Эдуард Ростовцев – «Привид» не може втекти (страница 74)
— Гадаєте, що це маневр?
— Безумовно. «Привид» знав, що ви підозрюєте Нетребу, так само знав він і багато іншого, про що могла знати тільки людина, яка має доступ до слідства, а точніше — до людей, котрі ведуть слідство. Згодом джерело інформації, яким він користувався, було перекрите. І «Привидові» хоч-не-хоч довелося оперувати застарілими даними. Треба сказати, що до якогось часу він оперував ними непогано.
— Хто він? — спитала Наталя. — Василю Тимофійовичу, тепер ви можете сказати?
— Тепер уже можу. Але подумайте самі. Ось додатковий список туристів, який мені передав начальник КПП і на який ви так хотіли подивитися.
Лежнєв подав Наталі список.
— Заремба, Пославський, Бадюк, — прочитала вона. — Адвокат Пославський?
— Ні, — похитав головою Лежнєв.
— Невже Ігор Семенович?!! Бадюк?
— Він, хоча це здається неймовірним. Але при всій його обережності він припустився принаймні трьох помилок. Інспірував фейлетон про служителів Феміди, намагаючись тим самим вплинути на рішення прокурора району.
— Але ж фейлетон писав Горін, — заперечила Наталя.
— Ідею і факти дав йому Бадюк, та він не врахував одного: відсутність першооснови — скарги потерпілого.
— Хіба Нетреба не подавав скарги?
— Офіційної скарга не було. Нетреба не скаржився — він просто розповів Бадюкові про цей випадок як про досадне непорозуміння… Другої помилки Бадюк припустився, коли «випадково» зустрівся зі мною на військовому кладовищі. Треба віддати йому належне: я не одразу зрозумів, що ця зустріч була не випадкова, як не випадково він підсунув нам потім деякі матеріали з архіву Дробота. Пригадайте листа Нетреби до Кіри Назаренко. Здається, нічого такого, що могло б насторожити, в тому листі немає. Але є згадка, що серед інших підпільників, яких арештувало гестапо, була й Кіра. Без особливих труднощів ми могли встановити — і Бадюк на це розраховував — що всіх товаришів, яких арештували разом з Кірою, стратили гітлерівці, і тільки Кіра лишилася в живих. Розраховуючи на нашу кмітливість, Бадюк не сказав про це прямо. Але ми не зацікавилися Назаренко і це, очевидно, занепокоїло його. Тоді в розмові з вами він висловився ясніше, зв’язавши Кіру з Савицьким. Він ще сподівався, що йому все-таки пощастить звести наклеп на Савицького і тим самим кинути тінь на Кіру, відвернути нашу увагу. Проте він переборщив. Пам’ятаєте, Бадюк сказав, що Кіра приїжджала в Сосновське півтора місяця тому, тобто тоді, коли вбили Ганну Щербак? Так от, півтора місяця тому Кіра лежала з мікроінфарктом у Москві в лікарні, про що він, звісно, не міг знати. І це була його третя помилка.
Лежнєв кинув недокурок, подивився на годинник.
— Ходімо, Наталю Сергіївно. Зараз почнеться огляд. Цікаво, якого коника викине він цього разу?
— Він, очевидно, старанно сховав фотоплівку і брильянти, — сказала Наталя, приголомшена тим, що почула. Вона не могла не погодитися з доказами Лежнєва, а проте в її свідомості не вкладалося, що «Привид» — Бадюк.
— Так, мабуть, уже щось придумав, — відповів Лежнєв.
У кабінеті начальника контрольно-пропускного пункту було ввімкнуто телевізор, перед яким сиділи Олійник, Кулінич, Винник, господар кабінету і Володя Кравчук — він щойно приїхав. Для Лежнєва і Наталі теж приготували стільці.
Усе, що відбувалося в залі огляду, присутні бачили на екрані. Біля входу до зали стояли прикордонники, перевіряли документи. Там нічого не сталося. Потім туристи зі своїми валізами, сумками, саквояжами, портфелями потяглися до довгого столу, за яким стояли митники. Валізи відкривали самі власники. Наталя вперше бачила цю процедуру. Не виймаючи речей, митники спритно й обережно піднімали їх і так само акуратно клали назад. Валізу Бадюка оглядали не довше ніж валізи інших туристів, і це здивувало Наталю; вона навіть сказала про це.
— Його чемодан оглядає найдосвідченіший митник, — відказав начальник контрольно-пропускного пункту.
— Сумніваюся, щоб він поклав брильянти разом з шкарпетками й підтяжками, — зауважив Кравчук. — Звичайно в таких випадках роблять подвійне дно чи щось на зразок цього.
— Не турбуйтеся, — сказав начальник контрольно-пропускного пункту, — якщо брильянти в чемодані, їх знайдуть.
— Їх немає в чемодані, — неждано сказав Лежнєв. — Особистий огляд робити не треба. Дозволяйте посадку.
— Як? — здивувалася Наталя.
— Після митного огляду він не буде такий обережний, — сказав Лежнєв і кивнув прикордонникові. — Так, так товаришу підполковник, дозволяйте посадку!
Начальник контрольно-пропускного пункту вийшов з кімнати. Повернувся він хвилин через п’ять, підійшов до Лежнєва, щось сказав пошепки.
— Ну-ну, — кивнув Лежнєв, — побачимо, як працює ваша техніка на відкритій місцевості.
Минуло ще кілька нестерпно довгих хвилин, перш ніж на екрані телевізора з’явилися туристи, що йшли на посадку. Наталя побачила Пославського, Бадюка, Аллочку Зарембу. Бадюк ніс Аллоччину дорожню сумку. В такі сумки звичайно кладуть предмети першої необхідності: речі туалету, продукти, дощовик. Сумка була досить містка, і Наталя пригадала, що в залі огляду Аллочка не поклала її на стіл, а тримала в руці, і митники не звернули на це уваги.
— Дивись уважно, — пошепки сказав Наталі Кравчук, що сидів поруч. — Я, здається, зрозумів Лежнєва.
Аллочка й Бадюк були вже на півдорозі до літака, коли до них підійшов сержант-прикордонник, щось сказав Аллочці. Вона обурено здвигнула плечима, обернулася до Бадюка.
— Беріть крупніше сержанта Конлоєва з блондинкою, — сказав у мікрофон начальник КПП. — І її супутника теж…
Аллочка про щось попросила Бадюка. Той кивнув, переклав сумку з руки в руку і тільки потім передав її Аллочці. Однак між першим і другим рухом він трохи забарився: чи то спіткнувся, чи то підвернув ногу, але на якусь мить повернувся спиною до сержанта…
— Узяв! — неждано крикнув Олійник і схопив Лежнєва за рукав. — Ти бачив, як він це зробив? Узяв із сумки і переклав у кишеню!
— Не бачив, але здогадався.
— А я не помітив, — признався Винник.
— Потім прокрутимо кіноплівку в уповільненому темпі, — сказав Кулінич. — Він дуже швидко це зробив. Проте я бачив.
Від хвилювання Наталя навіть підвелася, заступаючи Кравчукові екран.
— Сядь, — смикнув її Володя.
— Як же це так? Виходить, Аллочка нічого не знала. Навіщо її затримали?
— Її відпустять, — відповів Лежнєв. — Важливо було лишити його без прикриття, змусити взяти те, що він не хотів тримати при собі.
Тим часом на екрані було видно, як сержант розглядав Аллоччине посвідчення. Аллочка щось казала, розмахувала руками — певно, обурювалась. Одначе сержант забрав у неї посвідчення і жестом велів іти за ним.
Бадюк співчутливо розвів руками: мовляв, що я можу зробити, і рушив до літака. Але наздогнати попутників уже не міг — його зупинили два офіцери-прикордонники.
Ще до того як Бадюка завели в кабінет, Наталя почула за дверима його обурений голос:
— Ні, товаришу лейтенант, я цього так не залишу! Прошу негайно зв’язатись із начальником обласного управління КДБ полковником Куліничем…
На цьому Бадюк обірвав фразу — його завели до кабінету. Ніколи ще Наталя не бачила такої непідробної, такої безпомічної розгубленості, яка з’явилася на обличчі Бадюка. Його погляд перебігав то з Лежнєва на Олійника, то з Олійника на Кравчука, то з Кравчука на Наталю і знову на Лежнєва. Та ось він побачив Кулінича.
— Сергію! — Бадюк навіть ступив до нього. — Ти ж мене знаєш не перший день!
Кулінич не відповів, і Наталя помітила, як стиснулися його великі кулаки.
— Василю Тимофійовичу, — кинувся Бадюк до Лежнєва. — Поясніть, у чому річ? На якій підставі?!
— Підстава лежить у кишені вашого піджака, Ігоре Семеновичу, — сказав Лежнєв. — Правда, до цього вона лежала в сумці Алли Заремби, а ще раніше — в тайнику під руїнами Мисливського замку, але тепер — у вас в кишені. Покладіть коробку на стіл, «Привид»! Самі покладіть!
Із протоколу судового засідання військового трибуналу в справі звинувачення Бадюка Ігоря Семеновича, Вукаловича Йосипа Станіславовича, Палія Георгія Зіновійовича, Рененкампф Ади Миколаївни.
20 жовтня 1968 року.
Засідання продовжено після перерви.
Викликають свідка Кочерянц. Головуючий попереджає свідка про відповідальність за неправдиві свідчення, після чого пропонує розповісти все, що їй відомо у справі.