Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 61)
Його ніжний голос викликав у неї огиду. Зіщулилась і відсунулась.
— Заберіть руку! — схвильовано скомандувала. — Не торкайтеся мене!
Він тихо засміявся, і при цих звуках вона опанувала свій страх і повернулася до глумливого тону.
— Що ж це таке? Де ваша галантність? Прошу, Ваша Світлість, триматися на відстані!
Її увагу привернула кобура на стінці карети. Діана зразу відвернулася, сподіваючись, що ворог не помітив її інтересу. Та мало що могло сховатися від очей Його Світлості.
— Мені дуже жаль, та мушу вас засмутити. Вона порожня.
Мовби неохоче торкнулася кобури, щоби пересвідчитися.
— Ця? О, я здогадалася, Ваша Світлосте!
Він дедалі більше захоплювався силою її духу. Хіба є десь ще така сама дівчина?
— Мене звати Трейсі, — зауважив він.
Вона щось собі подумала і схилила голову набік.
— Мені не подобається ваше ім’я, сер.
— Коли мене хрестили, ніхто не думав вам догодити, — зауважив байдужо.
— Та певно що так, сер, — сказала вона. — Ви могли б бути моїм батьком.
Це був влучний удар, і на мить брови Його Світлості зсунулися. Потім він розреготався.
— Мерсі за комплімент, мадемуазель! Я в захваті від вашої дотепності.
— Повірте, я просто дуже схвильована. А можна спитати, коли ми маємо прибути туди, куди їдемо?
— В Ендовері маємо бути десь по восьмій, люба.
Отже, дорога довга.
— Сподіваюся, ви потурбувалися про якісь харчі на дорогу? — спитала, позіхнувши. — Ви ж не захочете показувати мене в придорожніх заїздах, правда?
Він здивувався з її непохитної мужності.
— Звичайно, ми зупинимося біля заїзду, люба, і мій слуга принесе вам поїсти. Це буде приблизно через годину.
— Так довго? — насупилась. — Ну то, з вашого дозволу, я трохи посплю. По-моєму, досить нудна видалася мандрівка.
Вона посунулась у сам куточок, схилилась на подушки і заплющила очі.
От вона й перехитрувала Його Світлість. Бо як можна освідчуватись дівчині, що прикидається сплячою, хоч мала б якось впиратися, намагатися втекти. Трейсі, якому точно не бракувало почуття гумору, і собі вмостився в кутку. Так вони поволі й їхали...
Добравшись нарешті до заїзду, карета спинилася. Діана сонно розплющила очі.
— Уже? — здивувалася.
— Надіюсь, ви добре спали, — спитав поштиво Його Світлість.
— Так, дуже добре, дякую, — відповіла безпосередньо.
— Радий чути, люба, бо думав, що неможливо спати, отак чарівно зімкнувши губенята. Ви, безперечно, навчали ваш рот не розтулятися, поки ви спите сидячи? Я б і сам хотів так уміти.
Він ледве чи приховував тріумф у своєму голосі. Діана не знайшла що сказати.
Він підвівся.
— З вашого дозволу я піду купити вам щось поїсти, дитино. Не сприйміть це за нетактовність, але нагадаю вам: біля кожної дверці стоїть по слузі.
— Дякую за турботу, — усміхнулася, хоч серце стискалося.
Він повернувся через кілька хвилин з келихом вина і кількома маленькими тістечками.
— Я перепрошую, що ваш стіл такий злиденний, але я не хотів гаяти час. Вишуканіший вас чекає в Ендовері.
Діана вдячно випила вина, і це наче додало їй снаги. Але їсти зовсім не могла, та щоб герцог цього не помітив, відломила шматок тістечка і почала довго жувати, щоб так виграти час — сподівалася, що батько ще встигне
Очі Трейсі зблиснули.
— Боюся, нічим не зможу вам зарадити, люба. Та на нашому весіллі буде вам калачів скільки схочете.
Він узяв у неї келих, руки її тремтіли.
Далі подорож тривала суцільним нічним жахіттям. Вона більше не наважувалася прикидатися, що спить. Її лякало, на що може бути здатен Його Світлість, і тримала його на відстані балачками і жіночими хитрощами. Насправді ж Ендовер добре й сам тримав себе в руках і не збирався давати волю пристрасті. Але час спливав, і коли стемніло, Діані ставало дедалі важче триматися, вона все менше нагадувала самовпевнену жінку, а все більше — спіймане в пастку налякане дитя. Коли вони нарешті дістались Ендовера і Його Світлість допоміг їй зійти з карети, ноги ледве винесли її по сходах до великих кутих залізом дверей. Він узяв її за руку, вона знову затремтіла.
На порозі він зупинився і низенько вклонився.
— Ласкаво прошу до вашого майбутнього дому, моя королево, — проворкотів він і провів її всередину повз дерев яноликих лакеїв до своїх покоїв, де стояв стіл, накритий на двох. Герцог спробував її обійняти, але вона ухилилася та втомлено осунулась на стілець.
— Не треба, — ледве промовила. — Не треба, я зараз зомлію... з голоду.
Ендовер, побачивши, як вона зблідла, повірив. Сів навпроти.
Біля столу їм прислужувало двоє лакеїв, і хоч Діана згоряла від сорому, що вони бачать її тут, але й була їм вдячна за стриманість.
Розділ XXVI
Мілорд вирушає розладнати плани його світлості
Мілорд широко позіхнув і випустив з рук «Оглядача»[94]. Перевівши очі на годинник, він невдоволено зауважив, що стрілки показували тільки пів на шосту. Зітхнув і взяв «Мандрівника».
Господар і господиня поїхали десь у гості до сусідів і повернуться, скоріше за все, ще не скоро, тож попереду в мілорда довгий нудний вечір, а він такого терпіти не міг. Леді О’Гара запрошувала і його їхати з ними, мовляв, не зустріне він там нікого знайомого, але мілорд розважливо і затято відмовлявся. Тому міледі на нього надулася, назвала найупертішим і найприкрішим чоловіком, якого вона тільки бачила, це якщо не брати до уваги її благовірного, бо від того цілий день одна досада, але нарешті вона полагідніла і сказала, що добре все розуміє та навіть запропонувала його поцілувати, аби він на неї не сердився за всі ті докори. На таке Джек одразу погодився, а потім помахав на прощання їм з ґанку й повернувся у порожню вітальню, щоби згаяти час над двома газетами і власними думками: вечеря через примхи кухарки сьогодні мала бути пізніше, аніж зазвичай.
Думки його були надто вже невеселі, щоб довго над ними застановлятися: здавалося, що все в нього пішло якось не так. Тож він розгорнув «Оглядач», і це йому видалося нуднющим читвом. Сонце майже зайшло, і стало темно, щоб читати; свічок у кімнату ще не внесли, і мілорд зовсім неромантично заснув у кріслі. Чи хропів він — невідомо, бо не минуло й чверті години, як дворецький розбудив його чарівними словами:
— Обід на столі, сер.
Карстерз сонно повернув голову.
— Що кажете, Джеймсе?
— Обід на столі, сер, — повторив той, і відчинив для мілорда двері.
— Боже! Нарешті!
Мілорд поволі підвівся і поправив краватку. Хоч він був сам, усе одно порозправляв одяг і елегантною мереживною хустинкою змахнув порошинки з манжетів.
Через старий, обшитий панелями коридор він зайшов до їдальні й сів за стіл.
Вікна вже були засунуті, на столі стояли вишукані срібні свічники з безліччю свічок, тепле світло від яких розливалося на білу скатертину і срібний посуд. Лакеї подали рибу, і мілорд дозволив, аби йому поклали шматочок. Дворецький поцікавився, що питиме містер Карр: кларет, бургундське чи ель? Містер Карр вибрав кларет. Коли зі столу забрали наступну страву — яловичину — то було її вже значно менше. Тоді перед мілордом понаставляли ще безліч страв. Куріпки, м’ясний пиріг, пюре, курчата, качка і добрячий кусень шинки.
Мілорд поволі переходив від одного до другого.
Дворецький все допитувався, чи не вип’є містер Карр келих бургундського. І показав запорошену пляшку. Мілорд оглянув її крізь лорнет і таки погодився. Він трохи надпив і махнув, щоб шинку вже забирали.
На стіл поставили цукати і суп, а заодно підсунули соковитих голубів.
Одного птаха йому вправно поклали на таріль, і щойно мілорд узяв ножа й виделку, як почув якийсь галас, гнівні голоси, що переростали у вмовляння, але найбільше було чути, як хтось задихано й наполегливо кличе то містера Kappa, то містера Майлза. Мілорд відклав ножа і виделку та звівся на ноги.
— Здається, це по мене, — мовив він і рушив до дверей. Ті одразу відчинилися, він вийшов у коридор, де й наштовхнувся на містера Боулі — той просив молодого лакея пропустити його. Побачивши Карстерза, слуга шанобливо відступив. Пан Боулі, розпашілий, скривлений, засапаний, кинувся до мілорда.
— Слава Богу, ви тут, сер!
Карстерз здивувався з такої з’яви. Містер Боулі був холодний як лід, коли вони востаннє бачилися.