Эдуард Ростовцев – «Привид» не може втекти (страница 72)

У кабінеті прокурора області Лежнєв проводив очну ставку Вукаловича і Палія. Протокол вів Винник. Були присутні Романенко, Кулінич і незнайомий Наталі генерал. Наталя хотіла тихенько вийти — надто вже багато начальства зібралось, але Романенко покликав її, показав на вільний стілець біля себе. Наталя привіталася, сіла.

— Продовжуйте, Палій, — сказав Лежнєв.

Палій сидів згорбившись і дивився собі під ноги. Розповідав, не підводячи голови.

— Горбоносий приніс гроші на вокзал. Скільки було грошей, я не знаю. Перед тим у парку Шеф вимагав три тисячі, а Горбоносий присягався, що більше тисячі не збере.

— Хто цей Горбоносий? — спитав Лежнєв.

— Прізвища й імені я не знаю.

— Вукалович, до вас запитання: хто такий Горбоносий?

Вукалович навіть оком не кліпнув, наче зверталися не до нього. Він сидів, заклавши ногу за ногу, і сірником чистив нігті. На його обличчі застиг вираз цілковитої байдужості до всього, що відбувалося в кімнаті. Лежнєв витримав паузу, а потім кивнув Палієві:

— Далі.

— Того ж дня ми вилетіли в Адлер. Шеф і цього разу не сказав, до кого. Найняв кімнату недалеко від аеродрому — там найлегше знайти кімнату на одну ніч. Мені звелів чекати, а сам поїхав. Повернувся наступного ранку і сказав, що черговий «об’єкт» живе в Гагрі. Ми добралися туди на таксі, пішли на квартиру, яку знову найняв Шеф. Квартира за мостом в ущелині. Годин за півтори поїхали на другий кінець міста. Стали біля крамниці, поблизу моря. Саме почалася обідня перерва, і з якоїсь установи виходили люди. Шеф показав мені одну жінку, назвав її кличку, пароль. Я пішов за нею і, вибравши слушний момент, сказав: «Густо, вам привіт із Русанівки». Вона так зблідла, що я подумав — упаде. Але жінка не впала, пішла за мною. Я зупинив машину, кивнув жінці. Вона слухняно сіла в машину. Я боявся, щоб шофер не звернув уваги, що вона дуже бліда. Ми виїхали за місто, в умовленому місці вийшли, пішли вбік од шосе. Жінка почала плакати, казала, що давно покінчила з минулим, благала не занапащати її: потім сама запропонувала гроші — п’ять тисяч. Невдовзі під’їхав Шеф, і я лишив їх удвох. На якій сумі вони зійшлися, не знаю, але ввечері вона прийшла до ресторану, принесла в портфелі гроші. Так з портфелем і віддала мені. Шеф стояв по другий бік вулиці — «страхував». Вона його не бачила. Я повернув фотографії і негативи.

— Які фотографії? — спитав Лежнєв.

— Непристойні. Вона там ще молода. З якимись чоловіками в німецькій формі сфотографована.

— Вукалович, яку суму ви одержали від Густи? — спитав Романенко.

І знову Вукалович не проронив жодного слова.

— Палій, — спитав генерал, — а що сталося в Москві? Чому ви не прийшли в домовлене з «об’єктом» місце?

— Шеф щось запідозрив. Коли ми приїхали в Москву, він звернувся в адресне бюро. Там видали довідку, і він щось запідозрив.

Наталя помітила, що генерал перезирнувся з Лежнєвим.

— Якою фотографією ви намагалися шантажувати московський «об’єкт»? — спитав Лежнєв.

— На ній він когось розстрілював, був з карабіном.

Лежнєв поклав перед Палієм кілька фотографій.

— Подивіться, є серед них це фото?

Палій показав на знімок.

— Ось воно.

— Покажіть усім.

Палій показав. Наталя впізнала знімок, на якому був розвідник З.

— Хто, крім Вукаловича й Анісімової, був причетний до всіх цих справ? — спитав Палія генерал.

— Пашка-Трактор, почасти Пєтухова.

— Ще?

— Більш ніхто.

— Гаразд, Палій. На сьогодні досить, — сказав Лежнєв.

Він викликав конвоїрів, і Палія вивели.

Вукалович і далі сидів мовчки.

— На що ви сподіваєтесь, Вукалович? — спитав генерал. — Це запитання не для протоколу — можете відповісти.

Проте Вукалович мовчав.

— Ви наївна людина, коли гадаєте, що ми без вашої допомоги не зберемо потрібних доказів, — сказав генерал. — Мовчите? Тоді я розповім, хто ви такий. У сорок другому ви з тюрми потрапили на фронт і при першій же нагоді перебігли до німців. У таборі були недовго, але встигли виказати чотирьох комуністів. Вашу заповзятливість невдовзі помітили, і вас приголубили абверівці. Як їхнього агента і провокатора ми з Лежнєвим знаємо вас особисто.

— Ви і Лежнєв не маєте права вести слідство в моїй справі, — сказав Вукалович. — Прошу присутнього тут прокурора взяти до уваги мою заяву. Генерал-майор Олійник і слідчий в особливо важливих справах Лежнєв давно ворогують зі мною і через те особисто зацікавлені в наслідках слідства.

— Заяву беру до відома, — усміхнувся Романенко, — і передам її генеральному прокуророві, який здійснює нагляд за цією справою. Однак не сумніваюся, що вашу вимогу буде відхилено. В наслідках цієї справи зацікавлені не тільки Лежнєв і Олійник. Думаю, немає такого юриста, який, узявшись до цієї справи, лишився б байдужий до її наслідків. А щодо ворогування, то кожна радянська людина має право вважати вас своїм особистим ворогом. Це, звісно, не означає, що прокурор згодиться на необ’єктивність слідства. Та поки що ніяких порушень кримінально-процесуального закону в діях слідчого в особливо важливих справах не бачу.

— Послухайте, Вукалович, — озвався Кулінич, який досі мовчав, — облиште своє позерство. Толку від нього не буде. Того, що нам відомо, цілком досить, щоб суд без найменшого вагання засудив вас до найвищої кари. Не кажучи вже про злочини, які ви вчинили до липня сорок третього року, у нас є докази, що ви й потім вели злочинницьку діяльність. У сорок четвертому, попавши під Бродами в полон — цього разу вже до нас, — ви назвалися українським націоналістом Сукманюком. Під цим прізвищем були засуджені і відбували покарання. Та наука, як то кажуть, пішла до бука. В п’ятдесят восьмому році ви злигалися з кримінальниками-рецидивістами і вчинили кілька пограбувань. Чорний, Макаров, Антоняк, Білоцерківський — під цими прізвищами вас розшукує міліція п’яти областей. Матеріали про вас, які ми маємо і які ще надходять, уже не вміщаються в шафі. Зрозумійте, що у вас лишився останній шанс.

— Який? — після деякої паузи спитав Вукалович.

— Дайте відповідь на одне запитання, — сказав Лежнєв.

— Тільки на одне? — посміхнувся Вукалович.

— Тільки на одне, — кивнув Лежнєв. — Хто такий «Привид»?

Вукалович потер долонею бриту голову, попросив закурити. Лежнєв дав йому сигарету, Винник — запальничку. Вукалович мовчав, поки не викурив сигарету. Старанно потушивши недокурок, поморщився від диму і тільки тоді сказав:

— Людина, яка вас цікавить, у суботу їде в Чехословаччину по туристській путівці.

Лежнєв і Кулінич перезирнулись.

— А чи не простіше назвати її прізвище? — сказав генерал.

— Боюся, що ви не повірите. Хоч як це дивно, але, крім його прізвища, я нічого не можу повідомити.

— А ви хочете, щоб ми повірили?

— Хочу… Зараз — хочу.

— Якщо ви справді збираєтесь допомогти нам, ми повіримо, — сказав Кулінич. — Що ж до підстав для затримання «Привида», то можете не турбуватися — вони в нас будуть.

Вукалович пильно подивився на нього.

— Митний огляд, обшук? Сподіваєтесь найти при ньому фотоплівку, брильянти?

— Припустімо.

— Що ж, бог на поміч, — посміхнувся Вукалович.

Він устав, характерним рухом в’язня заклав руки за спину.

— Стривайте, Вукалович, — зупинив його Лежнєв. — Я розумію ваші сумніви: прізвище саме по собі мало що дасть, а якихось доказів ви дати нам не можете. Так?

— Так, — погодився Вукалович.

Лежнєв підійшов до столу, висунув шухляду, дістав якийсь папір, показав його Вукаловичу.

— І все-таки гляньте на цей список. Скажіть, є в ньому «Привид»? Скажіть тільки «так» або «ні».

Вукалович переглянув список, повернув його Лежнєву.

— Його прізвища тут немає.

— Виходить, ваша інформація неправильна, — сказав Кулінич. — Якщо «Привида» в цьому списку нема, значить, він не їде в Чехословаччину.

— Іде. І саме в суботу, — вперто стояв на своєму Вукалович.

У суботу вранці по Наталю мав заїхати Винник — вони збиралися на аеродром, звідки відлітала до Чехословаччини група туристів. Лежнєв був певен, що з цією групою спробує дременути за кордон і «Привид». Як здогадувалася Наталя, його впевненість грунтувалася не тільки на свідченнях Вакуловича.

О 10-й годині по Наталю приїхала машина. Але приїхав не Винник, а генерал Олійник, з яким вона познайомилася вчора після допиту Вукаловича. Наталя пригадала, як Олійник, потискуючи їй руку, сказав: