Эдуард Ростовцев – «Привид» не може втекти (страница 11)

— То не дівиця, то значно гірше, — зауважив Петро Олійник, вигулькнувши з гущавини.

У глибокому яру, що губився в хащі, до них приєдналися Терьохін і Манукайтіс. Пройшли яром з півкілометра, коли Лежнєв помітив, що Оскар кульгає. Спершу він тягнув ногу, а потім почав накульгувати.

— Що з вами? — спитав Лежнєв.

— Здається, зачепило судину, — сідаючи на трухлявий стовбур поваленого дерева, прошепотів Оскар. — Але нічого страшного — кістки не зачепило. От тільки кров чомусь не перестає йти.

Аж тепер Лежнєв помітив, що праве стегно Оскара перехоплене поясним ременем.

— Джгут наклав — не допомагає, — наче виправдуючись, пояснив Оскар.

— Чого ж ви не сказали раніше? — насупився Лежнєв, розпорюючи ножем холошу його штанів. Крові було багато, але рана не викликала особливих побоювань. Туго забинтувавши ногу індивідуальним пакетом, Лежнєв спитав:

— Іти зможете?

— Спробую.

Терьохін вирізав палицю, дав Оскарові.

— Спирайтесь на неї. Буде легше.

— Спасибі, — подякував Оскар і прислухався. Від просіки долинало тріскотіння мотоциклів. — Ми всю округу на ноги підняли, — всміхнувся він. — Треба тікати подалі. Але давайте порадимося, куди.

Думка була слушна і вчасна. Лежнєв вийняв з планшетки і розклав на стовбурі дві карти: свою і Кранцову. Німецька карта була точніша, проте яр, у якому вони сиділи, не позначено і на ній.

— Де ми перебуваємо? — поцікавився Лежнєв.

— Тут, — показав Оскар. — Але по цих картах ми далеко не зайдемо. У кого є олівець?

Петро подав йому авторучку. Змірявши коробкою сірників відстань, Оскар наніс на карту яр, виправив інші неточності. Робив він це швидко, наче професійний топограф.

— Нам треба сюди, — Лежнєв показав на карті точку, кілометрів за п'ятнадцять, якщо рахувати по прямій, від місця, де вони сиділи.

— Доведеться переходити просіку, — озвався Петро. — Вона тягнеться до самісінької Русанівки.

Лежнєв і сам бачив, що рано чи пізно їм доведеться перетинати кляту просіку.

— Може, відсидимося тут до ночі? — запропонував Петро.

— Ні, — заперечив Оскар. — До ночі вони намацають яр. Група, яка прочісує болото, неодмінно вийде до нього. Якщо не вийшла ще.

— Не хочеться потикатися на просіку, — признався Лежнєв. — Та, бачу, доведеться. Коли що — прориватимемося в боєм.

— З боєм, то й з боєм, — погодився Петро. — Дев'ять гадів ми сьогодні вже порішили. За Архимовича, до речі, розрахуємося, бо дев'ять негідників за Архимовича — малувато.

— Ми повинні виконати завдання, — перебив його Лежнєв, — не вв’язуючись у бої місцевого значення.

— Ви не знаєте, що зараз у лісництві? — спитав Оскар, показуючи на карті місце на північ від Русанівки.

— Ви маєте на увазі Мисливський замок? — спитав Лежнєв.

— Замком він був до революції, — відповів Оскар, — потім там містилося лісництво і школа механізації.

— За нашими даними, тепер там санаторій для офіцерів, що одужують, — сказав Лежнєв.

— З мисливським клубом і кабаре, — додав Петро.

Оскар замислився.

— Такого роду заклади не дуже пильно охороняються, — наче розмірковуючи, мовив він. — До санаторію чотири кілометри. За годину можна дійти. І просіку не треба переходити. — Він раптом лукаво всміхнувся і змовницьки підморгнув — А що коли ми заночуємо в цьому замку, санаторію, чи як він тепер зветься?

— Нам не до жартів, — сказав Лежнєв.

— А я й не жартую, — всміхнувся Оскар. — З парадного ходу нас, певна річ, не пустять, та якщо вас влаштовують колишні винні підвали колишнього полковника царської армії барона Рененкампфа, я берусь провести вас туди. Навряд чи нас там шукатимуть.

— Наскільки я розуміюся на архітектурі, перш ніж спуститися в підвал, треба зайти в будинок, — спробував поіронізувати Петро.

— В даному разі не обов'язково, — відказав Оскар. — Підвали, до речі, вже багато років без догляду, а вони виходять за межі садиби і мають вентиляційні шахти.

— Ви ручаєтеся, що німці не замурували ці шахти? — недовірливо примружився Лежнєв.

— За дві з них ручаюся. Про ці шахти мало хто знав і до війни, знайти їх не так просто.

— Звідки ви це знаєте?

Оскар відповів не одразу. Він поправив свою розпороту холошу, обережно ступив пораненою ногою, пробуючи, чи зможе йти, і тільки після цього мовив:

— Я народився в тому будинку.

Якусь мить усі мовчали, а потім Петро не витримав:

— Сподіваюся, колишній барон Рененкампф не ваш тато?

— Він не мій батько, — серйозно відповів Оскар.

Пройшовши ще метрів двісті, вони вибралися з яру і почали продиратися крізь зарості. Оскар, спираючись на палицю, йшов попереду, але вже без ранця і автомата, яких мало не силоміць забрав у нього Терьохін. Лежнєв невідступно прямував за Оскаром, готовий будь-якої миті підтримати пораненого провідника. Правда, він кріпився, та Лежнєв бачив — Оскар втрачав останні сили. Двічі група зупинялась, і Лежнєв міняв набряклу кров'ю пов'язку.

Нарешті чагарник почав рідіти, і група вийшла на невелику галявину.

— Дивіться! — приглушено вигукнув Манукайтіс.

Ліворуч біля могутнього старого дуба щось біліло. Звівши автомат, Лежнєв ступив туди, але одразу ж зупинився. Поруч із дубом стояв кістяк людини, прив'язаний до невисокого, вбитого в землю стовпа. На грудях, точніше на тому місці, що колись було людськими грудьми, висіла акуратно вирізана дощечка з таким же акуратним написом, який ще не встиг поблякнути:

«Я був більшовицьким бандитом».

По білих, наче полірованих, кістках повзали великі темно-коричневі мурахи.

— Руді мурахи… — глухо сказав Терьохін. — Вони його на мурашнику поставили. Ці мурахи за тиждень з'їдають кабана.

— Треба зняти, поховати, — кинувся Ян Манукайтіс.

— Назад! — зупинив його Лежнєв. — Близько не підходити.

Ян позадкував.

— Гадаєте, його заміновано?

— Заміновано чи ні, тільки не можна нам слід за собою лишати, — пояснив Манукайтісу Терьохін. — Бачиш, он лежить гілка. Свіжий надлом. Учора хтось тут ходив, а може й сьогодні вранці.

Лежнєв, пересиливши себе, глянув у чорні провалля очниць страченого і неголосно мовив:

— Пробач, товаришу, що не можемо поховати, віддати шану. Ми розквитаємося за тебе.

З галявини в ліс в'юнилася стежка, але група звернула праворуч. Йшли мовчки, обережно і кожен думав про страхітливе видовище, яке лишилося позаду…

Оскар, котрий брів попереду, зупинився і почав повільно осідати. Лежнєв кинувся до нього, підхопив під руки. Підбіг і Петро.

— Нічого, — сказав Оскар, морщачись од болю. — Зараз мине. Щось голова наморочиться.

Права холоша його штанів була мокра від крові.

— Треба міцніше затягнути джгут, — порадив Петро. — За дві години щось придумаємо.

Лежнєв кивнув, хоча розумів, що за дві години — найбільший термін, на який можна накладати джгут — вони навряд чи зможуть грунтовно допомогти пораненому.

Наклавши Оскарові на ногу джгут, Петро віддав Лежнєву свій ранець і схопив в оберемок Оскара, хоч той намагався протестувати, поніс.

— Тут уже недалеко, — немовби вибачаючись за ті клопоти, яких він завдав групі, сказав Оскар. — Он від тієї поваленої сосни треба взяти праворуч, а там буде підйом до шосе.