Джонстон Мак-Кэллэй – Знак Зорро (страница 20)

— Ви були дуже п’яні?

— Сеньйоре!..

— Це, звичайно, почасти служило б пом’якшувальною обставиною. Крім того, ви були поранені, і напевно у вас була лихоманка. У вас була лихоманка, капітане?

— Без сумніву, — сказав Рамон.

— Лихоманка — жахлива річ. У мене це було одного разу. Але ви не повинні були відвідувати сеньйориту. Ви не тільки образили її, але ви образили і мене. Я зробив пропозицію сеньйориті стати моєю дружиною. Справа… є… поки ще не влаштована, але я маю деякі права в даному випадку.

— Я ввійшов до вашого будинку з метою довідатися новини про цього сеньйора Зорро, — збрехав капітан.

— Ви… є… знайшли його? — запитав дон Дієго. Обличчя коменданта почервоніло.

— Молодець був там і атакував мене, — відповів він. — Я був поранений, звичайно, не мав зброї, так що він міг би зробити зі мною все, що захотів.

— Що за дивна річ, — сказав дон Дієго, — жоден з вас, солдатів, не може зіткнутися з цим “Прокляттям Капістрано” за рівних умов. Завжди він нападає на вас, коли ви безпомічні, або загрожує вам пістолетом, коли ви б’єтеся на шпагах, або має при собі близько двадцяти своїх людей. Минулої ночі я зустрів у гасієнді брата Філіпа сержанта Гонзалеса і його загін, і кремезний сержант розповів мені жахливу історію про те, як цей розбійник зі своїми двадцятьма спільниками розігнав його кавалеристів.

— Але ми все ж таки спіймаємо його! — вимовив капітан. — І я хочу звернути вашу увагу на деякі важливі факти, кабальєро. Дон Карлос Пулідо, як ми знаємо, не в милості влади. Цей сеньйор Зорро, якщо ви згадаєте, був у гасієнді Пулідо і напав там на мене, з’явившись із шафи.

— Ха! Що ви хочете сказати?

— До того ж учора увечері він був у вашому будинку, у той час як ви були відсутні і Пулідо були вашими гостями. Це починає виглядати так, начебто дон Карлос бере участь у справах сеньйора Зорро. Я майже переконаний, що дон Карлос зрадник і допомагає негідникові. Ви повинні подумати, перш ніж брати шлюб з дочкою такої людини.

— Клянуся святими, що за промова! — вигукнув, наче в замилуванні, дон Дієго. — Моя бідна голова дзвенить від неї! Ви дійсно вірите всьому цьому?

— Звичайно, вірю, кабальєро.

— Думаю, що Пулідо завтра повернуться до себе. Я тільки запросив їх бути моїми гостями, щоб вони могли виїхати з місця дії цього сеньйора Зорро.

— А сеньйор Зорро пішов за ними. Ви розумієте?

— Чи може так бути? — задихнувся дон Дієго. — Я повніший обміркувати це питання. О, які інші неспокійні часи! Але вони завтра повернуться до гасієнди. Звичайно, я не хочу, щоб його превосходительство подумав, начебто я вкриваю зрадників.

Він підвівся, поштиво вклонився і потім повільно попрямував до дверей. Але потім, мабуть, щось згадав і знову повернувся до капітана.

— Ха! Я ледве не забув про образу! — скрикнув він. — Що ви можете сказати, мій капітане, про події минулої ночі?

— Звичайно, кабальєро, я прошу у вас вибачення, — відповів капітан Рамон.

— Я думаю, що повинен прийняти вибачення. Але прошу вас, щоб це більше не повторювалося. Ви жахливо налякали мого дворецького, а він прекрасний слуга.

Потім дон Дієго знову вклонився і залишив гарнізон, а капітан Рамон сміявся так довго і голосно, що хворі в госпіталі злякалися, що їхній комендант з’їхав з глузду.

— Що за людина! — вигукнув капітан. — Думаю, що відсторонив його від цієї сеньйорити Пулідо. І я був досить дурний, натякаючи губернаторові, що цей Вега може бути здатний на зраду. Необхідно виправити цю справу. У цієї людини недостатньо розуму і темпераменту, щоб бути зрадником.

Розділ XX

ДОН ДІЄГО ВИЯВЛЯЄ ІНТЕРЕС

Дощ, що збирався, не пішов ні цього дня, ні вночі, а вранці сонце яскраво світило, небо було синє, і повітря напоєне пахощами квітів.

Незабаром після сніданку екіпаж Пулідо було подано до буднику, і дон Карлос, його дружина і дочка приготувалися до від’їзду.

— Як пригнічує мене, — сказав дон Дієго в дверях, — що шлюб із сеньйоритою не може відбутися. Що я скажу моєму батькові?

— Не втрачайте надії, кабальєро, — порадив йому дон Карлос. — Можливо, коли ми знову будемо вдома і Лоліта порівняє наше скромне житло з вашими чудовими хоромами, вона змінить своє рішення. Жінка змінює свої наміри, кабальєро, так само часто, як і свої зачіски.

— Я думав, що все буде вже влагоджено до цього часу, — сказав дон Дієго. — Ви говорите, що все ще є надія?

— Я так думаю, — сказав дон Карлос, але він сумнівався в цьому, згадуючи вираз обличчя сеньйорити.

Проте він збирався серйозно поговорити з нею, приїхавши додому, і розраховував на те, що зважиться домогтися свого навіть у справі вибору чоловіка.

Коли всі люб’язності були скінчені і громіздкий екіпаж виїхав, дон Дієго повернувся до свого будинку з похиленою головою: ця поза була характерна для нього, коли він розмірковував.

Незабаром він вирішив, що зараз має потребу в товаристві, залишив будинок, перейшов площу і ввійшов до таверни. Товстий хазяїн кинувся вітати його, повів на краще місце біля вікна і приніс вина, не чекаючи на наказ.

Дон Дієго просидів майже годину, дивлячись через вікно на площу, стежачи, як проходили чоловіки і жінки, спостерігаючи роботу тубільців, раз у раз поглядаючи на стежину, що йшла в напрямку до Сан-Габріель.

Невдовзі він помітив на цій стежині двох вершників, які наближалися, а між конями третю людину; дон Дієго побачив, що від талії цієї людини йшли мотузки до сідел вершників.

— Що це таке, в ім’я святих! — вигукнув він, устаючи з лави і підходячи ближче до вікна.

— Ха! — зітхнув хазяїн. — Це ведуть бранця.

— Бранця? — вимовив дон Дієго.

— Тубілець недавно приніс цю звістку, кабальєро. Знову чернець попався.

— Поясніть, товстуне.

— Людина ця мусить негайно стати перед суддею. Говорять, що він обдурив торговця шкурами і тепер повинен відповідати за це. Він хотів, щоб його справу розбирали в Сан-Габріель, але йому не дозволили цього, бо там усі за місію і ченців.

— Хто ця людина? — запитав дон Дієго.

— Його звуть братом Філіпом, кабальєро.

— Що таке? Брат Філіп, стара людина і мій добрий друг! Я провів позаминулу піч у його гасієнді.

— Без сумніву, він ошукав вас, кабальєро, як і інших, — сказав хазяїн.

Дон Дієго виявив певний інтерес. Він раптово вийшов з таверни і подався до приміщення суду, що знаходилося в маленькому цегляному будинку на протилежному боці площі. Вершники саме приїхали туди разом зі своїм бранцем. Це були два солдати, що стояли на постої в Сан-Габріель, а ченці були примушені ім’ям губернатора утримувати їх і надавати нічліг.

Брата Філіпа змусили йти всю дорогу прив’язаним до сідел стражників, і можна було не сумніватися, що вершники їхали чвалом, щоб випробувати міру витривалості ченця.

Одяг брата Філіпа перетворився на лахміття, вкритий пилом і потом. Ті, хто стовпилися навколо, нагороджували його глузуваннями і грубими жартами, але чернець гордо тримав голову і удавав, що нічого не бачить і не чує. Солдати спішились і втягли його до суду, а цікаві і тубільці юрбою ввалилися через двері. Дон Дієго вагався одну мить, потім пішов до дверей.

— Геть, мерзотники! — крикнув він, і тубільці розступилися перед ним.

Він увійшов і почав проштовхуватися крізь юрбу. Суддя побачив дона Дієго і запросив на переднє місце, але йому було тепер не до того, щоб сідати.

— Що таке? Що сталося? — запитав він. — Адже це брат Філіп, благочестива людина і мій друг.

— Він шахрай! — заперечив один із солдатів.

— Якщо це так, то не можна більше вірити жодній людині, — зауважив дон Дієго.

— Його вчинки протизаконні, кабальєро, — сказав суддя, виступивши вперед. — Обвинувачення пред’явлене, і його привели сюди на суд.

Тоді дон Дієго сів, і засідання було оголошено відкритим.

Чоловік, що приносив скаргу, був неприємний на вигляд хлопець; він пояснив, що торгував салом і шкурами і мав склад у Сан-Габріель.

— Я прибув до гасієнди і купив у цього ченця десять шкур, — оголосив він. — Після того, як я віддав йому гроші і приніс товар на склад, я побачив, що шкури не вироблені як слід. Вони були зовсім зіпсовані. Я повернувся до гасієнди, розповів йому це, вимагаючи, щоб він повернув мені гроші, але він відмовився це зробити.

— Шкури були гарні, — вставив брат Філіп. — Я сказав йому, що поверну гроші, коли він поверне мені шкури.

— Вони були зіпсовані, — упирався торговець, — мій помічник підтвердить це. Вони видавали сморід, і я мусив спалити їх негайно.

Помічник підтвердив усе це.

— Що ви можете сказати, брате? — запитав суддя.

— Що б я не сказав, це мені не допоможе, — відповів брат Філіп. — Мене вже визнали винним і винесли вирок. Якби я був прибічником безпутного губернатора, а не францисканцем, то шкури були б гарні.

— Та це зрада! — вигукнув суддя.

— Я говорю правду.

Суддя накопилив губи і насупився.