Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 3)

Я виголосила все це Лілі дещо пафосним тоном того пополудня, узимку 2005 року. Я хотіла визнати, що вона все добре зрозуміла ще в дитинстві, не ступивши й кроку за межі Неаполя. Але майже відразу мені стало соромно, бо у своїх словах я відчула злостивий старечий песимізм і знала, що вона цього терпіти не може. Ліла вишкірила старі зуби в усмішці, більше схожій на нервову гримасу, й сказала:

– Думаєш, ти всі розуми поїла, що можеш усіх повчати? Чого тобі треба? Хочеш написати про нас? Про мене?

– Ні.

– Кажи правду.

– Це було б занадто складно.

– Але ти про це думала і досі думаєш.

– Трохи думала.

– Дай мені спокій, Лену. Дай нам усім спокій. Ми всі маємо зникнути, ми ні на що не заслуговуємо, ні Джильйола, ні я, ніхто!

– Неправда.

Вона скроїла гидку міну незадоволення й пильно подивилася на мене: зіниці ледве видно, губи стиснуті.

– Гаразд, – сказала вона, – пиши, якщо тобі так хочеться, пиши про Джильйолу, про кого завгодно. Але в жодному разі не про мене. Навіть не смій, пообіцяй, що не будеш.

– Не писатиму ні про кого, і про тебе теж.

– Гляди, я не спускатиму з тебе ока.

– Як це?

– Залізу у твій комп’ютер, прочитаю файли і зітру їх.

– Та ну!

– Гадаєш, я не можу?

– Та я знаю, що можеш. Але я зумію захиститися.

Вона засміялася своїм давнім злостивим сміхом.

– Не від мене.

2

Я добре запам’ятала ці три слова, це було останнє, що вона мені сказала: не від мене. Я пишу вже кілька тижнів, пишу що є сили, не марнуючи часу на перечитування. Якщо Ліла ще жива – фантазую я, сьорбаючи каву і дивлячись, як По б’є хвилями об опори моста принцеси Ізабелли, – вона не стримається, залізе в мій комп’ютер, усе це прочитає. Тоді вона, стара дивачка, точно розсердиться на мене за непослух, захоче втрутитися, щось виправить, щось додасть та й забуде про своє бажання зникнути. Потім мию чашку, підходжу до письмового стола і знов беруся за писання. Вертаюся до тієї холодної весни в Мілані, до того вечора понад сорок років тому, коли чоловік в окулярах з товстими скельцями так саркастично говорив у книгарні перед усіма про мене і мою книжку, а я відповідала йому, розгублена й перелякана. Аж тут раптом підвівся Ніно Сарраторе, якого важко було впізнати через неохайну, чорну як смола бороду, і жорстко виступив проти того чоловіка. Від тієї миті все моє єство стало німо викрикувати його ім’я – я так давно його не бачила, років чотири чи п’ять – і хоч у мене всередині все заклякло від напруги, я відчула, що палаю.

Коли Ніно завершив, той чоловік стриманим жестом попросив слова у відповідь. Було зрозуміло, що йому виступ не сподобався, але мене переповнювали бурхливі емоції, щоб я могла зрозуміти, чому саме. Звісно, я помітила, що Ніно змістив фокус з літератури на політику, причому досить-таки брутальним, геть не шанобливим способом. Але тоді я не надала цьому великого значення – я ніяк не могла пробачити собі, що не зуміла дати гідну відсіч, що показала себе недотепою перед такою освіченою публікою. А я ж недотепою не була. Коли в ліцеї я раптом опинялася в невигідній ситуації, я намагалась наслідувати викладачку Ґальяні, її тон і манеру висловлювання. У Пізі цього взірця виявилося замало, тут я мала справу з набагато крутішими людьми. Франко, П’єтро і всі найкращі студенти, а ще, звісно, авторитетні викладачі Нормальної школи висловлювалися складно, писали з вишуканою майстерністю, вирізнялися аналітичними здібностями, бездоганною логікою – усього цього в Ґальяні не було. І я вчилася бути такою, як вони. Часто мені це вдавалося, і я повірила, що опанувала слова настільки, що назавжди позбулася почуття неприкаяності, навчилася приборкувати емоції й уникати імпульсивних висловлювань. Одне слово, я озброїлася таким способом говорити і писати, який давав змогу – за допомогою продуманих наперед слів, розбудованої і обміркованої структури висловлювання, поступового наростання аргументів та неодмінної граматичної бездоганності – ущент знищити співрозмовника і назавжди позбавити його бажання заперечувати. Але того вечора все пішло якось не так. Спершу Аделе зі своїми друзями, яких я вважала вельми начитаними, а потім той чоловік в окулярах з товстими скельцями вселили в мене ніяковість. Я знову стала старанною дівчинкою з провінції, донькою вахтера, у мові якої вчуваються південні інтонації і яка сама дивується, як це вона опинилася тут у ролі молодої й освіченої письменниці. Я втратила віру в себе і тому говорила непереконливо, непослідовно. А коли я ще й побачила Ніно! Його поява знищила в мені рештки самовладання, а виступ на мій захист підтвердив, що все, чого я навчилася, раптом кудись поділося. Ми обоє походили майже з того самого середовища і обоє докладали зусиль, щоб навчитися цієї манери висловлювання. Та він не лише вмів її використовувати – природно й невимушено – проти співрозмовника, але й іноді, коли вважав за потрібне, дозволяв собі навіть навмисне порушувати гармонію вишуканої літературної мови з такою безсоромною зверхністю, що професорський тон чоловіка в окулярах з товстими скельцями на цьому тлі видавався анахронічним, а то й смішним. Тому, побачивши, що цей чоловік хоче знов узяти слово, я подумала: він дуже розсердився, і якщо вже раніше він так шпетив мою книжку, то тепер паплюжитиме її ще більше, щоб принизити Ніно, який її захищав.

Але, схоже, того чоловіка цікавило інше: він більше не говорив про мій роман, не згадував мене. Натомість він зосередився на деяких висловах, які Ніно вжив побіжно, але повторив кілька разів: то були фрази на кшталт «зарозумілість інтелектуальних вельмож», «антиавторитарна література». Лише тоді я зрозуміла, що розсердив його саме політичний пафос виступу. Йому не сподобались ці слова, і, аби наголосити на цьому, він несподівано перейшов з низького голосу на саркастичний фальцет («отже, гордість з пізнання нині вважається зарозумілістю, отже, тепер навіть література стала антиавторитарною?»). Відтак вчепився у слово «авторитарний». «Дяка Богові, – мовив він, що є ще методи, нехай навіть авторитарні, якими можна поставити на місце недовчених молодиків, що снують усілякі химери, послуговуючись маячнею, почутою на бозна-яких альтернативних університетських курсах». І ще довго просторікував на цю тему, звертаючись до публіки – і жодного разу до Ніно чи до мене. А в кінці він зосередився спершу на літньому критикові, який сидів поруч зі мною, а тоді прямо звернувся до Аделе, яка, мабуть, від самого початку була справжньою ціллю його випадів. «Я звинувачую не молодь, – сказав він, підсумовуючи, – а зрілих учених, які задля власного інтересу завжди готові підхопити будь-яку дурницю, якщо вона в моді». Тут він врешті замовк і рушив до виходу, прокладаючи собі шлях неголосними, але енергійними «пробачте», «можна пройти», «дякую».

Присутні підводилися, щоб пропустити його, їхні обличчя відбивали неприязнь, але водночас і шанобу. Тут я врешті остаточно зрозуміла, що то була якась поважна особа з таким високим престижем, що навіть Аделе на його похмурий прощальний кивок відповіла сердечним «дякую, до побачення». І, мабуть, саме тому Ніно здивував усіх, коли владно й водночас глузливо назвав його професором, даючи зрозуміти, що знає, з ким має справу – «Професоре, куди ви, не тікайте» – а тоді шпарко підбіг до нього на своїх довгих ногах, заступив дорогу і кинув в обличчя кілька різких фраз. Я щось недочула, дещо не до кінця зрозуміла, але, схоже, слова йому допекли, як розжарені на сонці сталеві дроти. Чоловік слухав, стоячи нерухомо і не виявляючи нетерплячості, а тоді махнув рукою – мовляв, відійди – і вийшов.

3

Я встала з-за столика приголомшена. Мені не вірилося, що Ніно справді тут, у Мілані, у цій залі. Але так, це справді він, він прямував мені назустріч, усміхаючись, але без поквапу, розміреним кроком. Ми потисли одне одному руки – його рука була гаряча, а моя крижана, – обмінялися фразами про те, як приємно нарешті зустрітися знову. Усвідомлення того, що цього вечора найгірше вже позаду, що ось він переді мною, справжній, трохи вгамувало мою досаду, але я досі була схвильована. Я відрекомендувала його критикові, який розхвалював мою книжку, сказала, що це мій приятель з Неаполя, що ми разом навчалися в ліцеї. Хоча критикові теж дісталося від Ніно, він поводився люб’язно, похвалив його за виступ проти професора, приязно згадав Неаполь і загалом говорив з ним як із хорошим студентом, якого слід заохочувати. Ніно пояснив, що вже давно живе в Мілані, займається економічною географією і належить – тут він усміхнувся – до найнижчої категорії академічної ієрархії, тобто є асистентом. Він говорив приязним тоном, без тих дещо похмурих ноток, які вчувалися в його голосі в юності, і мені здалося, що панцир на ньому тепер дещо легший, ніж той обладунок, що так захоплював мене в ліцеї. Він немов позбувся зайвої ваги, щоб мати змогу фехтувати спритніше й елегантніше. Я з полегкістю зауважила, що на пальці в нього не було обручки.

Тим часом підійшло декілька подруг Аделе з проханням підписати книжку, і це мене схвилювало, адже таке відбувалося зі мною вперше. Я завагалася: мені не хотілося втрачати з виду Ніно навіть на мить, але я прагнула також згладити враження незграбного дівчиська, яке я, мабуть, на нього справила. Тому я залишила його з літнім викладачем – його звали Тарратано – і привітно заговорила зі своїми читачками. Я думала закінчити з ними швидко, але примірники мого роману були нові, пахли друкарнею, не те що смердючі пошарпані книжки, які ми з Лілою брали в районній бібліотеці, і мені не хотілося псувати їх поспішними карлючками. Найкращим почерком, як учила вчителька Олів’єро, я виводила вигадливі присвяти, і жінки, що чекали в черзі, почали втрачати терпіння. Серце мені страшенно билося, я не зводила з Ніно очей. Я тремтіла від самої думки, що він піде геть.