Эдуард Ростовцев – «Привид» не може втекти (страница 64)

Безглуздя… Вона не знаходила для цього іншого слова. Мама любила чоловіка, який став Наталиним батьком, любила, нічого не чекаючи для себе, ні на що не сподіваючись. Любила вже мертвого. Отже, він вартий такої любові. Цікаво, яким він був? Якщо в генах закладено код, що передає в спадщину родові прикмети, то в Наталі немає претензій до батька. Від нього їй дісталися не тільки темно-руде волосся, іскристі очі, міцна статура, але й гострий, спостережливий розум; вона не знала почуття страху; вона була непохитна у своїх рішеннях і вміла відстоювати їх; вона любила людей, дорожила їхньою доброзичливістю, ні в чому ніколи не зраджувала товаришів. Якщо все це від батька, то вона тільки вдячна йому. Він не міг бути поганою людиною. Мама не полюбила б поганого… І все-таки з ним пов’язана якась таємниця. Мама берегла її якось наївно-вперто, майже по-дитячому. Вона могла вже тисячу разів придумати більш-менш правдоподібну історію Наталиної появи на світ; історію, яка задовольнила б не тільки цікавих, але й саму доньку. Але не придумала. Не хотіла брехати. Пояснити це було важко, майже неможливо. А разом з тим розгадка лежала десь поруч. Треба було тільки знайти її. І Наталя вирішила почати розшуки.

Три вихідні дні Наталю гнітила вимушена бездіяльність. Вона була певна, що відповідь криється десь у матеріалах справи про пожежу на Залісній вулиці, а точніше, в передісторії цієї справи, яка сягає корінням у вже далекі сорокові роки. Лежнєву було відомо значно більше ніж їй; у курсі подій тих років був і Кулінич; дещо знав про них Бадюк. Наталя могла без особливих хитрощів, так, між іншим, завести розмову про Оскара Фріснера. Навряд чи така її цікавість викликала б здивування. Звісно, було б чесніше розповісти Лежнєву про випад Анісімової-Рененкампф. Наталя так і вчинила б — про себе, про своє самолюбство вона думала найменше, — якби не вперта мовчанка Ірини Дмитрівни. Наталя жаліла не себе — маму. Через це й надумала розібратися в цій історії без сторонньої допомоги. Але треба було ждати до понеділка, і вона не знаходила собі місця.

Бачити нікого не хотіла, навіть Савицького, який після конфлікту на вечірці наполегливо шукав примирення.

В суботу кілька разів дзвонив. Наталя не брала трубки.

В неділю, відчуваючи, що він неодмінно прийде, вона зранку пішла в спорткомбінат, де не була вже понад два місяці. У гімнастичній секції довелося пояснювати причину довгої відсутності, але до тренувань її все-таки допустили.

Кілька разів падала з колоди, на брусах теж гепнулася.

Тренер, докірливо похитавши головою, сказав:

— Не тут заспокоюють нерви. Сходи краще в басейн, поплавай.

Наталя зрозуміла, що тренер має слушність.

У плавальному басейні, розташованому по сусідству з гімнастичним залом, вона зустріла Аллочку Зарембу. Врятуватися од неї не пощастило навіть у воді. Аллочка дуже швидко заговорила Наталю до напівнепритомного стану. Вона придбала туристську путівку в Польщу і заздалегідь смакувала принадність майбутньої подорожі. Маршрут вона вже встигла вивчити, і тепер її цікавили деталі.

Чи не чула, бува, Наталя про тамтешні ціни на одяг? Наталя не чула. Все одно Аллочка пообіцяла їй привезти модний купальник і заодно попросила позичити сто карбованців.

Із спортивного комбінату вони вийшли разом.

— Тебе терпляче ждуть, — сказала Аллочка, показуючи очима на протилежний бік вулиці.

Наталя глянула туди і побачила «Волгу» Савицького.

— Я зникаю, — мовила Аллочка і миттю щезла.

Наталі нічого не лишалося, як підійти до машини. Савицький зустрів її мов нічого й не було: всміхнувся, спитав про якийсь дріб’язок, запропонував поїхати до ресторану. Наталю дивувало його вміння якось одразу забувати всі прикрощі. Іноді їй здавалося, що він береже нерви; не вважає за потрібне хвилюватися через кожну дрібницю.

Та тільки тепер зрозуміла, як нелегко переживав Савицький кожну їхню сварку. За ті дні, що вони не бачилися, він помітно змарнів. Потемнілі повіки, глибші, ніж звичайно, зморшки робили його усмішку вимученою, майже жалюгідною. Та й тон, яким він говорив, був надто неприродний. І Наталі раптом стало соромно за все разом — не тільки за свої підозри, але й за те, що було раніше: за свої численні вибрики, за зухвалі слова, за нікчемну браваду, яку вона вважала запорукою своєї незалежності і яка, певно, завдавала йому великих прикрощів…

Вона одразу забула про свої тривоги, заметушилася, заторохтіла не згірше за Аллочку:

— Ніяких ресторанів. Купимо все в гастрономі і поїдемо до нас… Суп і компот у нас є, картоплі насмажимо, так що обід буде. У мене навіть десь була пляшка «Тетри». Пам'ятаєш, ми в Криму пили? Чудове вино… Ти вибач, що я не подзвонила — була страшенно зайнята. Довго ждав мене? Розумієш, два місяці не була на тренуваннях, думала, вже вигнали… Я з цією справою зовсім збожеволіла. Але я виправлюсь. Чесне слово! Хочеш, поїдемо зараз до загсу, подамо заяву? Спершу до загсу, потім у гастроном, а тоді до нас обідати. Гаразд?

— Гаразд, — розсміявся Савицький. Рисочки зморщок на його обличчі розійшлися веселими промінцями, а згодом і зовсім розгладилися.

Із загсом їм не пощастило — саме була перерва. Чекати не захотіли — поїхали в гастроном. Купили чого треба, чого й не треба. Коли все принесли додому, Ірина Дмитрівна спитала:

— Гості будуть?

— Ніяких гостей, — сказала Наталя, — самі все з’їмо.

Сказала весело, та одразу й замовкла — зустрілася очима з Іриною Дмитрівною, зрозуміла: мама не забула вчорашньої розмови. І знову туга зчавила Наталине серце. Правда, вона ще всміхалася до Костянтина Михайловича, метушилася на кухні, ввімкнула радіолу і навіть потягла його танцювати. Але тривожні думки знову обсіли її. Савицький одразу помітив переміну в її настрої. Після обіду, коли вони лишилися самі, спробував з’ясувати, що з нею всі ці дні коїться.

— Дівочі думи та сумніви мучать. Раніше не мучили, а тепер почали мучити, — буркнула Наталя.

— Не вельми дотепно, — сказав Савицький.

Наталя не встигла відповісти — задзвонив телефон. Голос у трубці був їй незнайомий.

— Наталю Сергіївно, вас турбує Петров. У мене до вас незвичайна справа. Вислухайте до кінця — це в ваших інтересах. Якщо ви в кімнаті не самі — утримайтеся від запитань. Усе, що треба, я скажу… Ви мене слухаєте?..

— Слухаю.

— Тільки не хвилюйтеся. Усе не так страшно, як може здатись.

— А коротше можна? — перебила його Наталя, думаючи, що її хтось розігрує.

Та невідомий не збирався жартувати.

— Можна й коротше, — відповів голос у трубці. — У мене е конфіденційні матеріали про Оскара Фріснера. Це прізвище що-небудь говорить вам?

— Так, — після деякої паузи сказала Наталя.

Вона вже зрозуміла, що означає цей дзвінок: виклик, кинутий Анісімовою-Рененкампф, був серйозніший, ніж вона гадала, — за ним стояла погроза. Яка — Наталя ще не знала. Знала тільки, що прийме цей виклик, хоч би що. І, дивна річ, нерви якось одразу вгамувалися, тривога поступилася місцем зосередженості. Вона майже спокійно вислухала Петрова. Власне, говорив він недовго — запропонував зустрітися в літньому кафе, яке було в міському парку. Він не квапив Наталю, сказав, що можна зустрітися й пізніше — ввечері.

— Ввечері я не можу, — відповіла Наталя. — Зустрінемося через півгодини, де домовилися.

Вона поклала трубку і звернулася до Савицького:

— Вибач, Костю, мені треба піти… в справі. Коли повернусь, не знаю.

Савицький пильно подивився на неї, але нічого не сказав.

Вона пішла до своєї кімнати, зачинила двері. Все, що вона зробила потім, було продумано до найменших деталей. Виглянувши у вікно і відзначивши, що спека пересілася, а небо обклали хмари, Наталя швидко переодяглася — наділа модні штанці, куртку. Потім одімкнула шухляду туалетного столика, дістала ремінь з маленькою кобурою. З кобури стирчала рукоятка семизарядного пістолета. То був подарунок Володі Кравчука. Наталя вперше брала пістолет не для стрільби в тирі. Під бахматою курткою кобуру було непомітно. Наталя вийняла пістолет, загнала патрон у ствол, підняла запобіжник. Кобура була відкрита. Останнє вона зробила спеціально. Пересунула кобуру на живіт, куртку застебнула по-чоловічому на правий бік, опустила руки, а потім правою вихопила з-під куртки пістолет. Вийшло здорово, а головне — майже блискавично. Засунувши пістолет назад у кобуру і осмикнувши куртку, повернулася до Савицького.

Савицький зустрів її вивчаючим поглядом.

— Тобі не буде жарко в цьому костюмі? — спитав він.

— Ні, — відказала Наталя. — Збирається на дощ.

Вона зняла з вішалки й перекинула через руку легкий плащ.

— Я підвезу, — запропонував Савицький.

Наталя завагалась, потім згодилася!

— Підвези.

Вирішила схитрувати — попросила їхати на Московську. Вона знала на Московській прохідний двір, через який можна було вийти прямо до міського парку.

Неподалік од цього двору вийшла з машини, махнула Савицькому.

— До завтра.

Перш ніж увійти в двір, озирнулася. Блакитна «Волга» рушила з місця. Наталя югнула в під’їзд…

Якби вона озирнулася ще раз, то побачила б, що, від’їхавши кілька метрів, «Волга» зупинилася, Савицький вийшов, замкнув машину і побіг до того ж під’їзду, в якому зникла Наталя…

Літне кафе містилося в кінці міського парку поруч з Київським шосе. Столики стояли на відкритій веранді під деревами. Відвідувачів було мало — не працювала кухня. Наталя сіла в кутку спиною до дощаної стіни так, щоб бачити всю веранду і почала гортати досить скромне меню. Замовила морозиво, воду й одразу розрахувалася.