Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 25)

Ґальяні похитала головою, не погоджуючись, і сказала:

– Якби ви вчилися, ви б досягли таких же успіхів, що й Ґреко.

– Звідки ви знаєте?

– Це мій фах.

– Ви, викладачі, так наполягаєте на навчанні, бо заробляєте ним на хліб. Насправді навчання нічого не дає, воно навіть не робить людей кращими, а навпаки, псує їх.

– То Елена зіпсувалася?

– Ні, вона ні.

– Чому це?

Ліла натягла синові на голову вовняну шапку.

– Ми ще дітьми домовилися: з нас двох зіпсутою буду я.

38

У машині вона накинулася на Пасквале («Тепер ти прислуговуєш цим людям?»), і він дозволив їй відвести душу. І тільки коли йому здалося, що вона вже вичерпала всі звинувачення, він почав викладати свій політичний репертуар: становище робітників на півдні, їхнє рабське існування, постійний шантаж, слабкість, а то й відсутність профспілок, необхідність форсувати ситуацію й перейти до боротьби. «Ліно, – сказав він їй діалектом із сумними нотками в голосі, – ти боїшся втратити тих кілька лір, які тобі платять, і ти маєш рацію, Дженнаро треба ростити. Але я знаю, що ти наша товаришка, знаю, що ти розумієш: ми, робітники, не внесені навіть у тарифну сітку, для нас немає жодних законів, заробляємо нижче від мінімуму. Тому це блюзнірство – казати “дайте мені спокій, у мене свої проблеми, я мушу дбати про справи”. Кожен на своєму місці повинен робити те, що може».

Ліла почувалася знесиленою, добре, що хоч Дженнаро спав на задньому сидінні, стиснувши в правому кулачку машинку. Промова Пасквале доходила до неї хвилями. Раз у раз їй згадувалося гарне помешкання на проспекті Вітторіо, викладачка Ґальяні, Армандо та Ізабелла, а ще Ніно, який накивав п’ятами, щоб знайти собі десь дружину, схожу на Надю; і Марко, якому було всього три рочки, а читати він умів набагато краще від її сина. Яка марна справа – вчити чогось Дженнаро! Хлопчик вже й так плентається позаду, відстає, а вона не може нічого з цим зробити. Коли вони під’їхали до будинку, вона відчула, що слід запросити Пасквале піднятися нагору, але, сподіваючись, що він поїде геть, сказала: «Не знаю, що там наварив Енцо, готує він препогано, може, тобі не варто заходити». Але він відповів: «Зайду хвилин на десять і тоді поїду собі». Вона торкнулася його передпліччя пучками пальців і прошепотіла:

– Не розказуй йому нічого.

– Про що?

– Про фашистів. Якщо він дізнається, сьогодні ж піде і натовче Джино пику.

– Ти його кохаєш?

– Не хочу його кривдити.

– Ага.

– Це правда.

– Розумієш, Енцо краще від мене і від тебе знає, що треба робити.

– Так, але все одно не кажи йому нічого.

Пасквале насупився, однак погодився. Він взяв на руки Дженнаро, який не хотів прокидатися, і виніс його нагору по сходах, за ним ішла Ліла, незадоволено буркочучи: «Що за паскудний день, я вмираю від утоми, ти і твої друзі підклали мені свиню». Енцо вони розповіли, що були на зібранні у Наді вдома, і Пасквале не дав йому змоги щось спитати, бо безперервно теревенив аж до півночі. Сказав, що в Неаполі, як і в цілому світі, вирує оновлене життя, дуже хвалив Армандо, який, хоч і дуже хороший лікар, та не думає про кар’єру, а безплатно лікує тих, хто не має грошей, опікується дітьми з убогих кварталів і разом з Надею та Ізабеллою займається сотнями проектів, які мають служити народові, як-от дитсадок та амбулаторія. Сказав, що товариші допомагають одне одному, нікого більше не залишать напризволяще, місто переживає чудовий час. Ви теж, сказав, не повинні замикатися тут удома, вам треба кудись ходити, нам варто частіше зустрічатися. І врешті заявив, що виходить з комуністичної партії: забагато неприємних історій, забагато компромісів у національних і міжнародних справах, він більше не витримує в цьому болоті. Через це його рішення Енцо сильно розхвилювався, між ними зав’язалася суперечка, яка все не вщухала – партія є партія, ні, так, ні, досить політики стабілізації, треба атакувати структури режиму. Ліла швидко занудьгувала, пішла вкласти до ліжка сонного Дженнаро, який вередував під час вечері. Більше вона не повернулася.

Але вона не спала, навіть коли Пасквале вже пішов, а звуки, що свідчили про присутність Енцо в помешканні, затихли. Поміряла температуру: тридцять вісім. Згадався момент, коли Дженнаро не зміг прочитати слова. Що за слово вона вибрала – «призначення». Дженнаро точно ніколи його не чув. Знати абетку замало, подумала вона, є чимало інших труднощів. Якби Ніно мав сина від Наді, його доля була б цілком іншою. Їй здалося, що вона погана мати. «Але я хотіла цю дитину, – подумала вона, – я не хотіла дітей від Стефано, але від Ніно хотіла». Ніно вона справді кохала. Вона бажала його дуже сильно, прагнула подобатися і, щоб догодити йому, охоче робила все те, що для свого чоловіка виконувала насилу, долаючи огиду, лише щоб він її не побив. Але того, що, як кажуть, вона мала б відчувати під час проникнення, вона не відчувала ніколи, цього вона була певна, і не лише зі Стефано, а й з Ніно. Чоловіки так його цінують, свій член, так ним пишаються, тому переконані, що й ти маєш цінувати його ще більше, ніж вони. Он Дженнаро теж весь час грається своїм пісюнчиком, іноді аж ніяково дивитися, як він перекидає його рученятами, смикає за нього. Ліла боялася, що він собі нашкодить. Їй навіть коштувало зусиль помити його чи допомогти попісяти, але врешті вона звикла. Енцо був такий тактовний, ніколи не ходив по хаті в трусах, ніколи грубого слова не вимовив. Саме це було причиною того сильного і теплого почуття, яке вона мала до нього, і вона була вдячна за його віддане очікування в сусідній кімнаті, за те, що він ніколи не зробив хибного кроку. Його самовладання, його вміння тримати під контролем все навколо було її єдиною втіхою. Але тут виринуло почуття провини: те, що потішало її, примушувало страждати його. І до всіх прикрощів того дня додалася думка, що Енцо страждає через неї. Події і розмови ще довго безладно товклися в її голові. Інтонації, окремі слова. Як їй повестися завтра на фабриці? Чи правда це, що в Неаполі і в цілому світі все вирує, а чи Пасквале, Надя і Армандо вигадали це собі, щоб угамувати власну тривогу, щоб позбутися нудьги, щоб підбадьорити себе? Чи варто на них покладатися, чи не ризикує вона опинитися у полоні фантазій? А може, краще знову звернутися до Бруно, щоб якось уникнути біди? Але чи варто пробувати задобрити його, адже він може знову розпустити руки? Чи варто підкорятися свавіллю Філіппо і майстрів? Нічого путнього вона не придумала. Урешті у напівсні вона згадала про ту давню засаду, яку ми обидві засвоїли ще в ранньому дитинстві. Щоб врятуватися, щоб врятувати Дженнаро, вона мусить підкорити собі тих, хто хоче підкорити її, нагнати страху на тих, хто хоче нагнати страху на неї. Вона заснула з наміром накапостити: накапостити Наді, довівши, що вона лише шмаркачка з хорошої родини, яка тільки й уміє, що солодко промовляти, і накапостити Соккаво, відбивши в нього охоту принюхуватись до ковбас і жінок в сушильному цеху.

39

Вона прокинулась о п’ятій ранку вся спітніла, але гарячки більше не було. Біля воріт фабрики вона побачила не студентів, а фашистів. Ті самі машини, ті самі обличчя, що й попереднього дня: вони горлали якісь гасла, роздавали летючки. Ліла відчула, що тут знов готується якась сутичка, і посунула вперед, опустивши голову та запхавши руки в кишені – вона сподівалася увійти на територію фабрики ще до бійки. Але тут перед нею виріс Джино.

– Ти ще не забула, як читати? – спитав він діалектом, простягаючи летючку.

Не витягаючи рук з кишень пальта, вона відповіла:

– Я читати вмію, а коли ж це ти читати навчився?

Спробувала його обійти, але марно. Джино не пустив її, він силоміць запхав їй летючку до кишені таким рвучким жестом, що нігтем подряпав їй руку. Ліла спокійно зім’яла її.

– Не годиться, навіть щоб підтертися, – мовила і викинула її геть.

– Підніми, – звелів їй аптекарів син, хапаючи за лікоть, – підніми негайно й затям: вчора пополудні я попросив дозволу в того рогоносця, твого чоловіка, дати тобі в писок, і він дозволив.

Ліла втупилася поглядом просто йому в очі:

– То щоб дати мені в писок, мусиш просити дозволу в мого чоловіка? Відпусти мене негайно, гівнюче.

У ту мить проходив повз Едо, який не минув їх байдуже, як можна було сподіватися, а зупинився.

– Він тебе дістає, Черу’?

Усе сталося за одну мить. Джино вальнув йому кулаком в обличчя, й Едо опинився на землі. Лілі серце стрибнуло до горла, події набирали обертів, вона підняла камінь і, міцно його стискаючи, вдарила аптекаревого сина просто в груди. Наступна мить розтяглася. Поки Джино відпихав її, штовхаючи на стовп, поки Едо намагався підвестися, ґрунтовою дорогою, здіймаючи пилюку, під’їхав інший автомобіль. Ліла впізнала його, то була стара автівка Пасквале. Ну ось, подумала, Армандо послухав мене, Надя, можливо, теж, вони ж люди виховані, але Пасквале не витримав і тепер їде битися. І справді, двері машини відчинилися, звідти вийшло п’ятеро, зокрема й він сам. Були то люди з будівництва, у руках вони тримали вузлуваті палиці, якими почали з методичною жорстокістю лупцювати фашистів, без люті, точними ударами, збиваючи супротивників з ніг. Ліла відразу зрозуміла, що Пасквале прямує до Джино, а оскільки той був за кілька кроків від неї, вона схопила його обома руками за плече і сказала, сміючись: «Краще тобі забратися звідси, інакше тебе вколошкають». Але він не втік, а навпаки, знову відштовхнув її і кинувся на Пасквале. Тоді Ліла допомогла Едо підвестися і спробувала завести його у двір, але то було нелегко, він був важкий і весь час смикався, лаючись, до того ж був весь у крові. Він трохи заспокоївся лише тоді, коли побачив, як Пасквале влупив Джино палицею і звалив на землю. Навколо панував гармидер: літали, мов кулі, якісь предмети – старий мотлох, що лежав на узбіччі, – плювки та образи. Пасквале облишив зомлілого Джино і разом з товаришем, чоловіком у самій майці на випуск і широких синіх штанях, заляпаних вапном, поквапився у двір. Тепер вони вдвох лупили дрючками буду Філіппо, який, перелякавшись, замкнувся всередині. Вони били шибки й голосно лаялися, а тим часом почулися сирени поліцейських машин, які наближалися. Ліла знову відчула нетерплячу насолоду від насильства. «Авжеж, – подумала вона, – треба наганяти страху на тих, хто хоче нагнати страху на тебе, іншого способу нема, стусан у відповідь на стусан, забрати те, що забрав у мене ти, і зробити тобі те, що зробив мені ти». Але в ту мить, як Пасквале з друзями знов сідали в машину, як фашисти робили те саме, тягнучи непритомного Джино, як поліційні сирени лунали дедалі ближче, вона зі страхом відчула, що серце її стає мов занадто стиснута пружина іграшки, і зрозуміла, що треба якомога швидше знайти місце, щоб сісти. Діставшись на прохідну фабрики, вона важко опустилася на землю, спершись спиною об стіну, і спробувала заспокоїтися. Тереза, сорокарічна бабенція, яка працювала в цеху обвалювання, зайнялася Едо, витерла йому з обличчя кров і насмішкувато сказала Лілі: