Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 30)

– Серйозно?

– Авжеж. Відваги їй не бракує, вона готова на все.

Ліла міцно стисла кулаки, їй була огидна слабкість, яку вона відчувала в тілі. Кімната колихалася, контури застиглих предметів і живих людей розмивалися. Подивилася на Мікеле, який гасив недопалок сигарети в попільничці. Він робив це занадто енергійно, немов, попри спокійний тон, теж намагався якось дати вихід своєму збентеженню. Ліла втупилася в його пальці, які ніяк не переставали душити недопалок, нігті на них були білі. «Колись, – подумала вона, – він хотів, щоб я стала його коханкою. Але це не те, чого він хоче насправді, тут є щось більше, щось, що не має нічого спільного з траханням і чого він сам не може пояснити. Це якась манія, щось схоже на забобон. Можливо, він вважає, ніби я маю якусь силу, і йому ця сила необхідна. Він хоче мати її, але не може взяти, і від цього страждає, бо це щось, чого не можна забрати в мене силоміць. Так, мабуть, це правда. Якби не це, він би вже мене роздушив. Але чому саме я? Що він такого в мені побачив, чого він так потребує? Мені не можна залишатися тут, у нього перед очима, мені не можна слухати його, я боюся того, що він бачить і чого прагне». Ліла звернулася до Соккаво:

– Я залишу тобі одну річ і піду собі.

Вона підвелася, збираючись дати йому список вимог, і вчинок цей дедалі більше здавався їй позбавленим сенсу, а все ж необхідним. Вона хотіла покласти аркуш на стіл, поруч з попільничкою, і вийти з кімнати. Але голос Мікеле зупинив її. Тепер у ньому вчувалися лагідні, майже пестливі нотки, немов він відчув, що вона хоче втекти від нього, і збирався зробити все, щоб зачарувати і затримати її. Він весь час звертався до Соккаво:

– Розумієш, у неї справді гидкий характер. Я говорю до неї, а їй начхати, вона виймає якийсь папірець і каже, що хоче йти геть. Але їй все пробачаєш, бо ця паскудна вдача компенсується багатьма здібностями. Гадаєш, що ти найняв собі робітницю? Це не так. Ця синьйора – щось набагато більше. Якщо їй дозволити, вона перетворить лайно на золото, вона здатна реорганізувати цю твою контору до такого рівня, який ти собі навіть уявити не можеш. Чому? Тому що таких мізків, як у неї, не має не те що жодна інша жінка, але й ми, чоловіки. Вона в мене на оці, ще відколи була дитиною, повір. Вона вигадала дизайн черевиків, які я досі продаю в Неаполі і скрізь, і заробляю на них купу грошей. Вона з такою фантазією обладнала мою крамницю на площі Мартірі, що та перетворилася на салон для поважних синьйор з вулиці К’яя, з районів Позілліпо та Вомеро. І вона могла б зробити ще багато, дуже багато речей. Але вона навіжена, гадає, що завжди може чинити так, як хочеться їй. Приходить і йде, лагодить і ламає. Думаєш, це я її звільнив? Ні, просто одного дня вона без жодного попередження не з’явилася на роботу. Просто зникла. Якщо її і впіймаєш, вона знову вислизне від тебе, мов той вугор. Ось у чому її проблема: хоч вона й дуже розумна, але ніяк не може втямити, що їй можна робити, а що ні. А все тому, що вона ще не знайшла справжнього чоловіка. Справжній чоловік уміє поставити жінку на місце. Вона не вміє куховарити? Навчиться. У неї брудно в домі? Прибере. Зі справжнім чоловіком жінка здатна на все що завгодно. Ось, наприклад, недавно я познайомився з однією жіночкою, яка не вміла свистіти. Ну, ми провели разом лише дві години – але то були гарячі години – а потім я сказав їй: «Ану свисни». І вона – ти не повіриш – свиснула. Якщо вмієш жінці клепку вставити, то добре. А як не вмієш, то облиш її, бо нічого доброго з цього не вийде.

Останні слова Мікеле вимовив дуже серйозно, немов у них крилася якась неодмінна заповідь. Але ще коли він говорив, стало ясно, що сам він неспроможний дотримуватись власного припису і ніколи не був спроможний. Тоді вираз обличчя в нього змінився, і змінився раптом голос, він відчув потребу принизити її. Він роздратовано повернувся до Ліли і сказав, смакуючи вульгарні діалектні словечка:

– Але з цією все не так просто, так легко вона з тебе не злізе. Ну, подивись на неї, хіба це жінка – очиці вузенькі, цицьки маленькі, срака кістлява, сама вона худа, як тичка. З такою тобі навіть не встане. Але подивишся на неї одну-єдину секунду, і тобі відразу захочеться її трахнути.

Саме тоді Ліла відчула в себе в голові страхітливий поштовх, немов серце, яке перестало пульсувати їй у горлі, вибухнуло в черепі. Кинувши йому в лице не менш брудні образи, ніж ті, які він щойно сказав їй, вона схопила з бюрка бронзову попільничку, з якої випали недопалки й попіл, і замахнулася, щоб вдарити його. Але, попри її лють, жест цей виявився повільним і безсилим. Голос Бруно – «Ліно, прошу тебе, що ти робиш» – теж долинув до неї якось мляво. Тому Соларі неважко було її стримати, він забрав у неї попільничку і злісно сказав:

– Думаєш, ти залежиш лише від синьйора Соккаво? Думаєш, я тут ніхто? Помиляєшся. Синьйор Соккаво вже давно є в червоній борговій книзі моєї матері, а книга ця набагато вагоміша, ніж книжечка Мао. Тому ти залежиш не від нього, а від мене, виключно від мене. І я досі не чіпав тебе, хотів побачити, що ви робитимете, – ти і той засранець, з яким ти трахаєшся. Але віднині пам’ятай: я не спущу з тебе очей, і якщо покличу, маєш відразу прибігти, ясно?

Тільки тепер вкрай схвильований Бруно зірвався на ноги і вигукнув:

– Облиш її, Міке, ти виходиш за всякі рамки!

Солара повільно відпустив Лілин зап’ясток, а тоді пробурмотів, звертаючись до Соккаво, тепер уже літературною мовою:

– Маєш рацію, вибач. Але синьйора Карраччі це добре вміє – так чи інакше завжди примушує тебе вийти за рамки.

Ліна придушила свою лють, ретельно потерла зап’ясток, пучками пальців змахнула ту дещицю попелу, яка впала на неї. Тоді розгорнула аркуш з вимогами, поклала його перед Бруно, а поки йшла до дверей, сказала, звертаючись до Солари:

– Свистіти я вмію ще з п’яти років.

45

Коли вона, дуже бліда, зійшла вниз і Едо спитав, як все пройшло, Ліла не відповіла, відсторонила його рукою, пішла в туалет і зачинилася там. Вона боялася, що Бруно тут-таки знову викличе її до себе, боялася сутички в присутності Мікеле, боялася незвичної крихкості свого тіла, до якої вона ніяк не могла звикнути. Крізь віконце вона оглянула двір і полегшено зітхнула, коли побачила, як Мікеле – високий, із залисинами, з ретельно поголеним вродливим лицем, у чорній шкіряній куртці та темних штанях – нервовим кроком підійшов до своєї автівки і від’їхав. Тоді вона повернулася в цех обвалювання, і Едо знов спитав її:

– То що?

– Віднесла. Але тепер це ваша справа.

– Тобто?

Вона не встигла йому відповісти, бо прибігла засапана секретарка Бруно, мовляв, хазяїн хоче негайно її бачити. Вона пішла, наче мучениця, яка хоч ще має голову, але вже несе її в руці, немов її відтяли. Щойно її побачивши, Бруно відразу загорлав:

– Хочете, щоб вранці я вам подавав каву в ліжко? Що це за витівки, Ліно? Ти що, з глузду з’їхала? Сядь і поясни. Бо мені не віриться.

Ліла пояснила йому вимогу за вимогою таким тоном, як пояснювала щось Дженнаро, коли той відмовлявся розуміти. Наголосила, що йому варто сприйняти ці вимоги серйозно і розглянути кожен пункт конструктивно, бо, якщо він поводитиметься нерозумно, невдовзі до нього нагряне перевірка з відділу охорони праці. Насамкінець вона спитала його, як це він примудрився опинитися в руках таких небезпечних людей, як Солари. Тут Бруно геть вийшов із себе. Його червоне обличчя побагровіло, очі налились кров’ю, він вереснув, що знищить її, що йому достатньо буде доплатити кілька лір поза зарплатнею тим кільком мудакам, яких вона налаштувала проти нього, щоб усе залагодити. Кричав, що його батько роками давав на лапу інспекторам з охорони праці і йому нічого боятися якихось перевірок. Кричав, що Солари виб’ють з неї бажання бути профспілковою активісткою, і врешті здушеним голосом сказав: «Геть, геть звідси, негайно».

Ліла пішла до дверей. Уже на порозі вона сказала:

– Мене ти бачиш востаннє, з цієї хвилини я більше тут не працюю.

Ці слова примусили Соккаво різко оговтатися. Він неспокійно скривився, мабуть, пообіцяв Мікеле, що не звільнить її. Сказав:

– Тепер ти ображена? Показуєш свої примхи? Ходи сюди, поміркуймо разом, це мені вирішувати, звільняти тебе чи ні. Я сказав тобі, ходи сюди, засранко.

На мить їй знову згадалася Іскія, ті ранки, коли ми чекали на Ніно з його багатим приятелем, який мав будинок у Форіо, таким ввічливим і завжди терплячим хлопцем. Вона вийшла і зачинила за собою двері. Відразу по тому її охопив бурхливий дрож, вона вся спітніла. Ліла не пішла в цех обвалювання, не попрощалася з Едо та Терезою, пройшла повз Філіппо, який розгублено глянув на неї і крикнув: «Черу’, ти куди, вертайся!» Але вона бігом промчала ґрунтовою дорогою і сіла на перший автобус до узмор’я. Довго тинялася набережною. Дув холодний вітер, фунікулером вона піднялася у район Вомеро, прогулялася площею Ванвітеллі, вулицями Скарлатті та Чімарози, знову сіла на фунікулер і спустилася вниз. Тут вона усвідомила, що геть забула про Дженнаро. Додому прийшла о дев’ятій і попросила Енцо й Пасквале, які закидали її тривожними запитаннями, намагаючись зрозуміти, що сталося, поїхати по мене.

І ось ми сидимо тут, глупої ночі, у скромній кімнатці в передмісті Сан-Джованні-а-Тедуччо. Дженнаро спить, Ліла говорить і говорить тихим голосом, Енцо з Пасквале чекають на кухні. Я почуваюся як лицар у блискучому обладунку з давнього роману, який, здійснивши тисячі чудесних подвигів у своїх мандрах по світі, наштовхується на обдертого, виснаженого пастуха, котрий, і кроком не ступивши зі свого пасовиська, голими руками з дивовижною відвагою приборкує і підкорює собі страхітливих звірів.