Джонстон Мак-Кэллэй – Знак Зорро (страница 36)

Він спостерігав, доки обидва стільці не були встановлені в кутку і губернатор з хазяїном будинку не сіли на них, потім підійшов ближче до капітана Рамона.

— Ви образили чисту і безневинну дівчину, коменданте, — сказав він. — За це ви повинні битися зі мною! Ваше подряпане плече загоїлось, і шпага у вас при собі. Така людина, як ви, не гідна дихати повітрям. Країна виграє від вашої відсутності. Встаньте, сеньйоре, у позицію!

Капітан Рамон побілів з люті. Він знав, що загинув. Його змусили зізнатися, що він брехав, привселюдно губернатор позбавив його чина. І людина, що знаходилася перед ним, була цьому причиною!

Можливо, у гніві він зможе убити цього сеньйора Зорро, укласти це “Прокляття Капістрано”, що спливе кров’ю? Можливо, якщо він зробить це, його превосходительство вибачить йому?

Капітан підхопився зі стільця і став спиною до губернатора.

— Розв’яжіть мені руки! — скрикнув він. — Пустіть мене на цього пса!

— Ви і раніше були вже майже мертві — після цих слів ви мертві напевно! — сказав сеньйор Зорро спокійно.

Руки коменданта були розв’язані. Він вихопив шпагу і з криком люто кинувся в атаку на розбійника.

Сеньйор Зорро відступив перед цим натиском і таким чином мав можливість стати в позицію; тепер світло канделябра не заважало йому. Він мистецьки володів шпагою і багато разів у житті боровся, тому знав небезпеку нападів розгніваної людини, що б’ється не за правилами.

Він знав також, що гнів швидко проходить, якщо тільки щасливий удар не зробить скривдженого відразу переможцем. Тому сеньйор Зорро відступав крок за кроком, добре відбиваючи, парируючи люті удари і готовий до несподіваного випаду.

Губернатор і хазяїн будинку сиділи в кутку і, нахилившись, спостерігали за боєм.

— Простроміть його, Рамоне, і я відновлю вас на посаді і підвищу! — кричав його превосходительство.

Так був заохочуваний комендант. Сеньйор Зорро бачив, що його супротивник боровся тепер набагато краще, ніж раніше у гасієнді. Він зрозумів, що був змушений боротися з невигідної позиції, а пістолет, який тримав у лівій руці, щоб лякати губернатора і хазяїна будинку, заважав йому.

Він кинув його на стіл і розвернувся так, щоб ніхто не зміг кинутися і схопити його, не піддаючись небезпеці одержати удар шпагою. Потім він встав у позицію і почав боротися.

Капітан Рамон тепер не міг змусити його відступити. Здавалося, що в руці Зорро була не одна, а двадцять шпаг. Вони стрілою літали туди і сюди, намагаючись вразити тіло капітана, тому що сеньйор Зорро хотів скоріше покінчити з усім цим і зникнути. Він знав, що світанок близький, і боявся, що кавалеристи могли повернутися з доповіддю до губернатора.

— Борися, негіднику! — кричав він. — Борися, брехуне, що хоче зашкодити шляхетній родині! Борися, легкодухий боягузе! Смерть дивиться тобі в обличчя!

— Ха! Я й тоді міг убити тебе! Борися, проклятий мерзотнику!

Капітан Рамон наступав із прокльонами, але сеньйор Зорро відбивав його удари і надійно утримував свою позицію. Піт великими краплями виступив на чолі капітана. Подих із хрипом виривався з роззявленого рота. Очі блищали.

— Борися, квола істото! — піддразнив його розбійник. — Цього разу я не нападаю ззаду! Якщо хочете прочитати молитви, то читайте — у вас залишилося замало часу!

Дзенькіт шпаг, човгання ніг по підлозі, важкий подих тих, що билися і двох глядачів цієї боротьби на життя і на смерть були єдиними звуками, чутними в кімнаті. Його превосходительство сидів далеко, нахилившись вперед на стільці, його руки так міцно стискали край сидіння, що суглоби їх побіліли.

— Убийте цього розбійника! — пронизливо кричав він. — Покажіть ваше мистецтво, Рамоне! Нападайте!

Капітан Рамон кинувся знову, роблячи неймовірні зусилля, борючись так мистецьки, як тільки міг. Його руки начебто налилися свинцем, подих прискорився. Він бив, робив випади — і щоразу помилявся на невелику частину дюйма^[18]!

Подібно до зміїного язика викидалася шпага сеньйора Зорро.

Тричі вона спрямовувалася вперед, і на прекрасному чолі Рамона, саме між очима, раптом запалала червона кривава літера “Z”.

— Знак Зорро — крикнув розбійник. — Ви носитимете його вічно, коменданте!

Обличчя сеньйора Зорро посуворішало. Знову вдарила шпага і повернулася вся в червоних краплях. Комендант задихнувся і звалився на підлогу.

— Ви вбили його! — скрикнув губернатор. — Ви позбавили його життя, негіднику!

— Ха! Сподіваюся! Удар влучив у серце, ваше превосходительство. Він ніколи більше не образить сеньйориту.

Сеньйор Зорро подивився на полеглого ворога, і з хвилину дивився на губернатора, потім витер свою шпагу об. мотузку, якою до двобою були зв’язані руки коменданта, уклав шпагу в піхви і взяв зі столу пістолет.

— На сьогодні досить, — сказав він.

— Ви будете повішені за це! — вигукнув його превосходительство.

— Може бути… якщо ви схопите мене! — відповів “Прокляття Капістрано”, церемонно вклоняючись.

Потім, знову подивившись на тіло, що здригалося, тіло того, хто був капітаном Рамоном, він швидко пройшов до передпокою і кинувся надвір до свого коня.

Розділ XXXVI

УСІ ПРОТИ НИХ

І він кинувся назустріч небезпеці! Настав світанок; перші рожеві хмари з’явилися на небосхилі, потім швидко зійшло сонце над пагорбами і залило площу селища яскравим світлом. Не було ні роси, ні туману, і всі предмети яскраво вирізнялися вдалині на пагорбах. Такий ранок не настроював на скачку для порятунку життя і волі.

Сеньйор Зорро занадто довго затримався з губернатором і комендантом або помилився в часі. Він скочив у сідло і виїхав знадвору, і лише тоді до нього повернулося усвідомлення неминучої небезпеки.

Дорогою до Сан-Габріель повертався сержант Гонзалес зі своїми кавалеристами. Дорогою з Пала їхав інший загін солдатів, що вистежував кабальєро і дона Карлоса й у досаді відмовився від цієї справи. Через пагорб у напрямку до гарнізону їхав третій загін людей, що гнався за тими, хто звільнив донью Каталіну. Сеньйор Зорро побачив, що з усіх боків оточений.

“Прокляття Капістрано” навмисне зупинив свого коня і на мить оглянув місцевість. Він глянув на три загони вершників, розраховуючи відстань. У цей момент загін сержанта Гонзалеса побачив його і збив на сполох.

Вони впізнали його чудового коня, його довгий пурпурний плащ, чорну маску і широке сомбреро. Вони побачили перед собою людину, яку переслідували всю ніч, людину, що обдурила їх і забавлявся з ними по пагорбах і по долинах. Вони боялися гніву його превосходительства і старших офіцерів, у них з новою силою спалахнула рішучість схопити або убити це “Прокляття Капістрано” тепер, коли нарешті випала така нагода.

Сеньйор Зорро пришпорив коня і кинувся площею на очах у багатьох десятків жителів. Саме цього моменту губернатор і хазяїн будинку вискочили надвір із пронизливим криком, що сеньйор Зорро убивця і має бути схоплений. Тубільці розсипалися і поховалися, як пацюки в нори; знатні особи стояли, як закам’янілі з роззявленими від подиву ротами.

Проскакавши площею, сеньйор Зорро погнав свого коня найшвидшим темпом просто до шосе. Сержант Гонзалес і його кавалеристи кинулися напереріз, щоб повернути його назад, з пронизливими криками один до одного, з пістолетами в руках, зі шпагами наголо. Винагорода, підвищення по службі будуть їхньою долею, якщо вони покладуть кінець розбійникові раз і назавжди.

Сеньйор Зорро був примушений ухилитися від обраного ним шляху, бо побачив, що йому не вдасться пробитися. Не виймаючи пістолета з-за пояса, він витяг шпагу, вона звисала з кисті лівої руки таким чином, що її можна було схопити за руків’я і негайно пустити в хід.

Він знову помчав площею, ледве не переїхавши якихось знатних людей, що трапилися йому на дорозі. Пронісся за декілька кроків від розлюченого губернатора, кинувся між двома будинками і поскакав у напрямку до пагорбів.

Здавалося, у нього були тепер деякі шанси втекти від своїх ворогів. Він нехтував стежинами і доріжками і перетнув відкрите місце. З обох боків назустріч йому неслися чвалом кавалеристи, що мчали до перехрестя в надії наздогнати його і знову змусити повернутися.

Гонзалес віддавав накази гучним голосом, посилаючи частину людей у селище, щоб вони приготувалися, якщо розбійник знову поверне назад, перешкодити йому бігти на захід.

Він досяг шосе і поскакав, направляючись на південь. У нього тепер не було вибору. Обігнувши поворот дороги, де кілька хатин тубільців загороджували огляд, раптово зупинив коня, ледве не звалившись із сідла. Нова загроза постала перед ним. Просто на нього вздовж дороги летів кінь з вершником, а за ним на близькій відстані гналися з півдюжини кавалеристів.

Сеньйор Зорро розвернув свого коня. Він не міг повернути направо через кам’яний паркан. Його кінь міг би перестрибнути його, але на іншому боці була м’яка поорана земля, і він знав, що по ній неможливо рухатися швидко і що це полегшило б кавалеристам завдання пустити в нього кулю з пістолета.

Не міг він повернути й ліворуч, тому що там була справжня прірва. Не можна було навіть сподіватися скочити в неї і залишитися неушкодженим. Йому залишалося тільки повернути в напрямку до сержанта Гонзалеса і його солдатів у розрахунку виграти відстань у кілька сот ярдів^[19] і там спуститися з гори, перш ніж приспіють Гонзалес і його люди.