Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 61)

Хто влаштував весь цей театр? Хто додумався сполучити ці різні приводи для святкування? Напевно, Еліза, але хто їй підказав? Може, Марчелло. Але Марчелло напевно діяв за намовою Мікеле, який сидів коло мене і невимушено їв, пив і вдавав, що не помічає поведінки дружини і дітей та лиш іронічно зиркав на мого чоловіка, якого, вочевидь, зачарувала Ліла. Що він хотів цим довести? Що це територія родини Солар? Що, хоч я звідси втекла, все одно я належу до цього місця, а отже, належу їм? Що вони можуть нав’язати мені будь-що, використовуючи почуття, слова і ритуали, але й руйнуючи їх, перетворюючи, залежно від потреби, гарне на потворне, а потворне на гарне? Він уперше звернувся до мене, відколи прийшов. «Ти бачила нашу маму, – сказав він мені, – уяви собі, їй сповнилося шістдесят, хто б сказав, дивись-но, яка вона гарна, вона має непоганий вигляд на свої роки, чи не так?» Він зумисне говорив голосно, щоб усі чули не стільки його запитання, скільки відповідь, до якої я була тепер зобов’язана. Тепер я мала виголосити промову на честь мами. Ось вона, сидить поруч із П’єтро, трохи розгублена літня жінка, лагідна, на позір безневинна, з довгастим кістлявим обличчям, великим носом і цією дурнуватою квіткою в рідкому волоссі. Але то була лихварка, яка заклала основу для родинних статків; власниця й охоронниця червоної книги, у якій були імена багатьох людей нашого району, міста і провінції; призвідниця безкарних злочинів, безжалісна і небезпечна жінка, якщо вірити телефонній фантазії, яку снували ми з Лілою, і багатьом сторінкам мого невдалого роману, – це вона вбила дона Акілле, щоб заграбастати його лихварську монополію, і виховала обох синів здатними іти до бажаного по трупах. І тепер наді мною тяжів обов’язок сказати Мікеле: «Так, справді, твоя мати така гарна, має такий чудовий вигляд у свої роки, вітаю». Краєм ока я бачила, що Ліла перестала балакати з П’єтро і очікувала від мене саме цього: вона повернулася, щоб подивитися на мене, її пухкі губи трохи розтулилися, очі стали мов щілини, чоло зморщилося. В очах у неї я прочитала сарказм, мені спало на гадку, що це вона підказала Мікеле заманити мене в пастку: «Мамі сповнилося шістдесят, Лену, мамі твого свояка, свекрусі твоєї сестри, побачимо, що ти скажеш тепер, подивимось, чи й далі будеш учити всіх жити». Звертаючись до Мануели, я відповіла: «Щиро вітаю», – і все. Марчелло відразу зворушено вигукнув, немов щоб допомогти мені: «Дякую, дякую, Лену!» Тоді звернувся до матері, спітніле обличчя і червоні плями на худій шиї якої виказували її страждання: «Ленучча вітає вас, мамо». П’єтро тут-таки сказав їй, своїй сусідці: «Я теж щиро вас вітаю, синьйоро». І всі – усі, крім Джильйоли та Ліли – разом з дітьми, хором віддали шану синьйорі Соларі: «Многая літа, Мануело, многая літа, бабусю». Вона бурчала, обороняючись: «Я вже така стара», – тоді вийняла з торбинки блакитне віяло із зображенням затоки та огорнутого димом Везувію і почала ним обмахуватись, спочатку повільно, а відтак дедалі енергійніше.

Хоч Мікеле звертався до мене, та здавалось, ніби більшої ваги він надає вітанням мого чоловіка. Він ввічливо сказав йому: «Ви дуже люб’язні, професоре, ви нетутешній і не можете знати всіх заслуг нашої матері». Голос його набув довірливого тону: «Ми порядні люди, мій покійний дідусь, мир його душі, почав з бару тут, на розі, фактично з нуля, батько мій його розширив і влаштував там кондитерську, яку знають по всьому Неаполю, зокрема завдяки майстерності Спаньйоло, батька моєї дружини, він чудовий кондитер, правда, Джильйо? Але, – додав він, – саме моїй матері, нашій матері ми завдячуємо всім. Останнім часом всякі заздрісники, які нас ненавидять, розпустили про неї огидні чутки. Але ми люди толерантні, життя навчило нас терплячості, щоб не вилетіти з бізнесу. Правда однаково переможе. А правда полягає в тому, що це надзвичайно розумна жінка з твердим характером, ніколи нікому й на гадку не спадало, що вона може сидіти без діла. Вона завжди працювала, завжди, і все на благо родини, для себе не хотіла нічого. Те, що ми маємо нині, створила вона для нас, своїх дітей, і те, що ми робимо нині, це лише продовження того, що зробила вона».

Мануела стала обмахуватись трохи повільніше й голосно мовила до П’єтро: «Мікеле – золота дитина, ще малим на Різдво він вилазив на стіл і чудово читав напам’ять віршика; але він має одну ваду – любить багато говорити і завжди передає куті меду». Втрутився Марчелло: «Та ні, мамо, зовсім не передає, усе це правда». І Мікеле й далі співав хвалу Мануелі – яка вона гарна, яка щедра, і так до безконечності. Аж тут раптом звернувся до мене. Серйозно, навіть урочисто сказав: «Є ще одна жінка, майже така сама, як наша мати». Ще одна жінка? Жінка, майже така сама, як Мануела Солара? Я здивовано подивилась на нього. Попри це «майже» фраза пролунала якось недоречно, і галаслива вечеря на якусь мить завмерла без звуку. Джильйола нервово зиркнула на чоловіка очима з розширеними від вина і прикрощів зіницями. Моя мати теж набула сторожкого вигляду, який не дуже пасував до обставин: може, вона сподівалась, що тією жінкою є Еліза, що Мікеле таким чином хоче надати її доньці щось на кшталт права на найвищий трон у лоні родини Солар. Мануела на мить перестала обмахуватись, витерла вказівним пальцем собі піт на губі, очікуючи від сина якоїсь зневажливої репліки на завершення цієї тиради.

Але він, зі звичним для себе нахабством, начхавши на почуття дружини, Енцо і навіть матері, втупився поглядом у Лілу. Обличчя його зблідло, жести стали нервовими, а слова мали відірвати її увагу від П’єтро, з яким вона весь час розмовляла. «Сьогодні, – сказав він, – ми зібралися тут, у домі мого брата, по-перше, щоб належно прийняти професора і професорку та їхніх чудових донечок; по-друге, щоб відсвяткувати уродини цієї святої жінки, моєї матері; по-третє, щоб побажати Елізі великого щастя і щонайшвидшого одруження; по-четверте, якщо дозволите, підняти тост за домовленість, якої я боявся ніколи не досягти. Ліно, ходи сюди, будь ласка».

Ліна. Ліла.

Я намагалась спіймати її погляд і на мить вловила його, погляд цей говорив: «Тепер ти зрозуміла гру, згадала, як це працює?» Енцо втупився в якусь невизначену точку на скатертині, а Ліла, на моє превелике здивування, слухняно встала і підійшла до Мікеле.

Він навіть не доторкнувся до неї. Не торкнувся руки, ліктя, нічого, немов між ними було лезо, яке могло поранити його. Натомість на кілька секунд поклав руку мені на плече, усе ще звертаючись до мене: «Не ображайся, Лену, ти дуже розумна, багато чого досягла в житті, про тебе писали газети, ти – гордість усіх нас, які знають тебе ще змалку. Проте – і я певен, що ти погодишся, що тобі справить приємність, якщо я це скажу, бо ти ж любиш її – Ліна має в голові щось таке, чого не має ніхто, щось дуже сильне і живе, і це щось не знає стриму, ніщо його не зупинить. Навіть лікарі не знають, що це таке, а як на мене, цього не знає навіть вона, хоч має це зроду – не знає і не хоче знати, подивіться-но тільки, як вона скривилася. І горе тому, проти кого вона налаштована, але коли вона налаштована на добре, то здатна вчинити таке, що всі аж рота роззявлять від зачудування. І вже дуже давно саме цю її особливість я хочу купити. Так, купити, у цьому нема нічого поганого: купити, як купують перли й діаманти. Але досі це, на превеликий жаль, було неможливо. Тепер же ми зробили невеличкий крок уперед, і саме цей крок я хочу нині відсвяткувати: я прийняв синьйору Черулло на роботу в обчислювальний центр, який я заснував в Ачеррі. Це дуже сучасний заклад. Якщо тебе, Лену, зацікавить, якщо зацікавить професора, я покажу вам його завтра ж або принаймні ще до вашого від’їзду. Що скажеш, Ліно?»

На Лілиному обличчі з’явився вираз огиди. Вона незадоволено похитала головою і сказала, дивлячись на синьйору Солару: «Мікеле нічого не петрає в обчислювальних машинах, тому йому здається, ніби я можу бозна-що, але це дурниці, досить пройти заочний курс, навіть я цього навчилася, хоча скінчила тільки п’ять класів». І не додала більше нічого. Не висміяла Мікеле, як я сподівалася, за той досить пафосний образ, що його він собі вигадав, про якусь живу і сильну річ в її голові. Не висміяла за перли з діамантами. А насамперед не намагалася уникнути компліментів. Дозволила, щоб ми випили за її нову роботу, немов її справді прийняли на небеса, дозволила Мікеле далі вихваляти її, тим самим виправдовуючи високу зарплатню, яку він їй обіцяв. А водночас П’єтро, з його звичкою почуватися невимушено в товаристві людей, яких він вважав нижчими від себе, навіть не порадившись зі мною, заявив, що дуже хоче відвідати обчислювальний центр в Ачеррі, і почав навіть випитувати все у Ліли, яка тим часом повернулася на своє місце. На мить у мене зринула думка, що, якби дати їй трохи часу, вона могла б забрати в мене чоловіка, як колись забрала Ніно. Але ревнощів я не відчувала: це могло б статися лише через її бажання викопати між нами ще один рів; я була певна, що П’єтро не може їй подобатися і що він сам не зможе зрадити мені через жагу до іншої жінки.

Натомість на мене насунуло інше, більш заплутане почуття. Я була там, де я народилася, тут завжди мене вважали першою в усьому, і я була переконана, що це непорушний факт, принаймні в цьому середовищі. Але Мікеле, немов зумисне плануючи моє пониження в ранзі серед людей нашого району, а зокрема в лоні моєї родини, зробив так, щоб Ліла затьмарила мене, він навіть забажав, щоб я сама погодилася з її вищістю, публічно визнавши неперевершений потенціал моєї подруги. І вона охоче пристала на це. Ба більше, вона навіть посприяла цьому результатові, сама його запланувала і організувала. Якщо кілька років тому, у добу мого скромного успіху як письменниці, це мене б не образило, а навіть справило б приємність, тепер, коли все скінчилося, я усвідомила, що страждаю. Я обмінялася поглядами з матір’ю. Вона сиділа насуплена і з таким виразом обличчя, як тоді, коли ледве стримувалася, щоб не дати мені ляпаса. Вона хотіла, щоб я відмовилася від своєї звичної примирливої постави, щоб зреагувала, щоб показала свої глибокі знання, знання найвищої проби – не те що ті дурниці з Ачерри. Вона говорила це мені своїми очима, немов німо наказуючи. Але я змовчала. Мануела Солара раптом вигукнула, нетерпляче зиркаючи навколо: «Тут така спека, вам теж так жарко?»