Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 56)

Нарешті вистава скінчилася! Завіса опустилася перед Арчером, той кланявся, а зала заходилась тупотінням та оплесками. Завіса знову піднялася... Що? Ще не кінець? Але, ні! Це тільки містер Ґаррік виводить місіс Клайв. Коли ж уже нарешті кінець?

Місіс Флемінґ підвелася, отже, пора йти. Хтось накинув Лавінії на плечі плаща — Річард, востаннє. Містер Голт провів і посадив їх із кузиною до екіпажу. Він сам і містер Флемінґ взяли собі портшези, тож з дамами поїхали тільки Річард і Трейсі. Флемінґи мали ночувати в друзів на Брук-стріт, якраз неподалік од Ґросвенор-сквер, тож коли вони висадять Гаррієт, залишиться проїхати всього кілька ярдів.

Лавінія замислилася, чому Трейсі вирішив поїхати саме з ними. Чого йому треба? Може, хоче попередити Річарда про її намір втекти? Але ж він так мало знає, як воно все насправді!

Вже у Вінчем-Гаусі вона спинилася перед сходами, перш ніж піднятися до себе, і побажала чоловікам добраніч. До Трейсі просто кивнула, але Дікові простягнула руку. Він узяв її долоню, поцілував. Лавінія зауважила, які холодні в нього пальці і які вогненно гарячі вуста. Він випустив руку, і леді повільно рушила до своєї кімнати.

Його Світлість спостерігав за нею крізь лорнет. Коли вона зникла з поля зору, герцог озирнувся і критично глянув на Річарда:

— Якщо ви тільки так цілуєте жінку, то я співчуваю Лавінії.

Річард стиснув губи. Він узяв запалений свічник і повів Його Світлість до вітальні.

— Я припускаю, ви прийшли не про це зі мною поговорити?

— І правильно припустили, Річарде. Я прийшов відкрити вам очі.

— Ви занадто добрий.

Його Світлість поклав капелюха на стіл і сів на бильце крісла.

— Хтозна, може, я й такий. А вас, певно, зацікавить той факт, що Лавінія має намір утекти з нашим галантним другом капітаном.

Річард уклонився.

— Ви знали це? — здивувався герцог.

— Безперечно.

Ендовер глипнув на нього.

— То чи можна запитати: а як ви збираєтесь цьому запобігти?

— Ніяк.

Вираз обличчя Його Світлості годі було описати. На мить йому відібрало мову, а потім повернувся його лютий сарказм.

— Ну то хоч не забудьте провести її до карети! — протягнув він. — З вами тут, їй-богу, здуріти можна!

— Мені шкода. Але на таке є рада, — значущо відповів Карстерз.

Трейсі проігнорував цей натяк.

— Я бачу, вам байдуже до того, втратите ви її чи ні? Як і до того, що вона зганьбить своє ім’я?

— Моє ім’я, гадаю.

— Наше ім’я! Хіба можна ще якось зганьбити ваше ім’я?

Річард побілів, і його рука інстинктивно потягнулася до шпаги.

Трейсі дивився на нього.

— Ви гадаєте, що я поганитиму своє лезо об вас? — спитав він зовсім тихо.

Річард забрав руку з ефеса, вперся очима в лице співрозмовника.

— Ви знаєте? — нарешті спитав він цілком спокійно.

— Ви дурень, — лагідно відповів Його Світлість. — Ви дурень, якщо гадали, ніби я не знав цього одразу.

Річард притулився до камінної полиці.

— Ви ніколи не вважали мене невинним? Ви знали це ще того вечора? Ви здогадалися?

Герцог глумливо посміхнувся.

— Знаючи обох Карстерзів, я міг запідозрити тільки вас, — проказав зневажливо.

— Боже мій! — скрикнув Карстерз. — Чому ж ви не сказали про це раніше?

Очі герцога широко розкрилися.

— Це вас засмутило... еге? Я знав, що так і буде. Я спостерігав за вами, угу. А ці дурні навіть не подумали зазирнути глибше. Усі як один повірили, що Джон — махляр. Джон! Вони слухняно це проковтнули і ніколи й не здогадувалися про правду.

— Принаймні ви не повірили?

— Я? Та ні. Знаючи вас як слабодухого дурня, а його — як дурня донкіхотського покрою, — я одразу все зрозумів.

— А проте, ви скинули провину на нього, а я, їй-богу, так хотів, щоб ви мене викрили!

— Отже, ви й самі тоді це зауважили. Зізнаюся, що не розумів того героїзму. Та й чому я маю лізти не в своє діло? Які докази я мав?

— Чому ви бодай не заперечили? Яким був ваш мотив?

— А по-моєму, це ясно як божий день.

Річард збентежено втупився в нього.

— На Бога, Річарде, ви справді трохи тупий. Чи ж я не сказав, що Джон — дурень донкіхотського покрою? Але хіба я казав, що він слабодухий?

— Тобто... ви хотіли, щоб Лавінія вийшла заміж за мене, а тоді — вичавити з мене все, що вам заманеться? — поволі вимовив Карстерз.

Тонкий ніс Його Світлості наморщився.

— Ви грубіян, — дорікнув.

— То вам було вигідно, щоб Джек став вигнанцем? Ви гадали, що я загребу його гроші. Та ви... ви...

— Мерзотник? Але ж визнайте, що я принаймні чесний мерзотник. А ви — нечесний святий. Краще вже буду сам собою.

— Я знаю, що в цілому світі годі знайти когось настільки ницого, як я! — люто відрізав Карстерз.

Його Світлість відверто глузував:

— Дуже мило, Річарде, але, по-моєму, трохи пізно. — Замовк, мовби щось раптом спало йому на гадку. — Тому, певно, ви й дозволили Лавінії покинути вас? Ви відкриєте правду в п’ятницю, так?

Річард кивнув.

— Я не маю права її тримати. Вона обирає свій шлях.

— Вона знає? — різко.

— Вона завжди знала.

— Зараза! А я й не здогадувався! — Він помовчав. — Так, я розумію шляхетність вашої настанови щодо неї. Дуже шкода, але не зможу вам потурати. Хоч би там що, я не дозволю сестрі занапастити себе.

— Вона однаково себе занапастить — якщо залишиться зі мною.

— Пхе! Спливло сім років — кому тепер яке діло, хто з вас тоді змахлював? Хоч раз поведіться по-чоловічому і зупиніть її!

— Вона кохає Лавлейса!

— То що з того? Вона легко вгамується.

— Ні. Я не можу попросити її залишитися... Це надто себелюбно.

Його Світлість розгнівався.