Эдуард Ростовцев – «Привид» не може втекти (страница 35)
— Очевидно, востаннє цю дорогу ремонтували ще до війни; принаймні її водостоки відтоді не очищали. Приблизно за сто п’ятдесят метрів звідси, он за тими деревами, — Мисливський замок.
— Основний корпус відбудували років двадцять тому, — сказала Наталя.
— Що там тепер?
— Будинок відпочинку матері й дитини.
— Отже, дитячі голоси Пєтухова могла почути тут?
— Могла, — погодилася Наталя.
— Тоді давайте шукати місце спуску. Якщо мене не підводить інтуїція… — він покосував на Наталю, — … Інтуїція, яка грунтується на певних спостереженнях, то вони повернули з шосе десь тут. Зверніть увагу на галявини: грунт твердий, і сліди на ньому малопомітні. Шеф не настільки дурний, щоб пертися навпрошки через кущі.
Слід спуску «Волги» з шосе помітив шофер, який теж почав шукати. Він побачив його за тридцять метрів од того місця, де зупинився «Москвич». Саме в цей час під’їхав Винник з оперативниками. У ліс пішло п’ятеро: Лежнєв, Наталя, Винник і два оперативники. У лісі сліди проступали чіткіше — очевидно, тут Пашка вже не вибирав дороги: їхав навпростець через невисокий чагарник, чавив колесами молоді саджанці. І хоча напрям руху «Волги» не викликав сумнівів, в одному місці Лежнєв зупинився, нахилився над замшілим камінням. Постояв трошки, потім вибачився за затримку.
Ялинник і сліди стоянки «Волги» знайшли швидко. Далі довелося трохи попетляти: низькорослі ялинки, збившись докупи, закривали руїни будиночка. Все було так, як розповіла Сільва: і зруйновані майже до фундаменту стіни, і вцілілий високий цоколь, і широкі вищерблені східці.
Винник повернувся на шосе, щоб викликати по радіотелефону Кравчука та експертів, котрі чекали в міському управлінні міліції. Крім того, він мав поїхати в Русанівку взяти понятих. Ждати довелося недовго. Першим примчав Кравчук, за ним — експерт і фотограф; поняті теж прибули порівняно швидко. Потім приїхав полковник Кулінич.
Винник і Кравчук підняли й одсунули кам’яну плиту, відкривши вхід до підземелля. Заклацав апаратом фотограф.
Слідчо-оперативна бригада працювала злагоджено і швидко. Могилу Павла Чухна знайшли одразу. Судмедексперт Буханов — Лежнєв чомусь викликав його, а не Савицького, — оглянувши труп, констатував смерть від ножової рани, завданої навдивовижу точно і сильно — прямо в серце. Ніж, яким було вбито Чухна, валявся тут же. Винник знайшов навіть вірьовку, якою Сільві зв’язували руки. Усе збігалося в свідченнями Пєтухової настільки, що Кравчук навіть висловив припущення — а чи не підстроєно все це з метою заплутати слідство.
— Поживемо — побачимо, — сказав на це Лежнєв.
Коли труп Чухна повезли, Наталя висловила думку, що можна б і кінчати протокол огляду місця події, та Лежнєв не поспішав. За його вказівкою двоє оперативкиків, узявши лопати, почали розкопувати частину осипу, що заповнив добру половину великого підвалу. Невдовзі вони відкопали стіну, в якій на висоті півтора метра від підлоги зяяв отвір; камінь, який колись закривав цей отвір, лежав неподалік. За отвором зяяла невелика ніша. Але в ній нічого, крім промасленої ганчірки, не було. Лежнєв узяв ганчірку і перед тим, я» упакувати свою знахідку, продиктував Наталі її детальний опис і навіть зазирнув у протокол — чи саме так записано. Проте він не заспокоївся й на цьому. Велів привезти і опустити в підвал решето. Мобілізувавши цього разу всіх присутніх, Лежнєв примусив перелопатити всю свіжоосипану землю і просіяти її. Ця робота забрала багато часу, але наслідків не дала. Зненацька Володя Кравчук звернув увагу на світлий корінець, що виглядав з-під каменя, на який він сів відпочити. Корінець виявився ріжком жіночої косинки. Оглянувши косинку, Лежнєв подав її Наталі:
— Що скажете?
Наталя одразу пригадала останню розмову з Іваном Гавриловичем Щербаком. Але відповіла обережно:
— Судячи з того, що косинка злежалася під каменем, подекуди взялася пліснявою, загубили її не вчора. Схожа на косинку Ганни Щербак.
— Схожа, — погодився Лежнєв.
Більше в підвалі нічого не знайшли.
Того ж дня Наталя і Кравчук побували в Івана Гавриловича Щербака і показали йому три різні жіночі косинки. Іван Гаврилович безпомилково впізнав жінчину косинку.
А ввечері до кабінету криміналістики заглянув Олександр Юхимович Трач, який щойно повернувся з відрядження. Лежнєв розповів йому про останні події і спитав, що він про все це думає. Трач довго і зосереджено тер щоку, а потім сказав:
— Я певен, що історія з кублом розпусти на Вітебській вулиці — це якийсь хід у зовсім іншій грі.
— Чому ви так думаєте? — поцікавилась Наталя.
Анісімова оселилася на Вітебській на початку січня цього року. Чотири місяці сиділа, як миша під віником. І тільки наприкінці травня організувала кубло розпусти. Але й тоді, зауважте, діяла дуже обережно. А ось двадцять сьомого липня — того самого вечора, коли до неї нагрянула міліція, — влаштувала справжню оргію. Наче на показ — заходь і складай протокол. Та й міліція прийшла до неї не випадково — батьки однієї дівчини заявили. А їм — і це теж симптоматично — за кілька годин до того підкинули в поштову скриньку конверт з фотографіями, які компрометували їхню доньку. Потім хтось зателефонував і повідомив про наступне зборище на Вітебській. Аналогічні попередження, як я встановив, одержали ще дві матері, — їхніх дочок теж запросили того вечора до Анісімової.
— По телефону щоразу дзвонив той самий чоловік? — поцікавився Кравчук.
— Дзвонив чоловік, а чи той самий — важко сказати. Себе він не називав.
— Схоже на те, що це справді заздалегідь продуманий хід в іншій грі, а точніше — в злочині, — мовив Лежнєв.
— Виходить, Анісімовою вирішили пожертвувати? — спитала Наталя.
— Вона щось на жертву не схожа, — всміхнувся Трач. — Хитрує, плутає. Хоча, здавалося б, чого їй викручуватися? Спіймали на гарячому, і вона це чудово знає; жінка вона бувала: мала судимість. В одному тільки я не певен…
Він обірвав фразу і допитливо глянув на Лежнєва.
— В чому саме? — спитав той.
— У тому, що вона Анісімова…
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
Йому пощастило вхопитися за виступ і вдержатися на даху, а потім сповзти до віконця на горищі. Внизу шаленів собака. Лежнєв уже втиснув плечі в напівкругле віконце — добре, що Петро Олійник здогадався зірвати дошки, які закривали його зсередини, — коли у дворі залунали голоси:
— Полкан, що сталося? Кого ти там побачив?
— Мабуть, кота, — сказала Ольга:
— Старий не держить котів, — відказала Ада. — Може, рись? Тут водяться рисі. Могла й на дах вилізти… Ти куди?
— Піднімуся загляну на дах. Тут є скоби.
— Обережно, Ольго.
— Не хвилюйтеся, мій шпалер б’є без промаху.
Лежнєв зробив відчайдушний ривок і, розірвавши полу мундира, впав на руки Олійникові і Терьохіну.
— Хто там? — спитав Петро.
Лежнєв сердито цитькнув, махнув рукою, мовляв, одійдіть од вікна. Петро позадкував, підняв автомат. Приготував зброю і Ян Манукайтіс.
— Відставити, — процідив крізь зуби Лежнєв.
Він став збоку од вікна, взяв у руки плащ так, щоб накинути Ользі на голову, тільки-но вона загляне на горище. Проте Ольга не рискнула іти далі по крутому схилу даху.
— Тут нікого, — крикнула вона вниз. — Може, з того боку?
— Спускайся, — озвалася фрау Ада. — Повертається старий.
Лежнєв полегшено зітхнув. Хвилини за дві замовк пес і до Лежнєва долинув сердитий голос Гімпеля; але слів не можна було розібрати. Підійшов Петро, сів поруч, тихо спитав:
— Поясни, що сталося? Хто тебе вигнав на дах?
— До Гімпеля гості завітали: дві чарівні особи, за якими плаче шибениця.
— Васю, я тебе не впізнаю, — таке кажеш про жінок! — усміхнувся Олійник.
— Про одну з них ти сам сказав, що вона не жінка, а чортиця, — відповів Лежнєв.
— Ольга? — аж підвівся Петро. — Чого їй тут треба?
— Я сам хочу це знати.
За півгодини в стелю ударили кінцем палиці. Це був умовний сигнал. Лежнєв не вагаючись підняв ляду. На кухню він спустився сам — треба було побалакати із старим наодинці.
Франц Гімпель сидів на лавці біля печі і, дивлячись прямо перед собою, посмоктував незапалену люльку. Його кошлаті брови нависли над очима, відкидаючи синювату тінь, і від того здавалося, що старий осліп. За ті кілька годин, що вони не бачились, обличчя Гімпеля помітно змарніло: навіть його вільгельмівські вуса обвисли.
— Треба йти завидна, — без будь-якого вступу почав він. — Ніч буде темна, небо хмарами обклало.
— Як біля річки? — спитав Лежнєв.
— Я проведу, — ухилився од відповіді Гімпель.
Вони помовчали.
— Хто до вас приїжджав? — спитав Лежнєв.
Старий підвів голову, і Лежнєв побачив під насупленими бровами блякло-голубі, наче вигорілі на сонці, очі.
— Приймачка, — Гімпель невесело усміхнувся. — Он подарунків навезла, розщедрилася.
Старий показав люлькою на корзини, що стояли в кутку.
— Дбає про вас, — обережно зауважив Лежнєв, приховуючи здивування: якось не вірилося, що баронеса Рененкампф була приймачкою Гімпеля. Та, пригадавши плаття в шафі і поведінку Ади на фільварку, Лежнєв зрозумів, що старий каже правду.