула її тривогу, коли вона завела мене у вітальню – претензійну залу, повну диванів і фотелів з квітчастим оббиттям і позолоченими спинками – і взялася безперестанку теревенити: яка я гарна, які в мене чудові сережки, яке вишукане намисто, яка я елегантна, як вона хоче познайомитися з Деде та Ельзою. Я стала захоплено розповідати їй про племінниць, зняла сережки, дала приміряти перед дзеркалом і подарувала їй. Я побачила, що обличчя її прояснилося, вона засміялася і тихо сказала:
– Я боялася, що ти прийшла докоряти мені, сказати, що ти проти моїх стосунків з Марчелло.
Я окинула її довгим поглядом і сказала:
– Елізо, я справді проти. І приїхала сюди саме для того, щоб сказати це тобі, мамі, татові і нашим братам.
Вираз її обличчя змінився, очі наповнилися слізьми.
– Ти мене засмучуєш – чому ж ти проти?
– Солари – погані люди.
– Але не Марчелло.
Вона почала розповідати мені про нього. Сказала, що все почалося тоді, коли я була вагітна Ельзою. Мати поїхала до мене, і на Елізу ліг весь тягар родинних обов’язків. Якось вона пішла на закупи в супермаркет Солар, і Ріно, Лілин брат, сказав їй, що вона може залишити йому список потрібного, він пришле покупки їй додому. Поки Ріно говорив, вона помітила, як Марчелло здалека кивнув їй, немов даючи зрозуміти, що це його ідея. Відтоді він почав крутитися навколо неї, усіляко догоджаючи. Еліза сказала собі: він старий, не подобається мені. Але його присутність у її житті ставала дедалі відчутнішою, він поводився ґречно, навіть жестом чи словом не натякнувши на звичні для Солар паскудства. Марчелло – людина справді порядна, з ним вона почувається в безпеці, він такий сильний, такий імпозантний, немов десять метрів зростом. Ба більше. Відколи стало ясно, що він нею цікавиться, Елізине життя змінилося. Усі в нашому районі, і не тільки, почали ставитися до неї як до королеви, усі висловлювали їй пошану. То було чудове відчуття, до якого вона не звикла. «Раніше, – сказала вона, – ти була ніхто, а тут раптом тебе вже кожен собака знає. Звісно, ти написала книжку, здобула славу, тому тобі це звичне, а для мене ні, я просто оговтатись не могла». Вона з хвилюванням виявила, що більше не мусить ні про що турбуватись. Про все думав Марчелло, кожне її бажання було для нього наказом. Так минав час, а вона дедалі більше в нього закохувалась. Урешті вона прийняла його пропозицію. І тепер, якщо вона хоч один день не бачить і не чує його, то не може спати і знай плаче.
Я зрозуміла: Еліза переконана, що їй трапилось неймовірне щастя, і мені не стане сили зруйнувати цю її ідилію. Тим паче, що тут не було до чого причепитись: Марчелло такий розумний, Марчелло такий відповідальний, Марчелло такий чудовий, Марчелло просто досконалий. Вона дуже пильнувала, щоб кожне вимовлене нею слово свідчило про те, що вона не ототожнює його з родиною Солар, але водночас з обережною симпатією говорила то про його матір, то про батька, який дуже хворий на шлунок і вже навіть не виходить з дому, то про покійного дідуся, то навіть про Мікеле – мовляв, коли познайомитися з ним ближче, він зовсім не такий, як вважають люди, він дуже приязний.
– Повір мені, – сказала вона, – мені зроду не було так добре. До того ж мама, попри її вдачу, мене підтримує, і тато, і Джанні з Пеппе, які до недавнього часу цілими днями байдикували, а тепер Марчелло взяв їх на роботу і дуже добре їм платить.
– Якщо так, тоді одружуйтеся, – сказала я.
– Ми одружимось. Але поки що не час, Марчелло каже, що перше має привести до ладу деякі складні справи. Зрештою, ще триває жалоба по дідусеві, який під кінець позбувся розуму, не пам’ятав навіть уже, як ходити, як говорити, але Бог визволив його, забрав до себе. Однак як тільки все залагодиться, ми одружимося, не бійся. Зрештою, перед одруженням варто зрозуміти, чи уживемося ми разом, хіба ні?
Вона почала говорити словами, які не належали їй, – словами, що їх сучасна дівчина переймає з різних газеток. Я порівняла їх із тими словами, які б ужила сама, говорячи про такі речі, і усвідомила, що вони не надто відрізнялися, просто Елізині слова були не такі вишукані. Що тут відповісти? Прийшовши сюди, я не знала, що сказати, не знала я цього й тепер. Я б могла сказати: нема чого думати, Елізо, тут усе ясно – Марчелло використає тебе, а коли звикне до твого тіла, то покине. Але слова ці лунали мені як анахронізм, навіть моя мати не ризикнула вжити їх. Тому я змирилася. Я поїхала звідси, а Еліза зосталася. Що б я робила, якби теж залишилася, якою дорогою пішла б я? Хіба брати Солари й мені в юності не подобалися? А зрештою, чого я досягла, забравшись звідси? Не здобула навіть спроможності знайти мудрі слова, щоб переконати сестру не занапащати себе. Елізине обличчя було вродливе, дуже витончене, вона мала струнке тіло і лагідний голос. Марчелло я пам’ятала як високого вродливого хлопця з квадратним обличчям здорового кольору, вельми м’язистого і здатного на пристрасне, тривале кохання. Він довів це, коли закохався в Лілу, і схоже було, що відтоді він більше нікого не кохав. Що тут було сказати? Врешті вона принесла шкатулку і показала мені всі коштовності, які подарував їй Марчелло – супроти них сережки, які віддала їй я, були всього лиш дешевою дрібничкою.