Эдуард Ростовцев – «Привид» не може втекти (страница 63)

Улінгер. Почасти.

Оскар. Мене тішить така увага. Ви, очевидно, немало потрудилися, збираючи дані, які компрометують мене.

Улінгер. Це не моя заслуга. Що ж до самих фактів, то вони торкаються не стільки вас, скільки вашого покійного батька.

Оскар. Уже легше… Вам легше, Улінгер. Покійник — усе-таки покійник. Йому важко виправдуватись. Я вас слухаю.

Улінгер. Те, що ваш батько був вихідцем із Росії, відомо. Відомо також, що до першої світової війни він був лісничим маєтків полковника царської служби Рененкампфа. Мобілізований восени 1914 року в російську армію, Фріснер-старший хоробро воював на Турецькому фронті і в чині поручика зустрів революцію, на бік якої невдовзі перейшов. Командир загону Червоної гвардії, начальник штабу полка, кавалерійський комбриг. Це теж відомо і можна пояснити: молодість, революційний порив, знищення старого світу, примарні перспективи, які п’янили. Навряд чи можна звинуватити в тому вашого батька. Тим більше, що уже в двадцятому році він розчарувався в революції і захопився гарненькою француженкою, небогою секретаря союзницької місії у Владивостоку. З нею він їде в Японію. Потім — Сполучені Штати Америки, Франція. У країну своїх предків приїжджає двадцять шостого року багатого людиною. Його захоплює націонал-соціалістський рух. І він грошима підтримує його лідерів. Таке не забувається. У двадцять восьмому він знайомиться з фюрером і завойовує його симпатії. Він не марнославний, завжди в тіні. Але незмінно потрібен. У 1934 році він попереджає Гітлера про змову Рема[10], за що одержує від фюрера орден, а від штурмовиків — кулю. Його ховають як національного героя. Ви тоді жили вже в Німеччині і були на похороні. Ваша промова біля батькової домовини сподобалася фюрерові, хоча її можна було витлумачити по-різному: ви поклялися присвятити своє життя справі, за яку боровся батько.

О скар. Я дотримав своєї клятви.

Улінгер. За це я поважаю вас, хоча Фріснер-старший був радянський розвідник.

Оскар. Докази?

Улінгер. Їх небагато, але вони істотні. Погляньте, це одна сибірська газета двадцятип’ятирічної давності. Звичайний для тих часів номер: фронтові зведення, наказ про трудову мобілізацію, звернення робітників-ливарників до пролетаріату Японії. А ось повідомлення місцевої Чека про ліквідацію білогвардійського заколоту. Зверніть увагу, хто підписав повідомлення: «За голову Губернської Надзвичайної Комісії по боротьбі з контрреволюцією Г. Фріснер». Вашого батька звали Германом… Ви розумієте самі, одне діло бути завзятим рубакою — комбригом, інше — заступником голови ЧК.

Оскар. Що ще?

Улінгер. Друга дружина вашого батька, яка померла в двадцять п’ятому році від сухот, була членом французької компартії.

Оскар. Все?

Улінгер. А ось давнє фото: груповий знімок співробітників Особливого відділу фронту. Погляньте на людину в центрі. Це один з організаторів радянської військової розвідки Ян Берзін. Праворуч біля нього ваш батько. Правда, знімок нечіткий, та при бажанні можна впізнати Германа Фріснера.

Оскар (після паузи). Мені важко повірити в це, так само як і в те, що таку солідну каменюку керівники абверу носили за пазухою стільки років. Ні, полковнику, ви мене не переконали! Якби мій батько справді був зв’язаний із ЧК і радянською розвідкою, то чому ваші шефи не повідомили про це фюрера?.. Мовчите? Тоді скажу я — фюрер не повірив би їм, так само, як не вірю вам я. Це липа, Улінгер! І виготовлено її в тій же лабораторії, де ви фабрикуєте порнографічні листівки!

Улінгер. Я не дозволю себе ображати!

Оскар. А я не дозволю себе шантажувати.

Улінгер (після паузи). Ви певні, що групенфюрер Мюллер знайде той госпіталь, у якому ви лежали після авіаційної катастрофи?

Оскар. Не розумію запитання.

Улінгер. А ви подумайте, Мюллер ще на Східному фронті. Його цікавить, яким чином росіяни дізналися про час нашого наступу і напрям основних ударів на Орловсько-Курському виступі. Ви, здається, мали доступ до оперативної карти генштабу за кілька днів до початку наступу і за кілька годин до того, як попали в авіаційну катастрофу. Я маю на увазі випадок під Харковом, коли командування ваффен СС прийняло підготовлену абвером дезінформацію за щиру правду, а нашого агента за зрадника. Виступивши посередником у цьому конфлікті, ви дістали можливість ознайомитися з цілком секретною документацією і картами… Зрозумійте мене правильно, Фріснер. Я не збираюся допомагати Мюллерові в його розслідуванні.

Оскар. Навряд чи він потребує вашої допомоги.

Улінгер. І все-таки подумайте про це. Так рекомендує марксистська діалектика, яку ви, безумовно, вивчали.

Оскар. Забирайтеся геть, інакше я справді перевищу свої, повноваження! І передайте Гаррі Бломбергу, тобто панові Трібо, щоб він теж забирався, але без багажу.

Улінгер. Ви граєте з вогнем, Фріснер…

Ірина Дмитрівна була ні жива ні мертва. Вона чула все і потерпала за Оскара так, як ніколи не потерпала за себе. Їй здавалося, що Улінгеру достоту відомо все і що Оскарові загрожує смертельна небезпека. Тільки-но Оскар увійшов — це було вже після того, як Улінгер залишив особняк, вона кинулася до нього.

— Я все чула!

— Знаю, — сказав Оскар.

— Тобі треба тікати. Негайно! Поки не пізно, — сама того не помічаючи, вона говорила йому «ти».

Він обережно взяв її за плечі, немов боявся завдати їй болю.

— Заспокойся. Це не що інше, як шантаж.

— Але ж це правда? Так?

Оскар усміхнувся, та вона бачила, що усмішка була силувана.

— Правда. Тільки Улінгер і його шефи не впевнені в цьому. Історію з моїм батьком абверівці не наважаться ворушити. Вони могли б зробити це давно, але не зробили. Докази в них слабенькі, тому ніхто й не рискнув, а тепер тим більше не рискне сказати Гітлеру, Герінгу і Шахту. що багато років вони вважали радянського розвідника за свого соратника. Що ж до оперативної карти генштабу, то тут в Улінгера самі тільки припущення. Тепер, коли керівництво СС вирішило використати момент і покласти всю відповідальність за невдачу під Орлом на абвер, такі здогади навряд чи візьмуть до уваги. Тим більше, що я, здається, спіймав Улінгера на крамольних — з погляду СС — махінаціях. Мене тільки турбує армійський госпіталь, де я ніколи не лежав. Але товариші в Москві обіцяли залагодити й це.

— А якщо їм не пощастить?

— Тоді Мюллер арештує мене, — всміхнувся Оскар.

— Хто цей Мюллер?

— Начальник імперського гестапо.

— Ні. — Ірина Дмитрівна рвучко обняла Оскара. — Краще мене — не тебе! Ти тікай — я залишусь!

Вона не розуміла, що каже; не розуміла, чому цілує його. Зрозуміла потім, коли сталося те, що мало статися. Вона ні про що не шкодувала. Їй було хороше з ним. Вона ніколи не думала, що може бути так хороше, що можна так кохати…

Невдовзі їхні стосунки перестали бути таємницею для товаришів, і той, кого Ірина Дмитрівна знала як обер-лейтенанта Зінгера, зустрівшись, сказав їй:

— Оскар уже одужав. Вам треба переходити на якусь квартиру в місті і влаштовуватись на роботу. Як лікар ви вже тут не потрібні, а ваше подальше перебування в особняку може скомпрометувати Оскара. У партизанський загін вас не візьмуть з тієї ж причини. Ви розумієте мене? Певна річ, те, що вам дали волю за врятування життя високопоставленого гітлерівського чиновника, поставить вас у дещо двозначне становище. І чим швидше ви покинете особняк, тим менше буде пліток. Надалі вам не слід зустрічатися з Оскаром з тих же міркувань. Проте якщо ваші взаємини… — Зінгер зам’явся.

— Наші взаємини не мають ніякого значення, — швидко сказала Ірина Дмитрівна. — Я зроблю все що треба для нього.

— Я не хочу розмовляти з Оскаром на цю тему, — зізнався Зінгер. — Точніше, я вже пробував розмовляти, але він нічого не хоче чути. Ніколи не думав, що він може бути такий легковажний. Наказати йому я не можу, а доповідати начальству не хочу. Краще хай це йде од вас.

— Гаразд, — сказала Ірина Дмитрівна.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Анісімова-Рененкампф симулювала божевілля. І хоч нікого не переконали ні її осклянілий погляд, ні пришелепувата гримаса, ні безглузде белькотіння, а проте Лежнєв вирішив послати її на обстеження до спецвідділення психіатричної клініки. З цим погодилися всі, крім Наталі. Вона вважала, що новий трюк обвинувачуваної розрахований, як і всі попередні, на гальмування слідства, на виграш часу. Однак Лежнєв був іншої думки: не погодився він і з запропонованими екстраординарними заходами. Більше того, він дав Наталі відгул за роботу в минулі вихідні, хоча вона й не просила його про те.

— Поки нема нічого термінового, відпочивайте. У вас ще буде можливість витратити свою енергію і нерви: Рененкампф — не найміцніший горішок, який нам треба буде розкусити. Так що скористайтеся з перепочинку самі і дайте його мені.

Але який тут перепочинок! Спробуй відпочинь, коли на душі таке, що нікому не скажеш. Наталя мало не посварилася з матір’ю, намагаючись викликати її на відверту розмову. А потім лаяла себе за це. Савицького уникала: було соромно зізнатися, що обмовила його, а ще більше мучила її думка про те, що не може поділитися з ним іншою тривогою, якою вона каралась. Ця тривога не пекла, не лпхоманила серце — сиділа в ньому колючкою.

Наталя намагалася переконати себе, що Анісімова-Рененкампф збрехала: звела наклеп на її матір. Одного маминого слова було б досить, щоб заспокоїтися. Проте Ірина Дмитрівна не сказала цього слова. І Наталя приготувалася до найгіршого, хоча в глибині душі вірила — все не так страшно. Десь є пояснення; якщо воно й не виправдовує, то принаймні пояснює якесь безглуздя двадцятип’ятирічної давності.