Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 32)
– Не пам’ятаю. Хай там як, але в район ти не повернешся.
Я марно намагалася переконати її, ми довго сперечалися.
– Іди, – сказала вона врешті, – поговори з хлопцями, вони чекають вже кілька годин. Очей не склепили, а їм же на роботу.
– Що їм сказати?
– Що хочеш.
Я поправила ковдру, накрила Дженнаро, який цілу ніч крутився уві сні. Помітила, що Ліла вже засинає, і тихо мовила:
– Я скоро повернуся.
Вона сказала:
– Не забувай про свою обіцянку.
– Яку обіцянку?
– Ти вже забула? Якщо зі мною щось станеться, маєш забрати Дженнаро.
– Нічого з тобою не станеться.
Коли я виходила з кімнати, Ліла здригнулась у дрімоті й пробурмотіла:
– Дивись на мене, поки я не засну. Дивись на мене завжди, навіть коли поїдеш геть з Неаполя. Так я знатиму, що ти мене бачиш, і буду спокійна.
47
За час, який минув від тієї ночі аж до дня мого шлюбу – одружилася я 17 травня 1969 року у Флоренції і після шлюбної подорожі до Венеції, яка тривала лише три дні, з натхненням розпочала своє заміжнє життя – я намагалася зробити для Ліли все, що могла. Щоправда, спочатку я планувала просто побути поруч, поки не мине грип. Я мала справи, пов’язані з помешканням у Флоренції, чимало турбот із книжкою – телефон дзвонив безперервно, моя мати бурчала, бо роздала номер половині нашого району, але до неї ніхто не телефонував, оця штука в домі, казала вона, тільки клопоти справляє, бо ж телефонували майже завжди мені, – робила нотатки для ймовірних нових романів, намагалася заповнити прогалини у літературній та політичній культурі. Але стан загальної слабкості, у якому перебувала моя подруга, спонукав мене невдовзі облишити всі свої справи і дедалі більше займатися нею. Мати швидко помітила, що ми відновили стосунки: це здалося їй обурливим, вона вергала громи й блискавки, обкидала прокльонами нас обох. Вона далі вважала, що може наказувати мені, що робити і чого не робити, кульгала за мною, безперервно критикуючи, а іноді здавалося, що вона ладна влізти в моє тіло, аби лиш не дозволити мені чинити на власний розсуд. «Що у тебе спільного з тією лахудрою, – напирала вона, – подумай, хто ти, а хто вона, тобі мало було написати ту огидну книжку, тепер хочеш далі водити дружбу з проституткою?» Але я поводилась так, ніби була глуха. З Лілою я бачилася щодня. З того самого моменту, коли вона заснула у своїй кімнаті, а я пішла до чоловіків, які цілу ніч чекали на кухні, я присвятила себе упорядкуванню її життя.
Я сказала Енцо та Пасквале, що Ліла хвора, що вона більше не може працювати на фабриці Соккаво, тому звідти звільнилася. Умовляти Енцо не було потреби, він уже давно зрозумів, що на фабриці довго працювати вона не зможе, що потрапила у складну ситуацію і в неї всередині щось зламалося. Зате Пасквале, везучи мене на світанку ще порожніми вулицями у наш район, висловив незгоду. «Це вже занадто, – сказав він. – Ліла й справді живе паскудним життям, але так живуть усі експлуатовані у світі». Тоді – за давньою, ще з юності, звичкою – взявся розводитися про селян півдня, робітників півночі, населення Латинської Америки, про північно-східний регіон Бразилії, про Африку, афроамериканців, в’єтнамців та імперіалізм Сполучених Штатів. Я відразу зупинила його: «Пасквале, якщо Ліна житиме так далі, вона помре». Він не здавався, далі заперечував мені – не тому, що йому була байдужа Ліла, а тому, що боротьба на фабриці Соккаво здавалася йому вкрай важливою. Він вважав, що наша подруга може відіграти у ній вагому роль, і в глибині душі був переконаний, що всі ці історії з грипом вигадала я, дрібнобуржуазна інтелектуалка, яку більше хвилює якийсь там незначний нежить, ніж негативні політичні наслідки поразки робітників. А що він не наважувався сказати мені про це відкрито, а лиш натяками, я виклала йому це все зі спокійною ясністю, щоб показати, що я все зрозуміла. Це ще більше його знервувало, і, висаджуючи мене біля воріт, він сказав: «Зараз мені треба на роботу, Лену, але ми ще про це поговоримо». Прийшовши знов у помешкання в Сан-Джованні-а-Тедуччо, я відвела Енцо вбік і сказала: «Якщо любиш Лілу, не пускай до неї Пасквале, їй не можна навіть згадувати про фабрику».
У той час я завжди носила в торбі книжку і нотатник: я читала, їдучи в автобусі, або коли Ліла засинала. Іноді я виявляла, що вона пильно дивиться на мене широко розплющеними очима – можливо, хотіла підгледіти, що я читаю, але ніколи не спитала навіть назви книжки, а коли я спробувала прочитати їй кілька сторінок – були то сцени в Ептонській корчмі[8], наскільки пам’ятаю – вона заплющила очі, немов їй було нудно. За кілька днів температури вже не було, але кашель не минав, тому я примусила її далі лежати в ліжку. Домом займалася я, куховарила, дбала про Дженнаро. Може, тому, що він був уже величенький, трохи агресивний і вередливий, мені здавалося, що цей хлопчик не має тої безборонної звабливості, яка променіла від Мірко, іншого сина Ніно. Та іноді після бурхливих ігор він раптом впадав у меланхолію і засинав просто на підлозі. Це сповнювало мене ніжністю, і я полюбила його, а коли він це зрозумів, то немов прилип до мене, заважаючи займатися господарством або читати.
Тим часом я намагалася краще зрозуміти ситуацію Ліли. Чи є в неї гроші? Ні. Я позичила їй трохи грошей, і вона їх узяла, перед тим сто разів присягнувшись, що віддасть. Скільки їй винен Бруно? Зарплатню за два місяці. А вихідна допомога? Цього вона не знала. Ким працював Енцо, скільки заробляв? Хтозна. А той цюрихський заочний курс, які конкретні можливості він давав? Невідомо. Вона весь час кашляла, їй боліло в грудях, обливало потом, тиснуло в горлі, серце раптом починало шаленіти. Я прискіпливо записала собі всі симптоми і спробувала переконати її, що знову треба перевіритися в лікаря, і набагато ґрунтовніше, ніж це зробив Армандо. Вона не погодилась, але й не сказала «ні». Якось увечері, коли Енцо ще не повернувся, забіг Пасквале і ґречно сказав, що він, товариші з комітету і робітники з фабрики Соккаво хочуть знати, як Лілине здоров’я. Я ще раз повторила, що вона нездужає, що їй потрібен відпочинок, але він усе одно хотів побачити її, щоб принаймні привітатися. Я залишила його на кухні, пішла до Ліли і порадила з ним не зустрічатися. Вона скривилася: зроблю, мовляв, як хочеш. Мене зворушило те, що вона підкорилась мені – бо завжди тільки вона командувала і сама все вирішувала – не сперечаючись.
48
Того самого вечора я довго говорила з П’єтро по телефону з дому батьків, детально розповіла йому про всі клопоти Ліли і про те, як мені важливо допомогти їй. Він терпляче мене вислухав. У якийсь момент навіть висловив бажання допомогти, згадав одного молодого еллініста з Пізи, який захоплювався обчислювальними машинами і мріяв, що вони зроблять революцію у філології. Мене зворушило, що хоч він завжди був повністю заглиблений у свою роботу, але заради кохання до мене робив зусилля бути якось корисним.
– Знайди його, – попросила я, – розкажи йому про Енцо – хтозна, раптом з цього може виникнути якась перспектива роботи.
Він пообіцяв, що знайде, і додав, що, наскільки він пам’ятає, Маріароза мала короткий роман з одним молодим неаполітанським адвокатом. Може, варто його знайти і спитати, чи може він мені допомогти.
– Допомогти у чому?
– Повернути гроші твоєї подруги.
Я зраділа.
– Подзвони Маріарозі.
– Гаразд.
Я наполягала:
– Не обіцяй, а справді подзвони, будь ласка.
Якусь мить він помовчав, а тоді сказав:
– Щойно ти говорила тоном моєї матері.
– Тобто?
– Ти говорила, як вона, коли їй щось дуже потрібно.
– Я зовсім інша, на жаль.
Він знову помовчав.
– То й добре, що інша. У кожному разі у таких речах їй немає рівних. Розкажи їй про цю дівчину, побачиш, вона тобі допоможе.
Я зателефонувала Аделе. Зробила це з певною ніяковістю, але подолала її, згадавши всі ті випадки, коли бачила, як вона клопочеться про мою книжку чи допомагає у пошуках помешкання у Флоренції. Цій жінці подобалось бути корисною. Якщо їй було щось потрібно, вона брала слухавку і, ланка за ланкою, будувала ланцюг, який вів до мети. Вона вміла просити так, що відмовити їй було неможливо. Вона невимушено долала ідеологічні кордони, не дотримувалась ієрархії, добиралась до прибиральниць, службовців, промисловців, інтелектуалів, міністрів і до всіх зверталася з привітною байдужістю, немов послугу, яку вона збирається у них попросити, насправді вже робить їм вона сама. Після тисячі ніякових вибачень за клопіт, який я їй справляю, я детально розповіла про свою подругу, історія ця її зацікавила, захопила і сповнила обуренням. У кінці вона сказала:
– Дай мені подумати.
– Звісно.
– А поки що можу я дати тобі пораду?
– Звісно.
– Наберися відваги. Ти письменниця, використай цю роль, випробуй її, покажи, на що ти здатна. Тепер дуже важливі часи, усе валиться. Тож треба бути залученим, брати участь. І починай з тих людисьок з твоїх країв, притисни їх до стіни.
– Як?
– Пиши. Налякай до смерті Соккаво і таких, як він. Пообіцяй, що це зробиш.
– Спробую.
Вона назвала мені ім’я співробітника «Уніти».
49
Дзвінок до П’єтро, а особливо розмова зі свекрухою, виявили почуття, яке я досі стримувала чи навіть притлумлювала, але воно не зникало й готове було рости. Воно стосувалося зміни мого статусу. Було ймовірно, що Айроти, а особливо Ґвідо і, можливо, також Аделе, вважали мене дівчиною старанною, але далеко не такою, яку вони б хотіли для свого сина. Також цілком імовірно, що моє походження, мій говірковий акцент, брак елегантності у всьому були чималим випробуванням для широти їхніх поглядів. Може, це й деяке перебільшення, але можна припустити, що навіть публікація моєї книжки була частиною рятівного плану, який мав на меті надати мені презентабельності в очах їхнього світу. Та все ж не викликав сумнівів той факт, що вони таки прийняли мене у своє коло, що я ось-ось з їхньої згоди вийду заміж за П’єтро, що скоро опинюся під опікою їхньої сім’ї, у чомусь на кшталт укріпленого замку, звідки зможу без страху вирушати у світ і куди зможу сховатися, якщо опинюся в небезпеці. Тому важливо було, щоб я звикла до цього нового статусу, а насамперед добре його усвідомила. Мене більше не можна було вважати дівчинкою з сірниками, що запалювала останній з них, тепер я надбала собі чималий запас цих сірників. І тому – раптом зрозуміла я – тепер я можу зробити для Ліли набагато більше, ніж гадала.