Эдуард Ростовцев – «Привид» не може втекти (страница 10)

— Так, — кивнув Лежнєв. — Історія має продовження, і його треба шукати в справі, яку ви назвали справою про пожежу на Залісній вулиці.

Наталя схопилася на ноги.

— Сподіваюся, ви не жартуєте?!

— Ні, — сказав Лежнєв. — Жартує, як і раніше, полковник Улінгер чи хтось із його помічників, які лишилися живі. Вони великі жартівники, як ви могли пересвідчитися. Тільки в Русанівці, в колишньому Мисливському замку, вони, жартуючи, вбили, замучили, скалічили понад триста чоловік, а потім, так само жартуючи, затопили кар'єри Городенківського концтабору, де загинуло вже п'ять тисяч. Є підозра, що недавно хтось із них, теж заради жарту, вбив Ганну Щербак, жінку, доля якої була не менш страшна, ніж її смерть.

Наталя вийшла од Лежнєва сама не своя. Не могла, та й не пробувала якось одразу розібратися в повені почуттів і думок, що нахлинули на неї. Одне було ясно: роботи вона не залишить.

Трамвай, обганяючи автомобілі, що натужно ревіли, легко вискочив нагору і круто повернув за ріг свіжопофарбованої будівлі проектного інституту. Одразу ж за інститутом починався лісопарк, і трамвай запетляв поміж стрункими соснами, замикаючи кільце повороту.

— Парк Слави, кінцева зупинка, — пролунав у динаміку монотонний голос вагоновода. — Вихід через передні двері.

Лежнєв вийшов слідом за ватагою хлопчаків в однакових білих сорочках, з акуратно пов'язаними піонерськими краватками. Рожевощока дівчина з такою ж червоною краваткою на нейлоновій блузці вишикувала хлопчаків у колону і повела за собою до військового кладовища.

Лежнєв не поспішав. Купив у кіоску пачку сигарет і пішов по добре второваній стежці, роздивляючись скульптурні групи: на постаментах серед сосон височіли гіпсові постаті піхотинців, льотчиків, танкістів, моряків, партизанів. Лежнєв силкувався пригадати, що тут було двадцять п’ять років тому. Але ні квартали багатоповерхових будинків, що лишилися позаду, ні акуратно підметені доріжки лісопарку, ні гіпсові постаті воїнів не допомогли йому в цьому.

Військове кладовище відкривалося монументальною аркою, перед якою горів Вічний вогонь. Уздовж невисокої огорожі, немовби в почесній варті, застигли стрункі тополі, до мармурових надгробків поспускали віття плакучі верби; алеї було обсаджено старанно підстриженим декоративним чагарником. Хороше, тихо, сумно, урочисто. Піонери з’юрмилися в табунець біля могили уславленого танкіста — вожата щось розповідала їм..

Лежнєв неквапливо йшов алеєю, читаючи викарбувані на плитах звання, прізвища, дати народження і смерті. Тут було поховано сержантів і капітанів, рядових і полковників — людей різного віку, полеглих майже в один час — у грудні сорок третього року, коли точилися запеклі бої за визволення Сосновського. Лежнєв зупинився біля могили, на якій лежав букетик прив’ялих гвоздик. Викарбувані на плиті дати могли збентежити невтаємниченого: «1901–1963». Людина, чиї останки лежали під плитою, померла багато років після війни. Не вказано було і звання похованого. Можливо, той, хто спочивав під цією плитою, не був військовим, хоча колись йому присвоїли немале військове звання. Та інше звання визначало його життєвий шлях, іншому званню зберігав вірність до кінця своїх днів Григорій Дробот. Він був комуністом. І коли безвусим хлопчиною пішов на громадянську війну, і коли створював колгоспи в Русанівському районі, і коли був головою Сосновського виконкому, і коли водив у бій своїх партизанів, і коли керував відбудовою зруйнованого фашистами міста… Він до скону був комуністом.

Бритоголовий літній чоловік з крупними рисами обличчя, трохи накульгуючи, підійшов до могили, прибрав з плити зів'ялу гвоздику і натомість поклав скромний букетик свіжих квітів. Не дивлячись на Лежнєва, котрий ввічливо дав йому дорогу, він мовчки постояв якусь хвилину і відійшов. Лежнєв згадав, що бачив цього чоловіка на оперативній нараді в прокуратурі області. Здається, журналіст з місцевої газети. «Певно, родич або товариш Дробота», — подумав.

Уже збираючись іти, Лежнєв зупинився на бічній алеї біля невисокої огорожі, за якою побачив крутий косогір і підкову стадіону, що лежала біля його підніжжя. Стадіон скидався на чашу і колодязь водночас. Чекай-но! Та це ж район Городенківського концтабору. Там унизу був кар'єр…

— Це місце колись називали кар'єром смерті, — сказав хтось позаду.

Лежнєв обернувся і побачив бритоголового. Той не дивився на Лежнєва, здавалося, він розмовляє сам із собою. Та ось, одірвавшись од своїх думок, він глянув на Лежнєва і злегка вклонився.

— Вибачте, що заважаю.

— Ви мені не заважаєте, — жваво відказав Лежнєв. — До того ж ми майже знайомі.

Бритоголовий ввічливо-здивовано підняв брову.

— Ми були на оперативній нараді у прокуратурі, — нагадав йому Лежнєв. — Хоча, признатись, я тоді не розчув вашого прізвища.

— Ну, звісно, — привітно всміхнувся журналіст. — Тож я бачу: знайоме обличчя… Бадюк Ігор Семенович, власкор та інше.

— Лежнєв Василь Тимофійович, — потискуючи його велику тверду долоню, відрекомендувався Лежнєв. — Слідчий.

— Наскільки я розумію, приїжджий.

— З Москви.

— О, столичний гість! Чим сосновці зобов'язані такій честі? А втім, враховуючи делікатність вашої професії, на відповіді не наполягаю.

До виходу вони рушили разом; по дорозі гомоніли про всякі дрібниці, про які звичайно розмовляють малознайомі люди. Проходячи повз могилу Дробота, Бадюк зупинився, поправив на плиті букетик квітів.

— Від чого він помер? — спитав Лежнєв.

— Лікарі називають це тромбофлебітом, — невесело всміхнувся Бадюк. — Тільки який там у бісового батька тромбофлебіт, коли у нього у правій легені сиділа куля, а ліву вирізали ще в сорок п'ятому.

— Так, він був двожильний, — сказав Лежнєв.

— Ви знали Григорія Сидоровича? — здивувався Бадюк.

— Зустрічалися, — кивнув Лежнєв ї собі спитав: — Він був вашим другом?

— Та як сказати… Друзями в повному розумінні цього слова ми не були, але часто зустрічались і, можу запевнити, розуміли один одного. Особливо в останні роки його життя, коли він, уже прикутий до ліжка, задумав написати книгу про сосновсько-русанівське підпілля. Я допомагав йому чим міг.

— Літературний запис? — спитав Лежнєв.

— Ні, — відповів Бадюк, — Григорій Сидорович не гірше за мене володів пером. Я тільки зібрав деякі матеріали приватного характеру. Дробот хотів вирішити одночасно два завдання. Перше — написати про людей підпілля. Не просто дати розширену службово-політичну характеристику своїм соратникам, а ніби показати їх ізсередини. Для цього треба було зібрати спогади живих, розшукати листи і щоденники загиблих. З другого боку, він хотів прояснити деякі неясні досі, можна сказати, навіть загадкові події, що сталися тут весною і влітку сорок третього року.

— Він закінчив книгу? — спитав Лежнєв.

— Власне, книгу він і не починав писати. Були тільки заголовки, систематизований матеріал та окремі начерки. Григорій Сидорович дуже обережно ставився до фактів.

— Шкода, що він не написав книгу, — сказав Лежнєв.

— Перед смертю він передав мені деякі матеріали, взявши з мене слово довести книгу до пуття. Але, знаєте, як воно буває: то одне, то друге — все ніяк руки не доходять. Та й сміливість потрібна неабияка. Я ж не письменник — газетяр. І те, чого хотів Дробот, у мене не виходить. Більше збиваюся на описи подій. А події в сорок третьому у нас були такі, що можна писати документальний детектив, розкриваючи таємниці і викриваючи злочинців.

— Кого ж це у вас тут треба викривати? — всміхнувся Лежнєв.

— Чи треба? — перепитав Бадюк і в задумі похитав головою. — Навряд чи варто сьогодні бабратись у чиїйсь старій брудній білизні. Не подумайте, що я надто гидливий. Та чи варто через двадцять п'ять років розповідати молоді, яка знає війну тільки з книжок та кінофільмів, що ось, мовляв, твій покійний батько був негідник, а твоя сива мати колись жирувала з окупантами.

— Так, — погодився Лежнєв, — про такі речі навряд чи треба розповідати. Навряд чи треба, — повторив він, дивлячись на рівне полум'я Вічного вогню, — якщо тільки ці речі лишились у сорок третьому…

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Туман розтанув, повітря потроху почало випрозорюватись, і крізь верховіття дерев бризнули сріблясті промені сонця.

— Швидше! — квапив Оскар, сторожко прислухаючись до валування собак.

Всіх затримував Лежнєв, який обшукував убитого Кранца. Олійник, Терьохін і Манукайтіс тримали автомати і гранати напоготові.

— Вас не поранено? — скориставшись із передишки, спитав Оскара Петро Олійник. Після того, що сталося, він почував себе ніяково перед Оскаром і намагався якось загладити колишню упередженість.

— Ні, — відповів Оскар, натягуючи закривавлений шолом. — Це я носа об дерево розбив.

Лежнєв знайшов своє посвідчення і, прихопивши заодно документи та планшет Кранца, мовив:

— Ходімо!

— Сюди, — сказав Оскар, розхиляючи високі кущі і пропускаючи вперед товаришів. — Тут є стежка. Прямо по ній до яру, а там я скажу, куди.

Лежнєв увійшов у зарості четвертим. Оскар був останній. Не встиг Лежнєв ступити й кількох кроків, як позаду забахкали постріли. Лежнєв рвонувся туди, де одразу зіткнувся з Оскаром.

— Спокійно, — сказав Оскар, ховаючи за пазуху свій «вальтер». — Там ця дівиця повернулася. Шмальнула по мені і назад до лісу. Спритна.