Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 55)
Але потім знову про все згадала і знову впадала в несказанний смуток.
Але Річард почув її веселий сміх, і його брав ще більший жаль, ніж її. І нічим тут не зарадиш: Лавінія втішається думкою, що покине його.
Коли завіса впала, місіс Флемінґ раптом стала допитуватися, чи не Трейсі це сидить у ложі по той бік. Лавінія озирнулася, щоби глянути. У ложі сам сидів Його Світлість і, певно, не знав про присутність кузини.
— Правда, це Трейсі? — наполягала місіс Флемінґ. — Я дуже добре пам’ятаю його обличчя.
— Так, — кивнула Лавінія та помахала йому.
Ендовер підвівся, уклонився й вийшов зі своєї ложі. Вже через якусь мить він власною персоною був біля них і поцілував руку кузині.
Тепер Лавінія побачила Лавлейса — стояв у партері й дивився на неї. Він теж зник з поля зору, і вона здогадалася, що Лавлейс підійде поговорити з нею. Вочевидь, він не помітив герцога неподалік у тіні.
Річард і містер Флемінґ вийшли з ложі, залишився тільки Чарльз Голт, захопивши всю увагу місіс Флемінґ. Хоч би Трейсі пішов звідси! Як вона взагалі може відповісти Лавлейсу, поки тут засів Його Світлість.
Капітан Лавлейс постукав у двері. Вона одразу запросила його ввійти і прикинулась здивованою. Його Світлість прижмурено глянув на неї, швидко зиркнув на Лавлейса, що помітно розгубився через присутність герцога. Ані тіні емоцій не було на цьому безпристрасному обличчі, але Лавінії братова поведінка здалася просто зловісною — от мовби він розгадав її наміри й готовий був їх розбити. Вона дивилась, як він посміхається до Лавлейса, як припрошує сідати. Чи то випадково, чи умисне, але він розмістив крісла так, аби сидіти між нею і капітаном. Він уміло зав’язав розмову з місіс Флемінґ і переставив сцену по-своєму.
От уже й Лавінія мусила слухати люб’язного містера Голта, Лавлейс тим часом, як вона побачила краєм ока, став жертвою її кузини. Леді Лавінія не могла з ним ані заговорити, ані навіть знаку подати не наважувалася, так вправно Його Світлість керував цією сценою. Тепер Лавінія уже була цілком упевнена, що він таки керує. Він якось здогадався про її намір переговорити з Лавлейсом цього вечора, і робить усе, щоб їм завадити. Як саме він про це довідався, вона й уяви не мала, але надто добре його знала, щоб дивуватися. Він зробить все, що тільки зможе, аби не дати їй зганьбитися. Це Лавінія також знала. Сам він хоч би як там уже поводився, а от поведінка сестри мусить бути поза плітками і підозрами; він знайде спосіб розлучати їх з Лавлейсом, поки не зможе остаточно позбутися залицяльника. Вона не знала, як він це зробить, але й не сумнівалася, що свого він доможеться. І тоді їй доведеться залишитися з Річардом... Річардом, який її не хоче. Якби Трейсі пішов! Ах! Він підводиться!
Його Світлість Ендовер уклінно запросив Лавлейса скласти йому товариство в його ложі. Жодних відмов і слухати не хотів. І ось тріумфально забрав полоненого до себе.
За хвилину в ложу повернувся містер Флемінґ. Третій акт почався саме тоді, коли прийшов Річард і тихо сів на своє місце. Вистава тривала. У наступному антракті в її ложу не прийшов ні Трейсі, ні Лавлейс. Зі свого місця Лавінія бачила, як Трейсі представив Лавлейса Ендрю. Вона тільки здогадувалась, як майстерно Його Світлість тримає капітана біля себе...
Прийшов вклонитися і лорд Ейвон, який усього тиждень тому повернувся з Бата. Він має що розказати дорогій леді Лавінії. Як Чамлі з Формутом наважилися битися на дуелі на полях Півмісяця[91] і як їх заарештували. Яким скаженим був Красень, але як літа даються взнаки і як перешіптуються про те, що міць його слабне. У будь-який інший час це надзвичайно зацікавило б міледі, але тепер це здавалося їй нудним і навіть дратувало.
Вистава тривала. Скраб і Боніфейс грали так, що регіт у залі не вщухав; усі, окрім Річарда і його дружини, були в захваті. Незрівнянній Кітті не вдалося привернути увагу Лавінії. Чи зможе Лавлейс заговорити з нею в останньому антракті? Турботливе питання місіс Флемінґ розворушило її, і вона вимушено всміхнулася — нічого, мовляв, особливого, трохи болить голова — і продемонструвала зацікавленість п’єсою. Ще один антракт: чи він прийде? Вона відчула руку в себе на плечі. Річардів голос пролунав дуже ввічливо:
— Тут трохи душно, моя люба. Може, прогуляєшся на свіжому повітрі?
Їй до нестями хотілося схопити його за руку, але вона стримала себе. Невпевнено підвелася. Місіс Флемінґ поставила крапку.
— Аякже. Це так дбайливо, містере Карстерз! От і я хотіла б прогулятися між усіма цими людьми! Чарльз пропонує нас супроводжувати! Що скажеш, Лавві?
— Радо погоджусь, якщо вам так ліпше, люба кузино.
— Тоді ходімо, дорогенька. У Чарльза є по руці на кожну, тому можемо лишити наших чоловіків, хай балакають.
Вони вийшли в широкий коридор і рушили до фойє. Там Лавінію побачив лорд Марч — вона завжди його цікавила, він підійшов і запропонував товариську руку. Лавінія вдячно прийняла, бо ж так врятувалася від прісних теревенів містера Голта. Вони з Марчем рушили туди, де сиділа його мати та містер Селвін. Хтось приніс їй келих з ратафією[92], а Монтеґю підійшов поговорити.
Річард, щойно ступивши за двері ложі, зразу попав у руки Його Світлості Ендовера.
— О! Дік!
Річард відповів холоднокровно.
— Ви хотіли поговорити?
Трейсі побачив, що наближається містер Флемінґ.
— Тільки запитати, чи можна буде з вами під’їхати на Ґросвенор-сквер? Хотів би сказати вам дещо важливе.
— Звичайно, — вклонився Річард і повернув собі в другий бік.
Лавлейс, якому нарешті вдалося вирватися з бельмануарівських пазурів, поспішно шукав Лавінію. Не знайшовши її в ложі, подумав, що вона мусить бути у фойє, тож треба якось пробитися туди. Як тільки вона його побачила, поставила свій келих і зірвалася на ноги.
— О, капітане Лавлейс! Ви прийшли, щоб провести мене на моє місце? Я майже не бачила вас за цілий вечір. Ні, Маркгеме,
Коли обоє опинилися в порожньому коридорі за ложами, він палко глянув на неї.
— Ну що, моя найдорожча? Що?
Лавінія сумно скривилася.
— Так, — мовила, — мені доведеться поїхати з вами.
Це прозвучало майже приречено, але він вдавав, що не помітив цього.
— Лавініє! Ви справді готові на це?
— Так, — підтвердила ще пригніченішим голосом.
— Моя прекрасна! Ви справді поїдете? Коли? Зараз?
— Зараз... О, ні, ні!
— Люба, чим швидше, тим краще. Я розумію, що це для вас надто серйозний крок, аби робити його поспіхом, але, повірте, саме так буде наймудріше. Можете виїхати завтра?
Її великі очі округліли.
— Ні! Ні! Я... Я не можу покинути Діккі так скоро! — І захлипала.
— Але, Лавініє, найдорожча! Ви ж не хочете
— Та ж хочу! — відповіла вона. — І зовсім не хочу його покидати!
Від цих убивчих слів йому аж мову відняло.
— Ви... Господи милий, та що ви таке кажете!? Ви кохаєте
— Ні, не кохаю! — відрізала вона. — Я завжди к-казала вам, що не к-кохаю. Я кохаю свого чоловіка!
— Та то якесь божевілля! — вигукнув він. — Якщо кохаєте його, то чому тоді погоджуєтеся тікати зі мною?
Вона докірливо глянула на нього.
— Бо більше нема з ким, — мовила понуро.
— Боже мій! Що...
— Я мушу з кимось утікати, бо Дік н-не кохає мене більше... Розумієте? Я поїду з вами і постараюся бути доброю жінкою.
Він тут же поцілував їй руку.
— Наймиліша! Я таки думаю, що ви не при собі. Та завтра ви вже будете думати інакше. Бо ж насправді ви не кохаєте Карстерза.
Вона затято стиснула вуста, високо, по-королівському закинула голову.
А він тривожно дивився на неї.
— Якщо ви дійсно кохаєте його, то це безглуздо — тікати зі мною, — промовив.
Стиснула пальцями його за зап’ястя.
— Але я мушу! Ви не розумієте, Гаррі! Ви
— Звичайно, хочу, але не тому, що вам забаглося втекти з дому. Це все стає якимсь безглуздям!
— Це все жахливо... жахливо! Ніколи в житті я не була такою нещасною! Як би я не хотіла бути такою нерозважливою та себелюбною!
Лавлейс замислився на мить, вони саме підійшли до її ложі, та оскільки люди стали повертатися на свої місця, він відчинив двері і провів її всередину.
— Послухайте, люба! Це найбожевільніший план, який я бодай колись чув, але якщо вже ви наважилися, то мусите йти до кінця. Приходьте завтра ввечері до мене додому! Беріть із собою якомога менше багажу. В мене все готово, ми одразу ж виїдемо до Дувра. Згодом, як мине час, то ви, сподіваюся, забудете Річарда й трохи прихилитеся до мене.
— Ви дуже, дуже добрі, Гаррі! Я все так і зроблю, як ви кажете, і ще — мені дуже шкода, що від мене стільки прикрощів! Я для всіх якесь суцільне лихо, краще б я вмерла! Ви ж насправді мене не кохаєте, і я буду тільки тягарем!
— Але я таки кохаю вас! — запевнив він її, але в глибині душі гірко шкодував, що аж так палко закохався. — Тепер я покину вас, серце моє, бо ваш чоловік може повернутися будь-якої миті. — Він легенько поцілував їй руки. —
Як вона досиділа останній акт, поняття не мала. Лавінія так хотіла повернутися до свого затишного дому, який уже ось-ось перестане бути її домом. Тепер голова в неї боліла так само, як у Річарда боліла вже тижнями. Понад усе їй хотілося припасти до плеча свого чоловіка, ось воно тут — таке рідне, хотілось захисту його обіймів. Але ж Дік закоханий в Ізабеллу Феншо, думала вона, тому їй слід сидіти прямо і незворушно та всміхатись у відповідні моменти.