Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 18)

Але сон не йшов, особливо в ті дні, коли Енцо вертався пізно і відразу йшов спати, не кличучи її до навчання. У таких випадках Ліла уявляла собі, що він, мабуть, зустрічався з повією або коханкою – якоюсь робітницею на тій фабриці, де він працює, активісткою комуністичного осередку, куди одразу вступив. «Чоловіки так уже влаштовані, – думала вона, – принаймні мої знайомі: мусять весь час трахатися, інакше почуваються нещасливими. Маю сумнів, що Енцо інший, з якого дива. Зрештою, я його відштовхнула, залишила спати самого, тож не мені чогось вимагати». Вона тільки боялася, що він закохається і прожене її. Її не хвилювало, що вона опиниться без даху над головою, – вона ж працювала на ковбасній фабриці і міцно стояла на ногах, і за цих обставин, як не дивно, почувалася набагато краще, ніж коли вийшла за Стефано і мала купу грошей, але мусила коритися йому. Її скоріше лякало, що їй бракуватиме шляхетності Енцо, уваги, з якою він ставився до всіх її тривог, спокійної сили, якою віяло від нього і завдяки якій вона врятувалася спершу від відсутності Ніно, а відтак від присутності Стефано. Тим паче, що в її теперішньому становищі він єдиний давав їй розраду, вбачаючи в ній надзвичайні здібності.

– Знаєш, що це означає?

– Ні.

– Прочитай уважно.

– Це німецька, Енцо, я не знаю німецької.

– А ти напружся трохи, то й зрозумієш, – казав він їй, трохи жартома, а трохи і всерйоз.

Хоч вона скінчила тільки п’ять класів початкової школи, Енцо, який завдяки значним зусиллям врешті отримав атестат про середню освіту, вважав її набагато кмітливішою від себе і приписував їй неймовірну здатність швидко опановувати будь-який предмет. І коли він суто інтуїтивно здогадався, що не лише мови програмування електронних обчислювальних машин визначатимуть майбутнє людського роду, а й люди, які першими вивчать їх, відіграють нечувану роль в історії, він одразу звернувся до неї.

– Допоможи мені.

– Я втомилася.

– Наше життя жалюгідне, Ліно, треба щось міняти.

– Мене таке життя влаштовує.

– Дитина цілий день з чужими людьми.

– Дженнаро уже виріс, не можна тримати його весь час під скляним ковпаком.

– Поглянь на свої руки, вони геть зіпсовані.

– Це мої руки, можу робити з ними, що хочу.

– Я хочу заробляти більше, заради тебе і Дженнаро.

– Дбай про свої справи, а я дбатиму про свої.

Так грубо вона відповідала завжди. Енцо записався на заочні курси – недешеві для їхньої кишені – які передбачали періодичне надсилання виконаних завдань у міжнародний центр обробки даних в Цюриху, де їх перевіряли і відсилали назад з виправленнями. Поступово він втягнув у це Лілу, і вона таки взялася допомагати йому. Але тепер вона поводилася цілком інакше, ніж з Ніно – тоді вона прагнула всілякими способами довести йому, що здатна допомагати в усьому. Навчаючись разом з Енцо, вона була спокійна, не намагалася переплюнути його. Ті вечірні години, які вони присвячували навчанню, були для нього додатковим зусиллям, а для неї заспокійливим засобом. Може, саме тому в тих нечастих випадках, коли він повертався пізно і не потребував її допомоги, Ліла не могла заснути й тривожно прислухалася до дзюркоту води у ванній, якою, як вона собі уявляла, Енцо змиває зі свого тіла сліди зв’язку з коханками.

29

На фабриці – вона відразу це зрозуміла – важка праця викликала в людей бажання займатися сексом не з дружиною чи чоловіком удома, куди вони верталися змучені і без жодних бажань, а просто на роботі, вранці або пополудні. За кожної нагоди чоловіки розпускали руки, чіплялися до всіх жінок, які траплялися на шляху; жінки ж, особливо немолоді, сміялися, випинали груди, закохувалися, і кохання ставало розвагою, яка полегшувала важку працю й розганяла нудьгу, даючи ілюзію справжнього життя.

З найперших днів її роботи чоловіки намагалися панібратствувати з нею, немов принюхуючись. Ліла відштовхувала їх, вони сміялися і йшли геть, наспівуючи пісеньки з непристойними натяками. Якось уранці, щоб остаточно поставити крапки над «і», вона мало не відірвала вухо одному чолов’язі, коли він, проходячи повз неї, бовкнув щось сороміцьке й цьомнув у шию. Був то сорокарічний красень на ймення Едо, який підсипався до всіх жінок і добре вмів розповідати солоні дотепи. Ліла вхопила його за вухо, з усієї сили скрутила його, уп’явшись нігтями у вушну раковину, і не відпускала, хоч той репетував, намагаючись водночас захиститись від її стусанів колінами. Після цього вона, люта, мов чорт, пішла до Бруно Соккаво скаржитись.

Відколи Бруно взяв її на роботу, Ліла бачила його лише кілька разів, мимохідь, не звертаючи на нього особливої уваги. Натомість за цієї нагоди вона змогла добре придивитися до нього – він підвівся з-за бюрка, як це роблять джентльмени, коли в кімнату заходить дама. Лілу охопив подив: набрякле лице, затуманені переситом очі, кремезний тулуб, а особливо дивував червоний колір обличчя, який, мов магма, виділявся на тлі смолянистого волосся і білих, як у вовка, зубів. Замислилась: що спільного в цього суб’єкта з тим хлопцем, студентом права, приятелем Ніно? І відчула, що між тими часами на Іскії і теперішньою ковбасною фабрикою ніякого зв’язку немає: між ними простягалася прірва, і під час стрибка з одного боку цієї прірви на другий – можливо, тому, що батько його захворів і тягар турботи (і боргів, як казав дехто) раптом упав на його плечі – Бруно знікчемнів.

Вона виклала йому свої претензії, і він засміявся.

– Ліно, – сказав він з пересторогою, – я зробив тобі послугу, але ти не маєш мені влаштовувати комедій. Ми всі тут важко працюємо, не можна присікатися до кожного, людям треба іноді розслаблятися, інакше все окошиться на мені.

– Розслабляйтеся самі з собою.

Він кинув на неї веселий погляд:

– Мені здавалося, що тобі подобається жартувати.

– Мені подобається тоді, коли я цього хочу.

Від злобного тону Ліли він посерйознішав. Тоді вказав їй на двері: іди, працюй.

Але відтоді щоразу, як зустрічав на території фабрики, заговорював до неї перед усіма і робив якийсь зичливий комплімент. Це врешті визначило Лілин статус на фабриці: вона у фаворі в молодого Соккаво, а тому краще дати їй спокій. Це, схоже, підтвердилося одного пополудня, коли відразу після обідньої перерви дорогу їй заступила огрядна жінка на ймення Тереза і насмішкувато сказала: тебе кличуть до сушильного цеху. Ліла пішла у прямокутне приміщення сушильного цеху, повне ковбасних виробів, що в’ялилися, звисаючи зі стелі у жовтявому світлі. Там вона побачила Бруно, який удавав, ніби щось перевіряє, але насправді хотів побалакати з нею.

Він ходив по цеху, з виглядом знавця мацав і нюхав ковбаси, тим часом розпитував її про Пінуччу, її зовицю, а потім – і це прикро вразило Лілу – сказав, не дивлячись на неї і вдаючи, ніби розглядає палку сопрессати^[5]: вона не була щаслива з твоїм братом, того літа вона закохалась у мене, як ти закохалась у Ніно. Він пройшов далі і, повернувшись до неї спиною, додав: з нею я зрозумів, що вагітні жінки дуже полюбляють кохатися. Тоді, не давши їй часу відповісти, зіронізувати або розсердитись, він зупинився посеред приміщення і заявив, що взагалі-то вся ця фабрика ще змалечку викликала в нього огиду, але тут, у сушильному цеху, він завжди почувався добре, тут він отримував певне задоволення, відчуття завершеності, розуміння, що вироби тут визрівають, улежуються, поширюють свій запах, готуються вийти на ринок. «Дивись, помацай, – сказав він їй, – вони вже підсохли, затверділи, понюхай ці пахощі: вони схожі на запах чоловіка і жінки, коли вони обіймаються й пестять одне одного – тобі подобається? – якби ти знала, скількох дівчат я приводив сюди ще хлопчиськом». Тут він обійняв її за талію, ковзнув губами по довгій шиї, одночасно стискаючи сідниці. Він немов мав сто рук, які з шаленою швидкістю шастали то поверх халата, то під ним; він сопів, обмацуючи її без жодної насолоди, у полоні чистої хоті.

Лілі ж усе це, починаючи від запаху ковбас, нагадало брутальність Стефано, і на кілька секунд сили залишили її, вона злякалася, що він її вб’є. Відтак її охопила злість, вона вдарила Бруно в обличчя й між ногами та заверещала: «Ти, засранцю, у тебе там нічого нема, ану, витягни його тільки, я відразу його тобі відірву, мудак!»

Бруно відпустив її і зробив крок назад. Торкнувся губи, яка кривавила, знічено захихотів і пробурмотів: «Вибач, я думав, ти хоч трохи мені вдячна». Ліла крикнула йому: «Хочеш сказати, що я мушу віддячити, інакше звільниш мене?» Він знов захихотів, похитав головою: «Та ні, не хочеш, то й не треба, я ж вибачився, що тобі ще потрібно?» Але вона геть розлютилася, тільки тепер відчула на своєму тілі сліди його рук і знала, що це відчуття не зникне, що його не можна змити милом. Відступила до дверей і сказала: «Цього разу тобі пощастило, але проженеш ти мене чи ні – однаково я ще примушу тебе проклясти ту хвилину, коли ти насмілився мене торкнутися». Вона вийшла, а він тим часом бурмотів: «Що я тобі такого зробив, я ж нічого не зробив, ходи сюди, аби ж то були найбільші проблеми, ну ж бо, помирімось».

Вона повернулася на робоче місце. Тоді вона працювала в цеху, де в казанах готувався фарш, вона була там кимось на кшталт прибиральниці, яка, крім усього іншого, мала постійно витирати вічно мокру підлогу. Едо, якому вона колись мало не відірвала вухо, поглянув на неї з цікавістю. Усі робітники й робітниці не спускали з неї очей, коли вона, палаючи люттю, поверталася з сушильного цеху. Ліла ні на кого не дивилася. Схопила ганчірку, жбурнула її на плитку й почала витирати підлогу, на якій тим часом утворилось болото, голосно і погрозливо викрикуючи: «Побачимо, чи ще якийсь сучий син насмілиться наблизитися до мене!» Усі зосередились на своїй роботі.