Эдуард Ростовцев – Приватне доручення (страница 34)
Нікольський поспішно кивнув головою ї пішов у душову. З дверей, що вели туди, долинув реґіт і хльоскання віників.
Ягвіц став роздягатися. Навпроти в чорних плавках сидів хлопець і перебирав білизну в маленькому спортивному чемодані. Ягвіц звернув увагу на його обличчя і руки в крупних синіх плямах. «Порох під шкіру потрапив», зрозумів він.
Помітивши погляд Ягвіца, хлопець підійшов до нього.
— Що? Добре розмалювали? Нічого, хоч очі лишилися цілі.— Він вдарив Ягвіца по плечу. — Ти в загальну? Ну, пішли спину потреш. — І вони потонули в парі, що клубками вкотилася з розчинених дверей в передбанник.
Коли за годину Нікольський, червоний, розморений, сидів у вестибюлі бані і з насолодою ковтав цигарковий димок, в його маленькій фібровій валізці вже лежав пакунок з грошима і ще якийсь квадратний пакет. Йому страшенно хотілося розкрити валізку й порахувати гроші.
За кілька днів на почтамті, у віконці, над яким стояв напис: «До запитання», Ягвіцу вручили телеграму з Москви. Зміст її був зовсім невинний: «Електробури кількістю двох штук відвантажені вашу адресу завтра». Це означало, що завтра ввечері поїзд з делегацією прибуде. у Вишгород.
Ягвіц знову схилився до віконця і простягнув дівчині телеграму:
— Пробачте, але сталася, мабуть, помилка: телеграма адресована не мені, Я дійсно Масальський Павло Леонтійович, але електробурів не чекаю. Я стоматолог і користуюся поки що звичайною бормашиною, — Посміхнувшись на власний жарт, він ввічливо вклонився і пішов з поштамту. Поблукавши містом, він зайшов в телефонну будку, опустив монету, набрав номер.
— Хто? Який Нікольський? Ага, Олексій Петрович! Не впізнав вас, — збрехав Ягвіц. — Завтра ввечері, годин у дев'ять, прошу до мене. Вип'ємо по чарчині. В честь чого?! Іменини, дорогий. Так, старію, старію, брате. Прошу бути обов'язково. Так, в дев'ять.
Це був наказ діяти. Але іменини й справді були. Тільки не завтра, а сьогодні. Диспетчерові Вишгородського аеропорту Ганнусі Лучко сповнялося 22 роки. В квітковому магазині Ягвіцові склали скромний, але приємний букет. Розплатившись, він домовився, що квіти будуть доставлені на квартиру Лучко. В гастрономі купив коробку дорогих цукерок і пляшку шампанського. Уже уявляв, як збентежиться і почервоніє Ганнуся, побачивши його подарунки, як вона щиро сплесне руками й скаже: «Ну, навіщо ви?»
Біля під'їзду його наздогнав Сашко. Він ішов під руку з якимось франтуватим льотчиком.
— Ось, Павло Леонтійовичу, демонструю: Андрій Чеканов. Ваш земляк, москвич, мій товариш фронтовий. Піжон і хвастун. Два роки не бачились, а він уже й носа задер!
— Дуже приємно, Масальський, — назвав себе Ягвіц.
— Чеканов, — трусонув його руку льотчик і Ягвіц виразно почув запах вина.
— Що, закарпатське вино попивали? — запитав він. Але запитання це було зайве: блакитні очі Андрія добре-таки почервоніли.
— Було трохи, — зізнався льотчик.
— Що до цього він у нас вищий клас має,— кивнув Сашко на друга. — А в гості не хоче заходити. Зазнався. Я його впіймав на аеродромі і прямо з кабіни виволік.
— Не можу, Сашко, розумієш. До тебе зайду іншим разом. Я тут біля двох діб буду, а треба головний візит зробити… до неї, ти ж сам розумієш. А в мене лише сьогодні вечір вільний. Завтра, мабуть, весь день в милі буду: назад політ готувати треба. Так що — в рот не можна буде ані грама.
Чеканов явно ігнорував Масальського і хотів позбавитись від Сашка. Масальський це помітив. Помітив він і критичний погляд, що ним окинув Чеканов простенький формений костюм Сашка. Сам Андрій був зодягнений багатше, якщо мати на увазі його нові хромові чоботи, картуз з високим денцем і крутим козирком. Причиною його незалежності та франтуватості була, мабуть, і червона замшова куртка з багатьма замками-блискавками, що її він недбало кинув на руку, залишившись в кремовій, з тонкого полотна сорочці з короткими рукавами.
«Ну й франт!» подумав Масальський.
Сашко ж продовжував вмовляти друга прийти сьогодні до Ганнусі на іменини.
— Розумієш, Люська чекати на мене буде, — відмовлявся Чеканов. — Я їй з аеродрому вже дзвонив.
— Ну, завтра і підеш до неї,— наполягав Сашко голосом, що в ньому вже тремтіла образа.
— Сашко, дорогий, не можу завтра. Адже спецрейс. Повинні завтра весь день готуватись. З мене голову знімуть як що.
— Ну, Павло Леонтійович, — впав у відчай Сашко, — хоч ви допоможіть! Завів тут кралю— друзів набік!
Ягвіц, що насторожився при слові «спецрейс», відразу ж знайшовся:
— Пробачте, що я втручаюся, — ввічливо посміхнувся він, — але якщо ви, Сашко, обов'язково хочете мати сьогодні товариша, то нехай прийде разом з своєю дамою. І вовки ситі будуть, і сіно ціле.
Чеканов здивовано подивився на Ягвіца, а Сашко зраділо підхопив:
— А й справді, Андрійку, приходь-но з нею!
Андрій пересунув картуза з потилиці на чоло.
— Чи зручно ж? Ганнуся твоя не дуже до неї прихильна.
— Та що там! — махнув рукою Лучко. — Ганнуся доросла. Розуміє.
— Біс з тобою! — згодився нарешті Чеканов.
Гостей було небагато, чоловік вісім-десять.
Останнім прийшов Чеканов зі своєю знайомою — красивою, але дуже вже напомадженою блондинкою.
Ганнуся скривилася. Масальський ледве вмовив її не показувати свого незадоволення. Іменинниця розчервонілася від метушні і уваги. Темноволоса, з смаглявим обличчям, струнка і швидка, вона нагадувала тих веселих дівчат, що їх часто можна зустріти в наших південних містах. Темнокарі очі її, здавалося, не знали спокою. Вони встигали все помічати, від чого обличчя її ставало то веселе, то сердите, то глузливе, то прихильне. Всі гості відчували їх мимольотну увагу.
Пили багато — було багато тостів, але всі трималися добре: льотчики, молоді здорові хлопці, бережливо ставилися до своєї репутації людей, які вміють випити. Не було й трезвенників. Стояв багатоголосий гомін. З окремих фраз, що долітали до Ягвіца-Масальського, він зрозумів, що Андрій Чеканов — другий пілот спецлітака, який прибув з Москви, що літак пригнали сюди порожняком, а назад, післязавтра, він піде у відповідальний рейс.
Масальський почав роздумувати, в чому ж справа. Але поки що це були лише здогади. Все ж під кінець вечора він і Чеканов сиділи, обнявшись, на балконі. Крізь густу стіну плюща, що звисала з даху, було видно невиразні контури дальніх будинків. Ввійшла супутниця Чеканова і стала тягти сп'янілого Андрія додому. Той спершу не хотів, нарешті звівся і міцно обійняв Масальського:
— Дай, брате, я тебе поцілую. Приходь вранці до Люськи, похмелимось. Дай цигарку. Бо в мене вже скінчились, — і він клацнув порожнім портсигаром, віддав його в руки жінки, що стояла поруч.
Вони поцілувались, і Чеканов пішов.
Гості вийшли майже одночасно, і в тиші, що настала, кімната з порожніми пляшками на столі й під столом відразу стала незатишною. Масальський відкрив кватирку. І наче разом з цигарковим димом через неї почало витягати протягом і недавні веселощі. Попрощавшись з господарями, Масальський пішов до себе.
Роздягався він, не поспішаючи. Довго стояв в трусах і майці перед люстром, але відображення свого міцного мускулистого тіла так і не бачив: він думав. Думав і тоді, коли лежав у ліжкові.
Навіщо тут спецлітак? Що це за спеціальний рейс? Невже делегація полетить з Вишгорода літаком. Неймовірної Але чому ж?! Можливо, можливо, Пауль.
Ягвіц відкинув простирадло, сів і закурив. Що ж тут неймовірного? Так, це, очевидно, так. Але чому? Перестраховка?
АЗАРТНА ГРА
Назавтра Ягвіц прийшов до Чеканова на чарку горілки. Льотчик зустрів його понуро. Обличчя заспане, з жовтими плямами під очима. — Голова тріщить! — скаржився він. — Поправиться треба. Зараз Люся подасть на стіл. Сідай поки що. Кури, — подав Андрій портсигар.
— Ти що — поспішаєш? — поцікавився Ягвіц-Масальський.
— На дві години треба бути в аеропорту. Проспав. Уже чотири. Завтра вилітаю в 14.00. Іноземців веземо, — повідомив він конфіденціально.
— Так поїхали. Там і підремонтуємося.
— Можна й так. Люся, а Люся! — покликав Чеканов.
Ввійшла Люся. Привітавшись з Масальським, вона пішла до буфета.
— Ти от що… кинь це, — кивнув їй Чеканов на буфет. — Ми з Павлом у ресторані заправимось. Поїдеш з нами?
— Як хочеш, — ображено знизала вона плечима.
В ресторані аеропорту вони зустріли неповороткого літнього льотчика, що доїдав біфштекс.
— Командир корабля, — прошепотів Чеканов Масальському, підходячи до столика, за яким сидів льотчик.
— Дозвольте, товаришу майор? — запитав невеселим голосом Чеканов.
— Сідай, — запропонував той, навіть не поглянувши. Прожувавши останній шматочок м'яса, він прополоскав рот нарзаном і звернувся до Чеканова:
— Горіти б тобі синім вогнем, Андрію, за запізнення. Ну, гаразд, догулюй. Але дивися мені! — майор стукнув пальцем по порожній пляшці з-під пива, глянув на Масальського, витер салфеткою руки, важко звівся і пішов до дверей.
— Сердитий папаша, — зауважив Ягвіц.
— Душа людина, але дисципліну любить. Ну, давай розпис поїздів, — і Андрій взяв меню.
Вони допивали другу пляшку коньяку, коли Чеканов, відставивши від себе наповнену чарку, твердо, наскільки міг, сказав;
— Все. Більше не п'ю. Зараз піду просплюся. Холодний душ і в гуртожиток спати. Завтра в серйозний рейс. Не вмовляй, не буду. — Він швидко оглянувся, перехилився через стіл і прошепотів Масальському: — Іноземний уряд в Москву веземо. От. Тільки… — Чеканов притулив до вуст палець.