Джонстон Мак-Кэллэй – Знак Зорро (страница 24)

— Я відвідав гасієнду Пулідо і говорив з дон Карлосом і його дружиною, а також сеньйоритою Лолітою.

— Чи сподобалася тобі сеньйорита?

— Вона не менш мила, ніж усі знайомі мені дівчата, — сказав дон Дієго. — Я говорив з доном Карлосом щодо весілля, і він, очевидно, в захваті.

— Ах, саме собою зрозуміло! — вигукнув дон Александро.

— Але боюся, що весілля не відбудеться.

— Чому? У сеньйорити є які-небудь недоліки?

— Ні, наскільки мені відомо. Вона, очевидно, чарівна і безневинна дівчина, батечку. Я запросив їх провести днів зо два в моєму будинку в Реіна де Лос-Анджелес. Я влаштував це, щоб вона могла дізнатися про моє багатство.

— Це було мудро, сину мій.

— Але вона не бажає одружуватися зі мною.

— Але чому ж? Відмовитись одружуватись з Вега? Відмовитися поріднитися із иаймогутнішою родиною в країні?

— Вона натякнула, батечку, що я не та людина, яка їй потрібна. Вона схильна до дурниць, думається мені. Їй би хотілося, мабуть, щоб я грав на гітарі під її вікнами, грав очима, потискував їй руки, коли її дуенья відвернеться, і проробляв би ще цілу низку дурниць.

— Клянуся святими! Хіба ти не Вега? — вигукнув дон Александро. — Так хіба будь-яка гідна людина знехтувала б подібним випадком? Хіба будь-який кабальєро не був би в захваті оспівувати своє кохання при місячному світлі? Ці ось дріб’язки, що ти називаєш дурницями, і є головна принадність, квінтесенція^[12] кохання! Я не дивуюся, що сеньйорита була незадоволена тобою.

— Але я не вважаю, щоб подібні речі були необхідні, — сказав дон Дієго.

— Ти пішов до сеньйорити і сказав їй холоднокровно, що хочеш одружитися, і по справі. Чи не уявляв ти, що купуєш коня або бика? Клянуся святими! Так, виходить, у тебе немає шансів одружитися з цією дівчиною? А вона у всій країні найкращого походження після нашого.

— Дон Карлос звелів мені сподіватися, — відповів Дієго. — Він відвіз її назад до гасієнди і натякнув, що, можливо, коли вона залишиться там якийсь час і обміркує, то змінить свій намір.

— Вона буде твоєю, якщо ти зумієш владнати справу, — сказав дон Александро. — Адже ти — Вега і тому — краща партія в країні. Будь же хоч наполовину залицяльником, і сеньйорита буде твоєю. Що за кров тече у твоїх жилах? Мені б хотілося відкрити одну з них і подивитися.

— Чи не можемо ми полишити на час цю весільну справу? — запитав дон Дієго.

— Тобі двадцять п’ять років. Я був уже немолодий, коли ти народився. Незабаром я виряджуся до праотців. Ти — мій єдиний син і спадкоємець, ти повинен мати дружину і нащадків. Невже ж родина Вега має вимерти через те, що в тебе вода замість крові? Знайди собі дружину протягом трьох місяців, і дружину, яку я зможу прийняти до родини, або ж я залишу все своє багатство францисканцям, коли помру.

— Батьку мій!

— Я говорю серйозно. Отямся! Я хотів би, щоб ти мав хоча б половину мужності і духу цього сеньйора Зорро, цього розбійника! Він має принципи і бореться за них. Він допомагає безпомічним і мститься за пригноблених. І я вітаю його! Я краще зволів би, щоб мій син був на його місці, піддаючись ризику бути убитим або схопленим, ніж мати тебе, позбавленого життя мрійника, мрії якого, крім того, ще й нічого не варті.

— Батьку мій! Я був слухняним сином!

— Я зволів би, щоб ти був неприборканим, це було б природнішим, — зітхнув дон Александро. — Я краще подивився б крізь пальці на які-небудь погані прояви молодості, ніж бачити цю відсутність життя. Струснися, юначе! Пригадай, що ти Вега! Я в твої роки не був посміховищем. Я був готовий боротися за помахом пальця, закохувався в кожну пару очей, що блискали, готовий був позмагатися з кожним кабальєро в будь-чому. Ха!

— Я прошу вас не говорити мені “ха!”, батьку. Мої нерви напружені до крайнощі.

— Ти повинний бути більше чоловіком!

— Спробую зробити це неодмінно, — сказав дон Дієго, злегка потягуючись на стільці. — Я сподівався уникнути цього, але очевидно, не вдасться. Доведеться свататися до сеньйорити Лоліти, як інші люди сватаються до дівчат. Ви дійсно правду сказали про спадок?

— Так, — підтвердив дон Александро.

— Тоді я повинний стріпнутися. Було б зовсім недобре втратити таке багатство з нашої родини. Я обміркую все це спокійно сьогодні вночі. Може, я зможу помізкувати про все вдалині від села. Клянуся святими!..

Останній вигук був викликаний гомоном перед будинком. Дон Александро і його син почули, як кілька вершників зупинилися перед дверима. До них донеслися окрики, дзенькіт вуздечок і брязкіт шпаг.

— В усьому світі немає спокою, — вимовив дон Дієго з похмурістю, що підсилилася.

— Схоже на те, що там людей десять, — сказав дон Александро.

Так і було насправді. Слуга відчинив двері, і до великої кімнати ввійшли десять кабальєро зі шпагами і пістолетами.

— Ха, дон Александро! Ми просимо вашої гостинності! — крикнув той, що йшов попереду.

— Ви і без прохання маєте його, кабальєро. Яким вітром занесло вас сюди?

— Ми переслідуємо сеньйора Зорро, цього розбійника.

— Клянуся святими! — скрикнув дон Дієго. — Навіть тут не можна сховатися від цього! Насильство і кровопролиття!

— Він відстьобав суддю за те, що той засудив брата Філіпа до покарання батогами, відстьобав також товстого хазяїна таверни й у той же час бився з десятком людей, потім поскакав, і ми утворили загін для його переслідування. Чи немає його тут по сусідству?

— Ні, наскільки мені відомо, — сказав дон Александро. — Мій син прибув із шосе тільки недавно.

— А ви не бачили молодця, доне Дієго?

— Ні, не бачив, — відповів дон Дієго. — Це було єдиним щастям на моєму шляху.

Дон Александро послав по слуг, і тепер кухлі з вином та маленькі печива стояли на довгому столі, а кабальєро почали їсти і пити. дон Дієго прекрасно знав, що це означало. Переслідування розбійника закінчилось, їхній ентузіазм випарувався. Вони просидять за столом його батька і прогуляють цілу ніч, поступово п’яніючи, кричатимуть, співатимуть, розповідатимуть історії, а вранці поскачуть назад до Реіна де Лос-Анджелес, подібно до багатьох героїв того ж ґатунку.

Це було звично. Погоня за сеньйором Зорро була тільки приводом, щоб весело згаяти час.

Слуги внесли величезні кам’яні глеки, наповнені рідкісним вином, і поставили їх на стіл, а дон Александро наказав принести також і м’яса. Молоді кабальєро мали слабкість до такого роду розваг у дона Александро, тому що добра дружина його померла кілька років тому, і в будинку не було жінок, за винятком служниць. Тому вони могли шуміти, скільки їм завгодно протягом ночі.

Через деякий час вони повідкладали убік пістолети і шпаги, а дон Александро наказав слугам віднести зброю в далекий куток, тому що не бажав сварки під п’яну руку і жертв у своєму будинку.

Дон Дієго пив і розмовляв з ними якийсь час, а потім сів убік і слухав розмови з таким виглядом, начебто подібне божевілля дратувало його.

— Ну і поталанило сеньйорові Зорро, що ми не зустрілися з ним! — кричав один. — Кожного з нас було б досить, щоб справитися з цим молодцем. Якби солдати виявилися на висоті, його б давно вже схопили.

— Ха! Якби я тільки мав нагоду спіймати його! — вигукнув інший. — Але як вив хазяїн, коли його стьобали батогом!

— Він поїхав у цьому напрямку? — запитав дон Александро.

— Ми не впевнені в цьому. Він відправився дорогою до Сан-Габріель, і тридцять людей погнали за ним. Ми розділилися на три загони і поїхали в різних напрямках. Я припускаю, що одному з цих загонів пощастить схопити його. А наша найкраща удача у тому, що ми опинилися тут.

Дон Дієго встав.

— Сеньйори, я знаю, ви вибачите мені, якщо я піду, — сказав він. — Я стомився від подорожі.

— Звичайно! — крикнув один з його друзів. — А коли ви відпочинете, приходьте знову до насі будемо веселитися.

Усі засміялися, а дон Дієго, церемонно вклонившись, побачив, що дехто ледве міг звестися на йоги, щоб вклонитися у відповідь. Потім нащадок будинку Вега поспішно вийшов з кімнати з глухонімим слугою, що йшов слідком за ним.

Він увійшов до кімнати, що була завжди приготована для нього і де вже горіла свічка, зачинив двері за собою, а Бернардо розтягся на підлозі перед дверима на весь свій величезний зріст, щоб охороняти свого папа протягом ночі.

У великій вітальні відсутність дона Дієго було ледь помітно. Його батько насупився і покручував вуса, тому що йому хотілося, щоб його син був схожий на інших молодих людей. У своїй молодості він ніколи не залишав подібної компанії рано ввечері. Ще раз зітхнувши, він пошкодував, що святі не дали йому сина з червоною кров’ю в жилах.

Тепер кабальєро співали хором відомої любовної пісеньки, і їхні нескладні голоси наповнювали величезну кімнату. Дон Александро посміхався, слухаючи їх, тому що це нагадувало йому його власну молодість.

Вони розвалилися на стільцях і ослонах по обидва боки довгого столу, ударяючи по ньому своїми кухлями під час співу й іноді вибухаючи голосним сміхом.

— Якби тільки цей сеньйор Зорро опинився тут! — закричав один із них.

Голос біля дверей відповів їм:

— Сеньйори, він тут!

Розділ XXV

ЛІГУ УТВОРЕНО

Пісня обірвалася, сміх стих. Усі присутні заблимали очима й оглядалися навколо. Сеньйор Зорро стояв саме посеред дверей, увійшовши через веранду, непомічений ними. Він був одягнутий у довгий плащ і маску, в одній руці він тримав свій проклятий пістолет, і його дуло було спрямовано на стіл.