Эдуард Ростовцев – «Привид» не може втекти (страница 36)

— Коли їй це вигідно, вона може й подбати, — знов усміхнувся Гімпель.

— А що їй треба було?

Гімпель відповів не одразу: дістав з кишені саморобну запальничку, закурив люльку.

— Що треба, питаєте? Не знаю. Тільки відчуваю, щось їй треба. Інакше не приїхала б. Усе розповідала про Оскара, гадала, що зможе задобрити мене, бо я її останнім часом не дуже полюбляю.

— Чого?

— З німцями водиться, — неохоче відповів Гімпель.

— Так вона ж німкеня.

— Шльондра вона, а не німкеня! — несподівано розізлився старий. — У рідного батечка пішла: у того тільки й думки було, що про жінок, а ця на чоловіках звихнулася. Чоловіки і ганчірки. Гадаєте, вона з німцями злигалася через те, що сама німкеня? Чом би не так! До війни так само поводилася: мало не щороку чоловіків міняла. Але до війни люди все-таки якийсь сором мали, і їй доводилося зважати на це. А тепер, як то кажуть, гуляй душа без кунтуша! І вона мов з цепу зірвалася. Мені людям в очі дивитися сором: що не кажіть — вихованка.

Слухаючи старого, Лежнєв думав, що все не так просто, як здається Францу Гімпелю. Гітлерівці навряд чи присвоїли б Аді Рененкампф офіцерське звання тільки за альковні послуги. Її стосунки з керівниками абвер-частини 115 мають швидше діловий, ніж інтимний характер.

— З ким вона сюди приїжджала? — спитав Лежнєв.

— Я застав її саму.

— З нею була дівчина на ім’я Ольга. Не знаєте таку?

— Ольга… — чи то спитав, чи то повторив старий. — Яка вона з себе, не розгледіли?

— Розгледів. Дуже добре розгледів. Висока, статурна блондинка, років двадцять — двадцять два, обличчя гарне, очі голубі, губи пухлі; жвава, поводиться сміливо, — він хотів сказати «розв’язно», але передумав.

— Точно описуєте, — мовив старий. — Професія відчувається. А як розмовляє?

— Блатні словечка вживає.

— Чи не покійного Мозгового донька? Її, здається, Ольгою звати. Так, так, Ольгою. Хоча, ні. Ада все-таки собі ціну знає. З такою поганню вона ще не водилася.

— Хто така Ольга Мозгова? — спитав Лежнєв.

— Як і її батько — бандитка, злочинниця. У тридцять другому Степан Мозговий осавулом у городенківського отамана Гнучича був, з людей знущався, як тепер фашисти. Донька його почала пізніше, але встигла багато: в шістнадцять років за крадіжку до буцегарні попала, а коли прийшли гітлерівці, в поліцію пішла. Людей, кажуть, власноручно катує. Ходить завжди з пістолетом і нагаєм.

— Ясно, — кивнув Лежнєв, намагаючись пригадати все, що почув і зрозумів із розмови Ади з Ольгою. — Ви, бува, не знаєте, хто такий Брюнінг?

— Начальник сосновського гестапо.

— Зрозуміло, — спроквола мовив Лежнєв, хоча розумів поки що мало. Але нова дійова особа вже проливала певне світло на постать Ади Рененкампф. З голови не виходило доручення, яке вона дала Ользі. Зв’язок із кримінальницею-садисткою, якісь темні махінації за спиною всесильного гестапо — чи не забагато дозволяє собі начальниця розважального закладу? Чи немає тут зв’язку між одкровенням майора фон Бюлова і візитом Ади на фільварок? Над цим варто подумати. Але це згодом. Зараз треба вирішити інше, не менш складне завдання — пробратися в центр Русанівського лісу, роздивитися, зорієнтуватися в обстановці, зв’язатися з Москвою, накреслити план першочергових дій…

— Вибачте мені, Франце Йоганновичу, за ті запитання, що їх довелося задати вам. Повірте, я цікавився вашою приймачкою не знічев’я.

— А я вам на просту цікавість і не відповів би, — буркнув старий і, глянувши у вікно, додав: — Пора вже йти. Я хочу до смерку повернутися, щоб потім не було зайвих розмов…

До лісу вони йшли тією самою дорогою, що й на фільварок. У вибалку, порослому невисоким чагарником, залягли, чекаючи Гімпеля.

Лежнєв устиг переодягтися: скинув німецьку форму, надів свою куртку, штани, взув чоботи. Старого єгеря все ще не було.

Нагріте над полями повітря проникало в ліс і, вбираючи в себе пахощі смоли, хвої, прілого листя, гусло, ставало липким. Духота і чорні хмари, що обклали небо, віщували грозу. У траві на прогалинах цвірчали коники, десь стукав дятел, крякали качки, що летіли до ріки. А потім у цеп звичайний лісовий гомін увірвався інший звук — розпачливий крик людини. Підсилений луною, він заповнив ліс, заглушивши всі інші звуки. Лежнєв і його товариші насторожилися.

— Як уранці, — пошепки сказав Ян.

— За півкілометра звідси, — визначив Петро Олійник.

— Мабуть, далі, — прислухаючись до крику, який раз у раз переходив у лемент, сказав Лежнєв.

Крик стигнув у вухах, будив тривогу. Минуло-хвилин п’ять, поки він почав втрачати силу, захлинатися, глухнути.

Нарешті прийшов Гімпель. Його рудуваті, з сивиною брови ще крутіше нависли над очима, а скуйовджені вуса і борода надавали обличчю зловісного вигляду. На плечі в старого висів п’ятизарядний мисливський маузер.

— Річку переходитимемо біля Чорних каменів, — попереджаючи запитання Лежнєва, сказав Гімпель. — Це місце нешироке, є брід; одразу ж на тому березі починаються хащі. Солдатів там немає, я ще раз перевірив.

Він замовк, втупив очі в землю.

— Хто це кричав? — спитав Лежнєв.

— На Вовчій галявині людину страчують, — глухо відповів старий і, помовчавши, додав: — Ми стороною обійдемо.

— Як так стороною? — обурився Ян. — Нас же п’ятеро. Автомати, гранати…

— Помовч, — зупинив його Лежнєв і спитав Гімпеля — Там багато солдатів?

— На галявині, де страчують, двоє, але свіжих слідів навколо більше. Мабуть, чоловік десять туди пройшло. Назад не поверталися.

Лежнєв задумався. Рішучість розвідникові потрібна не для того, щоб наосліп кинутися в нерівний бій, а щоб уникнути сутички, яку нав’язує ворог…

Вони вже пройшли з півкілометра, коли у вуха знову вдарив розпачливий крик. Він пролунав майже поруч — за якихось сто кроків од старої, зарослої, а через те й ледь помітної лісової стежки, по якій їх вів Франц Гімпель. І, можливо, у Лежнєва ще вистачило б витримки не вв’язуватися в цю історію, що пахне провокацією, якби не Гімпель.

Старий єгер раптом зійшов із стежки і скинув з плеча маузер.

— Ідіть прямо, — тихо сказав він Лежнєву. — Як дійдете до шелюги, повернете ліворуч. Там буде спуск до річки. Біля каменів є брід.

— А ви? — спитав Лежнєв.

Замість відповіді старий вийняв із кишені і вклав у патронник шостий патрон з тупоносою саморобною кулею.

— Не можу чути цього крику, — сказав Гімпель. — Вони його на мурашник поставили…

— Що-о?! — задихнувся Лежнєв.

Ян і Андрій зірвали з плечей автомати. Рвонув свій автомат і Петро Олійник.

— Спокійно, — процідив крізь зуби Лежнєв. — Франце Йоганновичу, ми зможемо непомітно підійти до галявини?

Старий кивнув.

— Чекайте на нас тут, — велів товаришам Лежнєв.

До невеликої галявини, яку перетинала досить широка вторована стежка, вони підкралися повзком. За цей час крик катованого ослаб, перейшов у глухий стогін.

Обережно розсунувши віти низькорослого чагарника, Лежнєв побачив напівголого чоловіка із зв’язаними за спиною руками; він лежав на землі. Його ноги нижче колін являли собою якусь безформну червону масу. Немолодий поліцай з одутлуватим обличчям поливав його ноги водою, черпаючи її кухлем з відра, що стояло поруч. Другий поліцай — низьколобий здоровань — сидів поблизу на замшілому пеньку і, зосереджено скручуючи цигарку, ліниво казав:

— Чого репетуєш, дурню? Тобі перепочити дали: комашню водичкою змивають. Не гризуть же більше, а ти репетуєш.

— Убийте, панове, — простогнав чоловік. — Христом богом благаю: убийте.

— Е, ні, — засміявся здоровило, прикурюючи цигарку. — Не все заразом робиться. Ми ще послухаємо твій концерт. Перепочинь трохи і знову повий. Голос у тебе путящий, не те, що в твого родича Богдана. Поголоси ще, господь бог почує, прибере тебе.

На прогалину, засапавшись, вбіг третій поліцай.

— Пантюхо, — крикнув він здоровилу, — став його знову «на попа». Якісь люди за річкою об’явилися. Гомонять у хащах. Ганс казав, щоб пластинку заводили.

Поліцай витер з лоба рясний піт і, поминувши галявину, побіг далі. Здоровило підвівся, підійшов до невеликого бугра, посеред якого стирчав невисокий стовп, підняв гілку і почав ворушити землю.

— Тягни його сюди, — сказав він другому поліцаєві. — Годі водою кропити.

Все це дуже скидалося на пастку. Засади, які в певний момент мали замкнути її, судячи з усього, були вздовж уторованої стежки з двох боків прогалини. Десантники ж підійшли з південного заходу, тобто з того боку, звідки гітлерівці не чекали нападу. Це давало Лежнєву і його товаришам певні переваги.

Повернувшись на стежку, Лежнєв коротко пояснив ситуацію і віддав наказ: Ян Манукайтіс і Петро Олійник перекриють підхід до прогалини зі сходу. Андрій Терьохін — із заходу; на поліцаїв нападають Лежнєв і Франц Гімпель; потім усі відходять до шелюги.

По листі зашаруділи перші краплі дощу. Розкотисто вдарив грім. Лежнєв, мовчки передавши Гімпелю автомат, який заважав йому, засунув за халяву тесак, приготував парабелум. Коли вони знову підповзли до галявини, дощ уже репіжив, пробиваючись крізь листя і барабанячи по спинах. Усі наступні події відбулися блискавично. Тільки-но вистрілив Гімпель, як Лежнєв схопився, наче підкинутий пружиною, перестрибнув через кущі і, стискуючи в руці пістолет, рвонувся вперед. На бігу він вистрелив у здоровила поліцая, і той упав поряд свого напарника, якого поклав старий єгер. Одним ударом тесака перерубавши вірьовку, якою був прив’язаний до стовпа катований, Лежнєв схопив його собі на спину і побіг назад. Прикриваючи його відхід, двічі бабахнула гаківниця Гімпеля, і Лежнєв почув позад себе розпачливий зойк, а потім довгу, на його щастя, безприцільну автоматну чергу.