Джонстон Мак-Кэллэй – Знак Зорро (страница 34)

Брат Філіп підхопився на ноги.

— Досить цих дурниць! — скрикнув він. — Ви шукали і нічого не знайшли. Обшукайте тепер сараї. Йдіть. Принаймні дозвольте мені бути хазяїном у моєму будинку. Ви досить порушували мій спокій.

— Ви дасте урочисту клятву, брате, що немає нічого живого під цими стосами шкур?

Брат Філіп вагався. Сержант Гонзалес посміхнувся.

— Ще не готові дати брехливу присягу, є? — запитав сержант. — Я так і припускав, що ви будете вагатися, мій миленький францисканцю. Солдати, обшукайте стоси!

Обидва солдати направилися в куток, але вони не пройшли і половини відстані, як сеньйорита Лоліта Пулідо вийшла із-за стосів.

— Ха! Знайдено, нарешті! — скрикнув Гонзалес. — От пакет, що сеньйор Зорро залишив на збереження братові! і прекрасний же це пакет! Назад до в’язниці піде вона! і ця втеча зробить остаточний вирок ще суворішим!

Але в жилах сеньйорити текла кров Пулідо. Гонзалес не взяв цього до уваги. Сеньйорита підійшла до краю стосу шкур, так що світло від канделябра падало прямо на неї.

— Зачекайте, сеньйори!

Вона вихопила з-за спини довгий гострий ніж, яким користуються кушніри, приставила вістря ножа до своїх грудей і хоробро дивилася на своїх переслідувачів.

— Сеньйорита Лоліта Пулідо не повернеться до брудної в’язниці ні тепер, ні потім, сеньйори! Скоріше вона встромить собі цей ніж у серце і помре, як повинна вмерти жінка шляхетної крові. Якщо його превосходительство бажає мертвого бранця, то він може одержати одного з них.

Сержант Гонзалес скрикнув з досади. Він не сумнівався, що сеньйорита Лоліта зробить так, як говорить, при першій же спробі солдатів схопити її. Якби він мав справу зі звичайним арештантом, він міг би наказати все ж таки зробити цю спробу, але зараз не почував упевненості, що губернатор вважатиме його вчинок правильним. Усе-таки сеньйорита Лоліта була дочкою кабальєро, самогубство могло заподіяти неприємностей його превосходительству. Воно могло стати іскрою на пороховому складі.

— Сеньйорито, той, хто заміряється на своє життя, піддається вічному прокляттю, — сказав сержант. — Запитайте брата. Ви тільки під арештом, але ще не засуджені. Якщо ви безвинні, то немає сумніву, що будете незабаром випущені на волю.

— Тепер не час для брехливих промов, сеньйоре, — заперечила дівчина. — Я прекрасно розумію обставини і сказала, що не повернуся до в’язниці. Ще один крок і я уб’ю себе.

— Сеньйорито… — почав брат Філіп.

— Дарма намагаєтеся зупинити мене, добрий брате, — перервала вона. — Я ще не втратила гідність. Його превосходительство одержить тільки моє мертве тіло.

— От так миленька халепа! — скрикнув сержант Гонзалес. — Я вважаю, що нам не залишилося нічого іншого, як піти і надати сеньйориті волю.

— Ні, сеньйоре! — скрикнула вона поспішно. — Ви розумні, але все ж таки недостатньо. Ви підете, а своїх людей змусите стерегти будинок. Ви будете тільки очікувати пової нагоди, щоб схопити мене.

Гонзалес тихо загарчав, його намір дійсно таким був, і дівчина розгадала його.

— Я піду сама, — сказала вона. — Відійдіть назад і станьте до стіни, сеньйори! Зробіть це негайно, або я вдарю ножем у груди.

Їм залишалося тільки скоритися. Солдати подивилися на сержанта, очікуючи розпоряджень, а сержант боявся ризикувати життям сеньйорити, знаючи, що це викличе на його голову гнів губернатора, який скаже, що він схибив.

Можливо, зрештою буде краще дозволити дівчині залишити будинок. Її можна схопити потім. Без сумніву, їй не вдасться сховатися від кавалеристів.

Вона не спускала з них очей, коли кинулася кімнатою до дверей. Ніж усе ще був біля її грудей.

— Брате Філіпе, чи не підете ви зі мною? — запитала вона. — Вони можуть помститися вам, якщо ви залишитеся.

— Все ж таки я повинен залишитися, сеньйорито. Я не можу бігти. Хай бережуть вас святі!

Вона ще раз подивилася на Гонзалеса і на солдатів.

— Я пройду у ці двері, — сказала вона. — Ви залишитеся в цій кімнаті. Напевно надворі теж знаходяться кавалеристи, і вони спробують зупинити мене. Я скажу їм, що в мене є ваш дозвіл піти. Якщо вони запитають вас, ви повинні підтвердити це.

— А якщо я цього не зроблю?

— Тоді я скористаюсь ножем, сеньйоре.

Вона відчинила двері і виглянула надвір.

— Сподіваюся, що у вас чудовий кінь, сеньйоре, тому що я маю намір скористатися ним, — сказала вона сержантові.

Дівчина кинулася до дверей і зачинила їх за собою.

— За нею! — скрикнув Гонзалес. — Я заглянув у її очі, вона не вдасться до ножа — вона боїться.

Він кинувся до дверей, а за ним обидва солдати. Але брат Філіп залишався занадто довго пасивним. Тепер він почав діяти. Він не вважав за потрібне подумати про наслідки. Він підставив ногу і повалив сержанта Гонзалеса. Два кавалеристи налетіли на нього, і усі повалилися купою на підлогу.

Таким чином брат Філіп виграв для сеньйорити якийсь час, і цього було достатньо, тому що вона кинулася до коня і скочила в сідло. Дівчина вміла їздити верхи не гірше тубільців. Її маленькі ніжки не досягали половини стремен сержанта, але вона не задумувалася над цим.

Сеньйорита Лоліта розвернула коня, ударила його в боки, як раптом один з кавалеристів кинувся на неї з-за рогу будинку. Куля з пістолета пролетіла над головою. Вона низько нахилилася до шиї коня і поскакала.

Сержант Гонзалес із прокльонами вискочив на веранду, наказуючи своїм людям скочити на коней і мчати за нею. Підступний місяць знову зайшов за хмари. Вони могли довідатися, у якому напрямку поскакала сеньйорита тільки прислухавшись до стукоту копит. Для цього їм довелося зупинитися, і вони втратили час.

Розділ XXXV

ЗНОВУ СХРЕЩЕННЯ ШПАГ

Сеньйор Зорро стояв подібно до статуї в хатині тубільця, обійнявши однією рукою морду свого коня. Тубілець присів біля нього. З великої дороги донісся стукіт кінських копит. Мимо мчала погоня, люди кричали один одному, проклинаючи пітьму, і кинулися в долину.

Сеньйор Зорро відчинив двері і виглянув, прислухався одну мить і вивів коня. Він простягнув монету тубільцеві.

— Тільки не від вас, сеньйоре, — сказав тубілець.

— Візьми. Ти бідуєш, а я ні, — відповів розбійник.

Він скочив в сідло і направився вгору крутим схилом пагорба. Кінь рухався нечутно, дряпаючись на вершину. Сеньйор Зорро спустився на інший бік пагорба, і поїхав вузькою стежиною повільним чвалом, час від часу зупиняючи коня, щоб прислухатися до звуків інших вершників, що могли проїхати тут.

Сеньйор Зорро направився до Реіна де Лос-Анджелес, але, здавалося, він не квапився потрапити до селища. Він придумав іншу пригоду на цю ніч, але повинен був виконати її у відомий час і за відомих обставин.

За дві години сеньйор Зорро під’їхав до вершини пагорба, що підіймався над селищем. Якийсь час він сидів спокійно в сідлі, дивлячись на рівнину, що розстелялася перед ним. Місяць часом світив, і молодий чоловік міг роздивитися площу.

Він не бачив кавалеристів, не чув їх поблизу і вирішив, що вони поїхали назад, переслідуючи його, а ті, які були послані в погоню за доном Карлосом і доньєю Каталіною, ще не повернулися. Світло було в таверні, у гарнізоні й у будинку, де його превосходительство гостював.

Сеньйор Зорро зачекав, доки сховається місяць, потім, з’їхавши з великої дороги, пустив коня повільним кроком, об’їхав село і наблизився до гарнізону з тильного боку.

Він зліз з коня і повів його вперед повільно, часто зупиняючи, щоб прислухатися, тому що нова справа була дуже пікантною і могла закінчитися нещастям, якщо припуститися помилки.

Він зупинив коня за гарнізоном, де стіна будинку відкинула б тінь, якби місяць знову вийшов з-за хмар, а сам обережно пішов уперед, пробираючись уздовж стіни.

Підійшовши до вікна контори, він заглянув усередину. Капітан Рамон був сам, переглядав звіти, розкидані перед ним на столі, і, очевидно, чекав на повернення солдатів.

Сеньйор Зорро підповз до рогу будинку і побачив, що там не було охорони. Він здогадався, що начальник послав усіх здорових людей у погоню, і сподівався, що це було так, але він знав, що необхідно діяти швидко, бо деякі кавалеристи могли повернутися.

Він прослизнув у двері, пройшов великою кімнатою, призначеною для відпочинку, і таким чином дістався до дверей контори. У руці його був пістолет, і якби хто-небудь міг заглянути під маску, він помітив би, що губи сеньйора Зорро були стиснуті в топку пряму лінію, що свідчило про його рішучість.

Як і тієї ночі, капітан Рамон повернувся на своєму стільці, коли почув, що двері за ним відчинилися, і знову побачив очі сеньйора Зорро, що виблискували з-під маски, і спрямоване на нього дуло пістолета.

— Не ворушитися! Ні звуку! Мені буде приємно наповнити ваше тіло гарячим свинцем! — сказав сеньйор Зорро. — Ви самі, ваші дурні кавалеристи женуться за мною там, де мене немає.

— Клянуся святими! — задихнувся капітан Рамон.

— Ані найменшого звуку, сеньйоре, якщо ви хочете жити! Ані шепоту навіть! Поверніться до мене спиною!

— Ви вб’єте мене!

— Я не такий, коменданте! Але я говорю вам, жодного звуку! Закладіть руки за спину, щоб я міг зв’язати їх!

Капітан Рамон підкорився, сеньйор Зорро швидко зв’язав йому руки мотузкою, яку відірвав від свого пояса. Потім повернув капітана Рамона кругом, до себе обличчям.

— Де його превосходительство? — запитав Зорро.

— У будинку дона Жуана Естадос.