Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 34)

Реакція на останній мій дзвінок надійшла відразу і була бурхливою. Соккаво віддзвонив мені через дві хвилини, і цього разу тон його не був приязним, він мені погрожував. Я відповіла йому, що ось-ось на нього наїде відділ з охорони праці, а інтереси Ліли захищатиме адвокат. Увечері, перебуваючи в полоні приємного збудження – я пишалася, що борюся з несправедливістю, з любові і з переконання, наперекір Пасквале та Франко, які думали, що можуть мене повчати, – я побігла в редакцію здавати статтю.

Чоловік, з яким я говорила, був огрядний, середнього віку, невеликого зросту, з жвавими очицями, в яких весь час світилася зичлива іронія. Він звелів мені сісти на розхитаний стілець й уважно прочитав статтю. Врешті поклав аркуші на бюрко і сказав:

– То це шістдесят рядків? А мені здається, що сто п’ятдесят.

Я відчула, що червонію, і пробурмотіла:

– Я кілька разів рахувала, там їх шістдесят.

– Так, але написані від руки почерком, який неможливо відчитати навіть з лупою. Утім, стаття справді чудова, товаришко. Знайди десь друкарську машинку і викинь усе, що можна викинути.

– Зараз?

– А коли? Нарешті мені трапилось щось таке, що може привернути увагу на сторінці газети, а ти мені пропонуєш чекати до грецьких календ?

51

Скільки енергії я відчувала в собі в ті дні! Ми пішли до кардіолога, поважного професора, який жив і мав кабінет на вулиці Кріспі. Я дуже ретельно причепурилася з цієї нагоди. Хоч доктор був з Неаполя, він належав до світу Аделе, і я не хотіла її осоромити. Гарно причесала волосся, одягла сукню, яку мені подарувала вона, побризкалась делікатними парфумами, схожими на її, трохи підмалювала очі. Я хотіла, щоб професор гарно відгукнувся про мене, якщо говоритиме з моєю свекрухою телефоном або ж якщо вони десь зустрінуться. А Ліла пішла так, як я бачила її щодня вдома, не приділивши своєму виглядові жодної уваги. Ми присіли у великому передпокої, де на стінах висіли картини XIX сторіччя – шляхетна пані на фотелі з чорною служницею на другому плані, портрет літньої дами і розлога, повна повітря сцена полювання. Крім нас, чекало ще двоє людей, чоловік і жінка, обоє немолоді, обоє мали вигляд охайний і елегантний, як заможні люди. Чекали ми мовчки. Тільки раз Ліла, яка по дорозі дуже хвалила мій вигляд, тихо сказала: «Ти немов зійшла з цієї картини, ти оця пані, а я – служниця».

Чекали ми всього кілька хвилин. Нас викликала медсестра, чомусь перед іншими пацієнтами. Тільки тоді Ліла захвилювалася, вона хотіла, щоб і я була присутня, присягалася, що без мене нізащо не зайде, і врешті підштовхнула мене вперед, немов це мене мали оглядати. Лікар виявився кістлявим чоловіком років шістдесяти з сивим, дуже густим волоссям. Він зустрів мене дуже приязно, знав про мене все, теревенив хвилин десять, немов Ліли тут не було. Сказав, що його син теж учився у Вищій нормальній школі, але скінчив її за шість років до мене. Наголосив, що його брат – письменник, досить відомий, але тільки в Неаполі. Дуже хвалив родину Айрот, добре знав кузена Аделе, відомого фізика. Спитав мене:

– Коли ж весілля?

– Сімнадцятого травня.

– Сімнадцятого? Нещасливе число. Будь ласка, змініть дату.

– Це вже неможливо.

Ліла весь цей час мовчала. Не звертала жодної уваги на професора, але я відчувала на собі її цікавий погляд, вона, схоже, була зачудована кожним моїм жестом чи словом. Коли доктор, врешті зосередившись на ній, довго її розпитував, вона відповідала неохоче, діалектом або ж кепською літературною мовою, вставляючи діалектні словечка. Мені доводилося часто втручатися – я нагадувала про симптоми, про які вона мені розповідала, або ж наголошувала на інших симптомах, серйозність яких вона применшувала. У кінці вона дала себе ретельно оглянути і зробити ґрунтовну перевірку, обличчя було насупленим, наче ми з кардіологом заподіювали їй якусь кривду. Я роздивилася її тендітне тіло у спідній сорочці блідо-блакитного кольору, поношеній і завеликій для неї. Довга шия немов з трудом тримала голову, шкіра на кістках напнулася, мов папіросний папір, який ось-ось розірветься. Я помітила, що великий палець лівої руки у неї іноді несвідомо посмикується. Минуло добрих півгодини, поки професор звелів їй одягтися. Вона вбиралася, стежачи за ним поглядом, і тепер мені здалося, що вона налякана. Кардіолог сів за бюрко і врешті заявив, що з нею все гаразд, ніяких шумів він не виявив. «Синьйоро, – сказав він їй, – у вас прекрасне серце». Але слова ці позірно не справили на Лілу враження, вона не виказала свого задоволення, а навіть здавалась роздратованою. Зате я відчула полегкість, немов ішлося про моє серце. І саме я розхвилювалася, коли професор, знову звертаючись до мене, а не до Ліли, немов той брак реакції образив його, додав, насупившись, що, однак, загальний стан моєї подруги негайно потребує вжиття певних заходів. «Кашель, – сказав він, – не проблема: синьйора застудилася, у неї легкий грип, я випишу сироп». Проблемою, на його думку, було серйозне ослаблення й виснаження організму. Лілі треба приділяти собі більше уваги, регулярно їсти, пройти курс зміцнювальної терапії, спати щонайменше вісім годин на добу. «Більшість симптомів у вашої подруги минеться, – сказав він мені, – коли вона відновить сили. У кожному разі, – закінчив він, – я б порадив піти до невролога».

Почувши останнє слово, Ліла немов прокинулась. Вона зморщила лоба, нахилилася вперед і сказала літературною мовою:

– Ви кажете, що в мене хворі нерви?

Лікар здивовано глянув на неї, немов якимись чарами пацієнтка, яку він тільки-но оглянув, перетворилась на якусь іншу особу.

– Навпаки, я просто раджу вам перевіритися.

– Я сказала чи зробила щось не те?

– Ні, не хвилюйтеся, перевірка потрібна лише для того, щоб мати ясну картину ситуації.

– Одна моя родичка, – сказала Ліла, – двоюрідна сестра моєї матері, була нещаслива, нещаслива все своє життя. Коли я була мала, влітку я чула крізь відчинене вікно, як вона кричала і сміялася. А іноді я бачила на вулиці, як вона робила всякі божевільні речі. Але причиною було її нещастя, тому вона ніколи не ходила до невролога, ба навіть до жодного лікаря.

– А їй би варто було сходити.

– На нерви хворіють тільки синьйори.

– Двоюрідна сестра вашої матері не синьйора?

– Ні.

– А ви?

– А я тим паче.

– Ви почуваєтеся нещасливою?

– Я почуваюся чудово.

Лікар насупився і знов звернувся до мене:

– Їй потрібен абсолютний спокій. Простежте, щоб вона лікувалася як належить. Добре було б, якби можна було вивезти її кудись у сільську місцевість.

Ліла вибухнула сміхом і сказала діалектом:

– Востаннє, коли я була в лікаря, він порадив мені поїхати на море, і там я вскочила в добрячу халепу.

Професор вдав, ніби не чує, усміхнувся мені, отримав у відповідь мою усмішку розуміння і назвав ім’я свого знайомого невролога, якому він сам подзвонив, щоб той якомога швидше прийняв нас. Затягти Лілу у ще один лікарський кабінет було нелегко. Вона сказала, що не може марнувати часу, що той кардіолог вже достатньо її дістав, що треба дбати про Дженнаро, а насамперед – що вона не може викидати гроші на вітер і не хоче, щоб їх викидала я. Я запевнила її, що огляд лікаря безкоштовний, і вона врешті неохоче погодилась.

Невролог був жвавий чоловічок, геть лисий. У чекальні його кабінету, розташованого у старому будинку на вулиці Толедо, панував бездоганний порядок, а на стелажах виставлені були винятково філософські твори. Він любив говорити і говорив так багато, що мені здалося, ніби він більшу увагу приділяє плинові своїх думок, ніж пацієнтці. Він оглядав її і говорив щось до мене, ставив їй запитання і ділився зі мною своїми глибокими міркуваннями, не зважаючи на її відповіді. Урешті неуважно мовив, що нерви Ліли в такому ж порядку, як і її серцевий м’яз. «Однак, – сказав він, весь час звертаючись до мене, – мій колега має рацію, люба синьйорино Ґреко, організм її ослаблений, і пристрасна та жадальна частина її душі користуються цим, щоб узяти гору над частиною раціональною. Якщо повернути здоров’я тілу, повернеться й здоров’я душі». Відтак він заповнив нерозбірливими значками рецептурний бланк, голосно називаючи препарати та їх дози. Тоді перейшов до рекомендацій. Порадив він довгі прогулянки для розслаблення, але не по набережній – краще, сказав він, піти у ліс Каподімонте або Камальдолі. Порадив багато читати, але вдень, не ввечері. Порадив зайняти чимось руки, хоч досить було уважного погляду на Лілині руки, щоб зрозуміти, що вона займала їх аж занадто. Коли він почав наполегливо змальовувати неврологічну користь від плетіння гачком, Ліла засовалася на стільці і, не чекаючи, поки лікар скінчить говорити, спитала, йдучи за течією своїх потаємних думок:

– Оскільки ми вже тут, можете виписати мені пігулки, щоб не завагітніти?

Лікар насупився, я, здається, теж. Це прохання здалося мені недоречним.

– Ви заміжня?

– Була, тепер вже ні.

– У якому сенсі «тепер вже ні»?

– Ми не живемо разом.

– Але ще заміжня.

– Ну.

– У вас уже є діти?

– Одна дитина.

– Тільки одна – це замало.

– Мені досить.

– У вашому стані вагітність була б корисною, для жінки нема кращих ліків.

– Я знаю жінок, яких вагітність геть знищила. Краще вже пігулки.

– Про це ви мусите поговорити з гінекологом.