Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 19)

Щодня вона чекала звільнення, але цього так і не сталося. Коли вона наштовхувалася на Бруно, він лагідно їй усміхався, а вона відповідала холодним кивком. Отже, пригода ця не мала жодних наслідків, крім огиди до тих опецькуватих рук та сплесків ненависті. Але Ліла зі звичним для неї гонором далі не зважала ні на кого, тому майстри знов узялися допікати їй: перекидали з одного робочого місця на інше, примушували працювати до виснаження, лихословили. Очевидно, вони одержали на це дозвіл.

Енцо вона не розповідала нічого – ні про майже відірване вухо, ні про напад Бруно, ні про знущання, ні про щоденну важку працю. Коли він питав, як справи на ковбасній фабриці, вона саркастично відповідала: «А чому ти не звітуєш мені, як справи там, де працюєш ти?» Він замовкав, Ліла трохи кепкувала з нього, а потім вони обоє сідали за вправи заочного курсу. За цими заняттями вони ховалися багато від чого, а найбільше – від запитань про майбутнє: ким вони є одне для одного, чому він піклується про неї і про Дженнаро, чому вона це приймає, чому вони вже давно живуть під одним дахом, але Енцо щоночі марно чекає, що вона прийде до нього; крутиться в ліжку з боку на бік, виходить до кухні нібито напитися води, кидає погляд на наполовину засклені двері, щоб побачити, чи вона вже вимкнула світло, і розгледіти її тінь. Німа напруга – постукати? Впустити його? Сумніви в нього, сумніви в неї. Тому вони воліли обманювати себе, розважаючись побудовою блок-схем, наче це була розумова гімнастика.

– Створімо схему відкривання дверей, – казала Ліла.

– Створімо схему зав’язування краватки, – казав Енцо.

– Створімо схему зав’язування шнурівок на черевичках Дженнаро, – казала Ліла.

– Створімо схему приготування кави у кавоварці, – казав Енцо.

Вони сушили собі голови, укладаючи щоденну дійсність у схеми, від найпростіших дій до складніших, хоча завдання з Цюриха цього не вимагали. І не тому, що цього хотів Енцо, а тому, що Ліла, як завжди, хоч і почала неохоче, але з кожним вечором запалювалась дедалі більшим ентузіазмом і попри те, що вночі в помешканні було дуже холодно, вона заповзялася звести весь той жалюгідний світ, у якому вони жили, до істинності 0 або 1. Вона немов прагнула якоїсь абстрактної лінійності – яка породжувала всі інші абстракції – сподіваючись, що це принесе їй нарешті якийсь лад і спочинок.

– Схематизуймо фабрику, – запропонувала вона йому одного вечора.

– Усе, що там робиться? – спантеличено спитав він.

– Так.

Він зиркнув на неї і сказав:

– Гаразд, почнімо з твоєї.

Вона незадоволено скривилася, буркнула «добраніч» і пішла у свою кімнату.

30

Нестійка рівновага, у якій вони жили, порушилася, коли знов з’явився Пасквале. Він працював на будівництві неподалік і прийшов у Сан-Джованні-а-Тедуччо на збори місцевого осередку комуністичної партії. Вони з Енцо випадково зустрілися на вулиці, і до них повернулася давня близькість. Коли врешті вони почали говорити про політику, виявилося, що їх об’єднує те саме незадоволення. Спочатку Енцо висловився досить обережно, але Пасквале – хоча він посідав важливий пост секретаря районного комітету – відкинув всякі недомовки і став критикувати партію за ревізіонізм, а профспілку – за те, що вона надто часто заплющує очі на деякі речі. Їхнє братання зайшло так далеко, що Пасквале залишився у них на вечерю і Лілі довелося нашвидкуруч готувати щось і для нього.

Спочатку вечеря не віщувала нічого доброго. Ліла відчувала на собі його погляди і мусила докладати зусиль, щоб не розсердитися. Чого йому, Пасквале, треба – шпигувати за нею, донести всім у районі, як вона живе? Яке право він має її судити? Він не сказав їй жодного приязного слова, не розповів нічого про її родину, про Нунцію, про брата Ріно, про Фернандо. Натомість кидав на неї такі ж оцінювальні погляди, як чоловіки на фабриці, а коли вона це помічала, відводив очі. Він, напевно, вважає, що вона втратила привабливість, напевно, думає: як це я міг замолоду закохатися в таку жінку; яким я був дурнем. І, поза сумнівом, він вважає її поганою матір’ю, адже вона могла ростити сина у статках, які приносили ковбасні крамниці Карраччі, а натомість кинула його в злидні. У якусь мить Ліна пирхнула й сказала Енцо: «Прибери потім зі столу, а я йду спати». Але раптом Пасквале вельми урочистим і дещо схвильованим тоном мовив: «Ліно, перед тим як підеш, мушу дещо сказати тобі: ти незрівнянна жінка, ти кидаєшся у вир життя з такою силою, що якби так робили всі, світ би вже давно змінився». Розбивши таким чином кригу, він розповів їй, що Фернандо знов узявся ремонтувати взуття, що Ріно терзає Стефано, постійно випрошуючи в нього гроші, що Нунції не видно, вона мало виходить з дому. І повторив: «Ти правильно вчинила, ніхто з нашого району ще так не допікав родинам Карраччі та Солар, як ти, і я тебе цілком підтримую».

Після того вечора він став часто бувати в них, і це неабияк уплинуло на їхнє навчання. Він приходив на вечерю, приносив чотири гарячі піци і вдавав людину, глибоко обізнану у функціонуванні капіталістичного та антикапіталістичного світу, і так їхня давня дружба зміцнилася. Було очевидно, що в його житті бракує почуттів. Сестра Кармен була заручена і не могла приділяти йому багато часу. А на самотність він реагував шаленою політичною активністю, яка подобалась Лілі й викликала в неї інтерес. Хоч він до знемоги працював на будівництві, усе одно займався профспілковою роботою, обливав криваво-червоною фарбою будівлю американського консульства, завжди був у перших лавах, коли назрівала якась сутичка з фашистами, був членом робітничо-студентського комітету, де повсякчас сперечався зі студентами. Про комуністичну партію не варто й згадувати: з огляду на його вельми критичну позицію, можна було сподіватися, що його ось-ось звільнять з посади секретаря місцевого комітету. У розмові з Енцо та Лілою він не стримувався, змішуючи особисті образи та політичні міркування. «Вони мені кажуть, що я ворог партії, – нарікав він, – вони мені кажуть, що я здіймаю зайвий галас, що мені варто помовчати. Натомість це вони руйнують партію, це вони перетворюють її на коліщатко системи, це вони звели функцію антифашизму до демократичного нагляду. А знаєте, кого призначили керівником осередку Соціального руху в нашому районі? Сина аптекаря Джино, того дуркуватого прислужника Мікеле Солари. То я маю терпіти, що в моєму районі піднімають голови фашисти? Мій батько, – говорив він зворушено, – віддав всього себе партії, і заради чого – заради того декоративного антифашизму, заради всього цього нинішнього лайна? А коли він, бідолаха, потрапив до в’язниці, хоч був абсолютно невинуватим, – лютував він, – бо то не він убив дона Акілле, партія покинула його напризволяще попри те, що він був вірним товаришем, брав участь у Чотирьох днях Неаполя і бився за міст Санітá^[6], навіть після війни був серед найактивніших в районі». А його мати Джузеппіна? Хіба хтось її підтримав? Згадавши матір, Пасквале взяв Дженнаро на коліна і запитав його: «Бачиш, яка гарна твоя мама, ти любиш її?»

Ліла слухала. Іноді вона думала, що слід було прийняти кохання цього хлопця, першого, хто її помітив, а не дивитися на Стефано з його грішми, не втрачати глузд через Ніно – залишитись на своєму місці, не грішити пихою, заспокоїти гарячу голову. Але подекуди, слухаючи інвективи Пасквале, вона відчувала, як її знову затягує у свій вир дитинство, безжалісність району, дон Акілле, його вбивство, про яке вона малою розповідала так часто і з таким багатством вигаданих подробиць, що тепер їй здавалось, ніби вона бачила його на власні очі. І згадувала арешт батька Пасквале – як кричав столяр, як кричала його дружина і донька Кармен, і все це їй не подобалося, правдиві спогади плуталися з неправдивими, вона бачила насильство, бачила кров. Тоді вона здригалася від розгублення й намагалась ухилитися від потоку нарікань Пасквале; щоб заспокоїтися, спонукала його згадувати, скажімо, родинні святкування Різдва чи Великодня, чудові наїдки його матері Джузеппіни. Він це швидко помітив і, мабуть, подумав, що Лілі так само бракує родинних почуттів, як і йому. Відтак якось він прийшов без попередження і весело сказав: «Дивись, кого я тобі привів». А привів він Нунцію.

Мати з донькою обійнялися, Нунція довго плакала і подарувала Дженнаро ганчір’яну ляльку. Але тільки-но вона спробувала дорікнути доньці за її рішення, як Ліла, що спершу тішилася з її приходу, сказала: «Ма, або поводьмося так, ніби нічого не сталося, або краще іди геть». Нунція образилася і пішла бавитися з хлопчиком. При цьому вона часто приказувала, немов справді звертаючись до малого: «Із ким тебе лишають, бідолашний, коли мама йде на роботу?» Тут Пасквале зрозумів, що вчинив неправильно, і сказав, що вже пізно, треба йти. Нунція встала і звернулася до доньки наполовину погрозливим і наполовину прохальним тоном. «Спершу, – скаржилась вона, – ти подарувала нам життя в достатку, а потім знищила нас: твій брат почувається зрадженим і не хоче тебе бачити, батько відрікся від тебе. Ліно, я не прошу тебе, щоб ти помирилася з чоловіком, це неможливо; але, будь ласка, з’ясуй усе хоча б з родиною Солар. Через тебе вони забрали все, і ми, родина Черулло, Ріно, твій батько, знову стали ніким».