Джонстон Мак-Кэллэй – Знак Зорро (страница 23)
Вони схопили суддю за руки, підвели його до стовпа і прив’язали ременями.
— Ви вишикуєтеся в ряд, — наказав їм сеньйор Зорро, — візьмете цей батіг, і кожний з вас ударить його по п’ять разів. Я спостерігатиму, і якщо побачу хоч раз, що батіг упаде легко, покараю вас. Починайте!
Він кинув батіг першій людині, і покарання почалося. Сеньйор Зорро не знайшов недоліків у способі, яким воно виконувалося, тому що в серцях поденників панував страх, і вони стьобали сильно й охоче.
— І ви також, хазяїне, — сказав сеньйор Зорро.
— Він посадить мене потім у в’язницю за це, — бідкався хазяїн таверни.
— Що ви виберете, в’язницю чи труну, сеньйоре? — запитав розбійник.
Звичайно, хазяїн віддав перевагу в’язниці. Він підхопив батіг і перевершив усіх силою своїх ударів. Суддя Грузію висів на ременях. Він знепритомнів уже на п’ятнадцятому ударі, більше від страху, ніж від болю і самого покарання.
— Відв’яжіть цю людину, — наказав розбійник.
Двоє поспішили виконати наказ.
— Віднесіть його додому, — продовжував сеньйор Зорро, — і скажіть усім у селі, що так сеньйор Зорро карає тих, хто пригнічує бідних і безпомічних, хто виносить несправедливі вироки і хто краде. Тепер ідіть своєю дорогою!
Суддю віднесли. Він опритомнів і стогнав.
Сеньйор Зорро звернувся ще раз до хазяїна:
— Ми повернемося до таверни, — сказав він. — Ви ввійдете всередину і принесете мені кухоль вина і стоятимете біля мого коня, доки я питиму. Було б тільки марнуванням часу говорити вам, що станеться, якщо по дорозі ви спробуєте зрадити мене.
Але в серці хазяїна страх перед суддею був так само великий, як і страх перед сеньйором Зорро. Він пішов до таверни, йдучи біля коня розбійника, і поспішив усередину, начебто для того, щоб дістати вина, але насправді він зняв тривогу.
— Сеньйор Зорро тут, — шепнув він тому, що сидів за найближчим столом. — Він тільки-но змусив жорстоко побити суддю. Він послав мене принести йому кухоль вина.
Потім товстун підійшов до барила з вином і почав націджувати кухоль якомога повільніше. А тим часом у таверні відразу ж взялися до справи. Там знаходилося з півдюжини кабальєро, прихильників губернатора. Тепер, витягши шпаги, вони почали пробиратися до дверей, а один з них, що мав за поясом пістолет, витяг його, подивився, чи заряджений вій, і пішов за ними.
Сеньйор Зорро, що сидів на коні за двадцять футів від дверей таверни, раптом помітив, що до нього біжить юрба, побачив блиск півдюжини шпаг, почув постріл з пістолета і свист кулі біля своєї голови.
Хазяїн стояв у дверях, благаючи схопити розбійника, тому що це було б поставлене йому на заслугу і, може бути, суддя в такому випадку не покарав би його за те, що він бив його батогом. Сеньйор Зорро змусив коня встати дибки і всадив у нього шпори. Кінь стрибнув вперед у саму гущавину юрби кабальєро і розсіяв її.
Цього і бажав сеньйор Зорро. Його шпага була вже вийнята з піхов, пройшлася по чиїйсь руці, що також тримала шпагу, розмахнулася і проколола руку наступного ворога.
Розбійник бився, як божевільний, маневруючи конем так, що його супротивники роз’єднувалися і могли нападати на нього тільки поодинці. Повітря наповнилося пронизливими криками, вереском, люди вибігали з будинків, щоб довідатися причину сум’яття. Сеньйор Зорро знав, що в деяких з них можуть бути пістолети, він не страшився ніякої шпаги, але він розумів, що людина, що знаходиться на близькій відстані могла вбити його пістолетною кулею.
Сеньйор Зорро змусив коня знову рушити вперед, і, перш ніж товстий хазяїн устиг щось зрозуміти, сеньйор Зорро був уже поруч, нахилився до нього і схопив його за руку. Кінь понісся, тягнучи за собою товстуна, що почав благати про допомогу й у той же час молити про милосердя. Сеньйор Зорро поскакав з ним до ганебного стовпа.
— Подай мені цей батіг! — наказав він.
Хазяїн, що пронизливо кричав, підкорився і волав до святого про захист.
Сеньйор Зорро стьобнув його, і батіг оновився круг жирного попереку, і при кожній спробі хазяїна бігти, стьобав знову і знову. Зорро на мить дав йому спокій, щоб випустити заряд у тих, у кого були шпаги. Цим він розсіяв їх, а потім знову відновив покарання хазяїна.
— Ти вчинив зрадницьки! — кричав він. — Злодійський собако! Ти наслав на мене людей, є? Я сполосую твою міцну шкіру.
— Пожалій! — пронизливо закричав хазяїн і впав на землю.
Сеньйор Зорро знову вдарив його, викликаючи більше виття, ніж крові. Він повернув свого коня і кинувся на найближчого ворога. Ще одна куля просвистіла над його головою, ще хтось підскочив до нього з оголеною шпагою. Сеньйор Зорро простромив чиєсь плече і знову пришпорив коня. Чвалом проскакав він до ганебного стовпа, зупинив там коня і мить дивився на всіх.
— Вас тут недостатньо багато, щоб зробити бій цікавим, сеньйори! — крикнув він, потім зірвав своє сомбреро[10], вклонився їм з милим глузуванням, знову повернув коня і поскакав.
Розділ XXIV
У ГАСІЄНДІ ДОНА АЛЕКСАНДРО
У селищі сеньйор Зорро залишив сум’яття. Пронизливі крики товстого хазяїна підняли все селище. Чоловіки прибігали зі слугами, що несли смолоскипи. Жінки визирали з вікон будинків, тубільці причаїлися там, де їх застала тривога, і тремтіли, бо з досвіду знали, що, яка б не була причина сум’яття, розплачувалися за неї вони.
Багато молодих, з гарячим темпераментом кабальєро було тут, а в селищі Реіна де Лос-Анджелес уже давно не відбувалося нічого хвилюючого. Зібравшись у таверні, ці юнаки слухали скарги хазяїна, деякі поспішили до будинку судді, побачили його рани, довідались від нього про образу, завдану законові, а тим самим і його превосходительству губернаторові.
Капітан Рамон прийшов з гарнізону і, довідавшись про причину сум’яття, вибухнув страшними прокльонами. Він наказав своєму єдиному здоровому солдатові скакати дорогою в Пала, наздогнати сержанта Гонзалеса і його солдатів і передати наказ повернутися на правильний слід, бо в цей час вони знаходилися на неправильному шляху.
Але молоді кабальєро побачили у всьому цьому можливість пригоди, що було їм до душі, і попросили в коменданта дозволу утворити щось подібне до загону та пуститися слідом за розбійником. Дозвіл був даний їм негайно. Тридцять кабальєро скочили на коней, оглянули зброю і виїхали з наміром розділитися на три групи, по десять у кожній, як тільки вони під’їдуть до перехрестя доріг.
Городяни вітали їх криками, коли вони відправлялися в путь; молоді кабальєро піднялися на пагорб швидким галопом і з великим гомоном пустилися у напрямку до Сан-Габріель, задоволені тим, що світить місяць, який допоможе їм побачити ворога, коли вони наблизяться до нього. У належний час вони розділилися; десятеро подалися до Сан-Габріель, десятеро поїхали стежиною, що вела до гасієнди брата Філіпа, а інші десятеро пішли дорогою, що, звиваючись у долині, вела до цілого ряду сусідніх маєтків, які належали багатим кабальєро.
Вздовж цієї дороги якийсь час тому їхав дон Дієго Вега з глухонімим Бернардо, що супроводжував його верхи на мулі. Дон Дієго їхав, не кваплячись, було за північ, коли він повернув з головної дороги і поїхав вузькою стежиною в напрямку до будинку свого батька. Дон Александро Вега, глава родини, сидів сам коло столу із залишками вечері перед собою, коли почув, що вершник під’їхав до дверей. Слуга побіг відчиняти двері, і до кімнати ввійшли дон Дієго з Бернардіо.
— А, Дієго, сину мій! — скрикнув старий дон Александро, простягаючи руки.
Дон Дієго був на мить притиснутий до грудей батька, а потім сів до столу і взяв кухоль вина. Освіжившись, він ще раз подивився на дона Александро.
— Це була стомлююча подорож, — зауважив дон Дієго.
— А яка її причина, сину мій?
— Я відчував, що повинен приїхати до гасієнди, — сказав дон Дієго. — Тепер не час знаходитися в селі. Куди б не повернулася людина, вона зустрічає тільки насильство і кровопролиття. Цей проклятий сеньйор Зорро…
— Ха! Що чутно про нього?
— Будь ласка не говоріть “ха!”, батечку. Протягом останніх декількох днів мені говорили “ха!” з райку до ночі. Неспокійні нині часи! Цей сеньйор Зорро відвідав гасієнду Пулідо й перелякав там усіх. Я побував у моїй гасієнді в справі, а відтіля поїхав побачити старого ченця Філіпа, думаючи одержати можливість поміркувати в його присутності, і хто ж з’явився там, як не кремезний сержант із його кавалеристами в погоні за сеньйором Зорро!
— Воші спіймали його?
— Здається, пі, батечку. Я повернувся в село, і — що б ви думали — сталося там того дня? Притягли брата Філіпа, обвинуватили його в шахрайстві щодо торговця і після пародії[11] на суд прив’язали до стовпа, дали йому п’ятнадцять ударів батогом по спині.
— Негідники! — крикнув дон Александро.
— не міг зносити цього більше і вирішив приїхати до вас. Куди я не повернуся скрізь сум’яття. Цього досить, щоб звести людину з розуму. Можете запитати Бернардо.
Дон Александро подивився на глухонімого тубільця і посміхнувся. Бернардо за своїм звичаєм посміхнувся у відповідь, не знаючи, що так не можна робити в присутності старого дона Александро.
— Що ти ще скажеш мені? — запитав дон Александро свого сина, допитливо дивлячись на нього.
— Клянуся святими! От у цьому й усе питання! Я сподівався уникнути цього, батьку.
— Розкажи мені про це.