Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 60)

Вона чула кроки: хтось повертався. Щось пробурмотів Гарпер, тут відчинились дверцята і впустили Його Світлість Ендовера в карету. Екіпаж колихнувся і рушив.

Трейсі дивився на неї, ледь усміхаючись до тих блискучих очей, що так сердито вп’ялися в нього.

— Дуже-дуже перепрошую, міс Боулі. Дозвольте звільнити вас од цього шарфа.

Кажучи це, він розв’язав вузол, і шовк спав їй з лиця.

Вона мовчала, добираючи слів, аби виповісти свій гнів; нарешті червоні вуста розтулилися — й показались міцно стиснуті білі зубки.

— Ви покидьок! — прошипіла йому. — О, ви покидьок і боягуз! Розв’яжіть мені руки!

— Залюбки. — Він нагнувся і взявся до тугого вузла.

— Сердечно прошу мені пробачити, що ви мусите терпіти такі страшні незручності. Певен, згодом ви самі визнаєте, що так було треба.

— О, якби тут був чоловік, що міг би помститися за мене! — лютувала вона.

Його Світлість розтягував тісний вузол.

— Назовні є троє, — м’яко відповів він. — Але я не думаю, що вони прислужаться вам.

Він зняв пута і сів у кутку, милуючись нею. Його погляд упав на її зап’ястя в синцях, Трейсі одразу спохмурнів і нахилився до неї.

— Повірте, я цього не хотів, — мовив він і торкнувся її рук.

Вона відкинула його руку.

— Не торкайтеся мене!

— Вибачте, люба. — Він знов сперся на спину.

— Куди ви мене везете? — вимогливо спитала, пробуючи приховати страх у своєму голосі.

— Додому, — відповів Його Світлість.

— Додому! — Вона недовірливо розвернулася, щоби поглянути на нього, зазирнути йому в очі.

— Додому, — повторив він. — До нас додому.

Надія вмерла.

— Ви смішний, сер.

— Це майстерність, моя люба, яку найважче опанувати.

— Сер... містере Еверард... ким би ви не були... якщо у вас є бодай іскорка мужності, лицарства, якщо ви бодай трохи про мене турбуєтеся, то висадіть мене негайно!

Ніколи ще вона не здавалася йому прекраснішою, жаданішою. Її очі сяяли від невимовних сліз, м’які й ясні, трагічні вуста навіть намагалися всміхнутися.

— Здається, жодна з цих ознак мене не стосується, — пробурмотів Його Світлість і спитав, чи почне вона тепер плакати. Йому ніколи не подобались жінки, які плачуть.

Але Діана була горда. Вона зрозуміла, що ні від сліз, ні від благань не буде жодної користі, і вирішила не втрачати самовладання, принаймні в його присутності. Трейсі здивувався, побачивши, як вона майже бадьоро розправила сукню та вмостилася серед подушок.

— То оскільки ви такі непорядні, сер, прошу мені сказати: що ви хочете зі мною вчинити? — Тон був невимушений, навіть добродушно-глузливий, але герцог, людина на диво прониклива, вгадав у тому голосі переляк.

— Не хвилюйтеся, люба, я хочу одружитися з вами, — відповів він і вклонився.

Стиснуті пальці її аж побіліли.

— А якщо я відмовлюся?

— Не думаю, що ви відмовитеся, люба.

Вона задрижала.

— Я відмовляюся! — випалила вона.

Від його усмішки на ці слова в неї аж кров у жилах похолонула.

— Трошки потерпіть, і я певен, що ви радо вийдете за мене, — сказав він.

Її величезні очі були повні зацькованого відчаю, обличчя пополотніло, пересохлі вуста розтулилися.

— Я гадаю... ви... дуже пошкодуєте... коли приїде... мій батько.

Але він так поблажливо усміхнувся, аж їй кров вдарила до лиця.

— А він приїде!

Його Світлість люб’язно перепитав:

— Справді? Та я й не сумніваюся в цьому, Діано. Він навіть знає, куди приїхати.

— Він знайде дорогу, навіть не думайте!

Вона засміялася з упевненістю, якої насправді зовсім не мала.

— Та чого ж. Я навіть буду радий його вітати, — запевнив Його Світлість. — Але не думаю, що він відмовить мені, коли попрошу вашої руки.

— Не думаєте? — Діана й собі глузливо глянула.

— Ні, люба моя. Дещо може його... переконати.

— Хто ви?

Його плечі затряслися від такого звичайного для нього беззвучного сміху.

— Я є кількома людьми одразу, дитино.

— Я так і думала, — відповіла спокійно. — І сер Г’ю Ґрандісон з-поміж них?

— Ах, то ви здогадалися?

— Та то ж очевидно, сер. — Наслідувала вона його саркастичний тон.

— Так. Це було майстерно, похвалю себе.

— Справді, надзвичайно.

Йому ще з жодною жінкою не було так приємно спілкуватися, як-от зараз із нею. Інші ридали і благали, лаялись і підлещувались, а це вперше зустрів таку, що відбивалася словом на слово, обертаючи проти нього його ж таки зброю.

— Ким ви ще маєте честь бути? — спитала, позіхнувши.

— Я містер Еверард, дитино, і герцог Ендоверський.

Крутнула головою і блиснула очима.

— Я чула про вас, сер, — проказала спокійно.

— І, певно, скоро почуєте ще більше.

— Цілком можливо, Ваша Світлість.

Тепер вона зрозуміла, що то була за така загадкова шпага з короною на інкрустованому ефесі. Цікаво, подумала собі, чи досі ця шпага у Джека і де він сам. От якби його привело сюди якесь чарівне провидіння — він зараз їй так потрібен! Не було нікого, хто міг би її оборонити; вона була в необмеженій владі безжального розпусника, чию репутацію добре знала і чия присутність сповнювала її жахом і безмовною ненавистю. Діана дуже сумнівалася, що батько зможе її знайти. Якби тільки Джек був в Англії! Він знайде її, вона вірила.

Його Світлість нахилився до неї, поклавши тонку білу руку їй на коліно.

— Моя люба, не будь дурненька, я не така погана партія.