Эдуард Ростовцев – Приватне доручення (страница 32)
Діставши з сейфа чорний конверт, що в ньому зберігається фотопапір, Ігор вийняв звідти кілька фото, розклав їх на столі і запропонував Когутові:
— Подивіться уважно, може зустрінете тут свого «приятеля».
Червоними облупленими пальцями маляр почав перебирати фото.
— Ось він, — широкою долонею Когут накрив одну з фотографій.
— Так, це він, — ствердив Карпенко і подивився кудись поверх голови Когута.
Маляр просидів у Карпенка ще з годину. Стенографістка вже пішла. Ігор заносив до блокнота останні запитання й відповіді.
Врешті він звернувся до Когута:
— От що… товаришу Когут. Як жити далі, ви, очевидно, вже вирішили Вам треба отримати паспорт на своє прізвище. Будуть деякі формальні придирки, але я вам допоможу.
Когут сидів. Голова його низько схилилася. Карпенко побачив на його тугій мускулистій шиї крапельки поту. В усій позі маляра відчувався розслаблений спокій.
Вони посиділи ще з п'ятнадцять хвилин. Карпенко уточнив деталі зустрічі маляра з «Вітром», Він не кинувся переслідувати колишнього генерал-хорунжого і це почасти непогано: той міг виявити, що за ним стежать, і зникнути.
Але не було впевненості, що «Вітер» зупиниться у Вишгороді ще хоча б на годину після того, як його помітив маляр. І все ж Ігор та Когут домовилися, що повинен робити маляр, коли знову зустріне свого давнього недруга.
Повідомлення маляра просто-таки приголомшило врівноваженого Карпенка. А може він все ж обізнався?
В роздумі над повідомленням Когута Карпенко ще довго сидів у кабінеті. І раптом зрозумів зовсім ясно, що він і Лосько тупцялися навколо простої до наївного думки і не вхопилися за неї: чому «Начальник» і «Вітер» не могли бути однією і тією ж особою? Це ж нічим не виключається! Все перевірити дуже легко: треба негайно викликати волейболіста Миколу Петрова!
За хвилину в Клушський будинок відпочинку пішла телеграма.
Петров приїхав ранковим поїздом. Він сидів на тому ж стільці, що на ньому вчора сидів Когут.
— Товаришу Петров, я покладаю великі надії на вашу зорову пам'ять. Пошукайте серед цих карточок фото людини, яка ночувала з вами в «Лісовій спальні» будинку відпочинку, — простягнув Карпенко чорний пакет.
— Павла Леонтійовича?
— Так, так. Саме його.
Хвилин за десять молоді зіркі очі Петрова зупинилися на випещеному обличчі «Вітра», що дивилося на нього з великої чіткої фотокарточки.
— Ось він, — тихо сказав Микола, витираючи долонею краплини поту з чола. — Тільки ось ця форма… ця «гетьманка» з тризубом…
— Пам'ять у вас дійсно гарна. Дякую, Колю! Ви ховали його від чергового лікаря, а виходить, що сховали від нас. — Карпенко вкинув фото до конверта. Помітивши насуплене обличчя Петрова, Ігор посміхнувся. — Добре, добре, не засмучуйтесь. Зараз викличемо машину і відвеземо вас в будинок відпочинку. Адже ми з вами порушили курортний режим…
В той же день Карпенко зустрівся ще з двома людьми.
Учителька Олена Онисимівна, подивившись на фото «Вітра», впізнала в ньому запопадливого мужчину, який допоміг їй донести на вокзал важку корзину, а її сина почастував шоколадом.
Другою людиною був рудуватий лісоруб, любитель самокруток. Наткнувшись на фото «Вітра», він охнув:
— Так це ж той жартівник, що дав мені шматок газети! Так от хто він…
Коли всі пішли, Ігор схопився і став весело потирати руки.
— Будемо виправляти взаємне недоумство, Стасю! — Він швидко підійшов до столу з картою на ньому, взяв прапорець-фішку з виведеним на ньому рукою Лоська написом «Начальник» і, поставивши знак рівняння, додав: «Вітер». Після цього урочисто, як прапор на висоті, взятий штурмом, ввіткнув шпильку з фішкою в крапку, під якою було написано: «Вишгород».
КАПІТАН НІКОЛЬСЬКИЙ
В останніх числах червня 1941 року фашистські танкові з'єднання прорвали оборону радянських військ і рушили на Вишнеполь — крупний залізничний вузол. В місті почалася евакуація. Начальник міського відділу НКВС з другим секретарем міськкому формували партизанську групу. Справ було по горло, а часу лишалося в обріз: танки ворога сунули на місто. Під рукою не було людей — все відбулося якось несподівано, багато хто розгубився. В цей час помічник начальника міськвідділу НКВС лейтенант державної безпеки Нікольський займався далеко не службовими справами: він вантажив на автобазівську полуторку своє майно. Дружина була на курорті, тому він сам взявся рятувати господарство. На службу Нікольський прийшов, коли полуторка з речами і з грізним напученням шоферові була відправлена на схід. В міському відділі Нікольський сказав, що був у селі Підберезці, потрапив там під бомбардування і ледве вибрався живцем. Начальникові ніколи було перевіряти, правду він говорить чи ні. Він відразу ж йому наказав взяти п'ять бійців для супроводу машин з архівами міського відділу до обласного центра. В разі зустрічі з німецькими десантними групами машину негайно спалити — в кузові вантажної машини мішки з документами були перекладені бідонами з бензином. Крім того начальник передав Нікольському абсолютно секретний пакет. «Тут найсвіжіші дані про пожвавлення націоналістичного підпілля в місті і районі,— сказав він Нікольському. — Вручити особисто майорові Іванову. В крайньому разі — знищити: з'їсти, проковтнути, що хочеш, але щоб цей документ ні в якому разі не потрапив ворогові. Ну, давай, швидше!»
Кілометрів за п'ятнадцять від міста, біля гайка за зворотом шосе, машину Нікольського обстріляли. Кулі пробили два скати. Довелося зупинитись. З жахом Нікольський помітив сірі мундири, що майнули в кущах. Бійці з кузова вели вогонь по десантниках. В цей час з-за звороту вискочила «емка» і вантажна машина в червоноармійцями. З кабіни вантажної машини по кущах вдарив кулемет. Фашистів було небагато, і допомога, що підіспіла дуже вчасно, відігнала їх.
Плечистий, молодий майор-зв'язківець запропонував Нікольському пересісти до нього в «емку», а бійцям — у вантажну машину. «Тільки швидше, швидше, — квапив майор. — Фашисти на п'яти наступають. їхні танки вже вдерлися в місто». Наче стверджуючи його слова, від Вишнеполя один за одним докотилися сильні вибухи. Звідти почувся глухий наростаючий гуркіт. «Танки!» здригнувся Нікольський і швидко вскочив до «емки», крикнувши до своїх бійців: «Підпалити машину!», але його слова заглушив гуркіт мотора. «Емка» рвонула вперед.
Один з бійців — Станіслав Лосько — бачив, як лейтенант сів до машини, щось нерозбірливе вигукнув і покотив.
— А як же документи? — запитав у товаришів Лосько. Підбита машина з архівами осиротіло стояла посеред шосе. Високий білобрисий сержант, що зстрибнув з вантажної машини, ляснув Лоська по плечу: «А ти чого хвилюєшся за папірці? Начальство он дременуло — кинуло все, ну й біс з ними, з цими писульками! Поїхали швидше!» До них підійшло ще кілька червоноармійців з тієї машини, що під'їхала. Лоськові не сподобався тон сержанта і нахабний вид його бійців. Він відштовхнув бі- лобрисого і вихопив з кишені гранату. В ту ж мить кілька незнайомих червоноармійців насіли на нього. Але спритно кинута в полуторку з архівами граната вже вибухнула. Всі попадали на землю: почали вибухати бідони з бензином. Машина зникла в вихорі полум'я.
В цей час в «емці» майор-зв'язківець, весело сміючись, обняв Нікольського за стан; «Ну, от, і пронесло, а ти, мабуть, злякався!» і непомітно витяг з кобури у Нікольського пістолет. Відкинувшись на спинку, він стер посмішку з красивого обличчя і сказав:
— Давайте познайомимось. Вас я знаю. Ви— лейтенант державної безпеки Нікольський Олексій Петрович. Чи не так? А я — німецький офіцер. Не хапайтесь за кобуру — там нічого немає, а дверцята заперті. Ну, ну, не треба зі мною боротися: я трохи сильніший від вас, — і він притримав за руки Нікольського, що намагався вискочити з машини. — Я думаю, — продовжував «майор», коли Нікольський, якось охлявши тілом, забився в куток, — ми швидко зрозуміємо один одного. Мої люди в місті з самого ранку спостерігали за вами, але я чув дещо про вас вже давно. Ми протягом багатьох років цікавились вами. Для цього в нас були певні причини. Які? Зараз я вам розповім. Хвилинку терпіння. Отже, по-перше, ви кинули напризволяще машину з архівами міського відділу НКВС, яку, звичайно, мої люди не спалять. По-друге, я забираю у вас з планшета оцей пакет, Олексію Петровичу. Але ми можемо піти на компроміс. Машина з архівами буде спалена. Документи звідти, звичайно, заберуть, а замість них накидають в кузов макулатури; на таку дрібницю ніхто з вашого начальства не зверне уваги. Зі змістом цього пакета ми познайомимося тут, і я поверну його вам. щоб ви передали його потім по призначенню. З вашими червоноармійцями нічого не трапиться, і вони разом з вами будуть благополучно доставлені в обласний центр. Згода? Від вас я візьму лише невелику розписку і все. Ага, до речі, Олексію Петровичу, чи не пам'ятаєте ви Карла Штольца, у якого в 1928 році, будучи ще низовим працівником ОДПУ, ви робили обшук? В акті опису майна було зазначено багато різних речей, але там не значилось чомусь ста золотих десяток царської чеканки. Ви, Олексію Петровичу, тоді, за згодою Штольца, вирішили за краще взяти ці монети собі на згадку і не здіймати з-за такої дрібниці шуму. Пам'ятаєте? Штольц незабаром був звільнений за відсутністю доказів — докази ви витратили на свої побутові потреби. Потім Штольц кудись зник, але я недавно зустрів його в Берліні. Він живий і здоровий, Коли він дізнався, що я їду в Росію, він сказав мені: «Може зустрінете Нікольського Олексія Петровича — передайте йому мої найкращі побажання». От бачите, який щасливий збіг обставин: ми таки зустрілися, і я зміг виконати доручення мого друга Штольца, Ага, зовсім забув повідомити вам ще одну неприємність: ваша машина з особистими речами — так, здається, у вас іменується рухоме майно — потрапила під бомбу; я сам бачив те, що лишилось від неї. Але це справа поправима. Ось тут 10 тисяч карбованців. З поваги до старого знайомого мого друга Штольца я видаю вам одноразову безповоротну допомогу, А ось розписка, прошу»