Джонстон Мак-Кэллэй – Знак Зорро (страница 19)

— З таким комфортом, як у розкішному палаці! — скрикнув дон Карлос.

— У такому разі ваше щастя, бо знають святі, що я сам був не у кращих умовах.

— Як так? — запитала донья Каталіна.

— Закінчивши свою роботу в гасієнді, я поїхав до брата Філіпа, щоб провести там у спокої ніч. Але коли ми вже хотіли лягати спати, пролунав громовий стук у двері, і вломився сержант Гонзалес із загоном солдатів. Очевидно, вони полювали на розбійника, що називають сеньйором Зорро, і в темряві випустили його з виду.

В іншій кімнаті витончена сеньйорита дякувала небу за добру звістку.

— Неспокійні нині часи, — сказав дон Дієго, зітхаючи і витираючи піт з чола. — Галасливі молодці пробули з нами годину або більше і потім продовжили своє полювання. І після того, що вони розповідали про різні насильства, мене мучив кошмар і тому я майже зовсім не відпочив, а сьогодні вранці мусив відправитися до Реіна де Лос-Анджелес.

— Так, вам важко доводиться, — сказав дон Карлос. — Сеньйор Зорро був тут, кабальєро, у вашому будинку, перед тим як солдати кинулися переслідувати його.

— Що ви говорите? — скрикнув дон Дієго, випроставшись на стільці і виявляючи раптовий інтерес.

— Напевно він прийшов, щоб щось вкрасти або захопити вас для викупу, — зауважила донья Каталіна. — Але не думаю, щоб він украв що-небудь. Дон Карлос і я були з візитом у друзів, а сеньйорита Лоліта залишалася сама в будинку. І от є… є одна неприємна справа, про яку вам треба знати.

— Прошу вас, продовжуйте, — сказав дон Дієго.

— Поки ми були у відсутності, прийшов капітан Рамон з гарнізону. Він був сповіщений, що нас немає вдома, але силою ввійшов сюди і негідно поводився із сеньйоритою. І раптом з’явився сеньйор Зорро, змусив капітана вибачитися і випхав його.

— Ну, от це, що називається, славний розбійник! — вигукнув дон Дієго. — Сеньйорита схвильована цим?

— Звичайно, ні! — сказала донья Каталіна. — Вона вирішила, що капітан Рамон випив занадто багато вина. Я покличу її.

Донья Каталіна, підійшовши до дверей, покликала дочку. Лоліта ввійшла до кімнати і привітала дона Дієго, як личило вихованій дівчині.

— Я в розпачі, довідавшись, що вас образили в моєму будинку, — сказав дон Дієго. — Я обміркую цю справу.

Донья Каталіна зробила знак чоловікові і відійшла на середину кімнати, щоб залишити молодих людей наодинці, що, очевидно, сподобалося донові Дієго, але не сеньйориті.

Розділ XIX

КАПІТАН РАМОН ВИБАЧАЄТЬСЯ

— Капітан Рамон — звір! — сказала дівчина не дуже голосно.

— Він негідний хлопець, — погодився дон Дієго.

— Він… це він хотів поцілувати мене! — сказала вона.

— І ви, звичайно, не допустили цього?

— Сеньйоре!

— Я, чорт забирай, я не те хотів сказати! Звичайно, ви не дозволили йому цього. Сподіваюся, ви дали йому ляпаса.

— Так, — сказала сеньйорита. — А потім він боровся зі мною і сказав мені, що я не повинна бути такою розбірливою, тому що я дочка людини, що перебуває в немилості губернатора.

— О, пекельна тварина! — скрикнув дон Дієго.

— І це все, що ви можете сказати, кабальєро?

— Я, звичайно, не можу вживати прокльонів і лайок у вашій присутності.

— Хіба ви не розумієте, сеньйоре? Ця людина прийшла до вас у будинок і образила дівчину, якій ви запропонували бути вашою дружиною.

— Проклятий мерзотник! Коли наступного разу я побачу його превосходительство, то попрошу його перевести цього офіцера в яке-небудь інше місце.

— О! — скрикнула дівчина. — Невже у вас зовсім немає відваги? Перевести його! Якби ви були справжнім чоловіком, доне Дієго, то ви відправилися б до гарнізону, покликали б цього капітана Рамона відповісти, простромили б його шпагою і закликали б усіх у свідки, що не дозволите безкарно ображати сеньйориту, якою ви захоплюєтеся.

— Але це так утомливо, — сказав він. — Не будемо говорити про насильство. Може, я побачу цього молодця і висловлю йому догану.

— Висловите догану?! — скрикнула дівчина.

— Поговоримо про що-небудь інше, сеньйорито. Поговоримо про справу, про яку я говорив того разу. Мій батько незабаром знову питатиме мене, коли я одружуся. Чи не можемо ми яким-небудь чином улаштувати цю справу? Чи вибрали ви день?

— Я не казала, що одружуся з вами, — сказала вона.

— Навіщо відволікати? — відповів він. — Чи бачили ви мій будинок? Я впевнений, що він задовольнить вас. Ви зробите все на свій смак. У вас буде новий екіпаж і все, чого ви тільки забажаєте.

— Це ваша манера залицяння? — запитала вона, скоса дивлячись на нього.

— Упадати — як це нестерпно! — сказав він. — Невже я повинний грати на гітарі і виголошувати солодкі промови? Хіба ви не можете дати мені відповіді без усіх цих нісенітниць.

Вона порівнювала людину, що сиділа поруч неї, із сеньйором Зорро, і порівняння було не на користь дона Дієго. Вона хотіла покінчити з цим фарсом, відсторонити від себе дона Дієго і думати тільки про сеньйора Зорро.

— Хочу відверто поговорити з вами, кабальєро, — сказала вона. — Я запитала своє серце і не знайшла в ньому кохання до вас. Я засмучена, тому що знаю, яке значення наш шлюб мав би для моїх батьків і для мене у фінансовому відношенні. Але я не можу одружитися з вами, доне Дієго, і даремно буде просити про це.

— Але, клянуся святими! Я думав, що все це майже вже влаштовано, — сказав він. — Чуєте ви це, доне Карлосе? Ваша дочка говорить, що не може одружитися зі мною, що серце не дозволяє їй зробити це.

— Лоліто, йди до своєї кімнати! — вигукнула донья Каталіна.

Дівчина охоче підкорилася. Дон Карлос і його дружина поспішили наблизитися і сіли поруч дона Дієго.

— Мені здається, що ви не розумієте жінок, мій друже, — сказав дон Карлос. — Ви ніколи не повинні мати відповідь жінки за остаточну. Вона може змінити свій намір. Жінка любить, щоб за нею волочилися, вона любить, щоб чоловіка кидало в холод від переляку й у жар від чекання. Залишіть її у вигадливому настрої, мій друже. Зрештою, я упевнений, все буде по-вашому.

— Це понад мої сили! — скрикнув дон Дієго. — Що я робитиму тепер? Я сказав їй, що дам все, чого побажає її серце.

— Її серце бажає кохання, я думаю, — сказала донья Каталіна, навчена досвідом.

— Але, звичайно, я буду кохати і плекати її. Хіба чоловік не обіцяє цього при одруженні? Хіба Вега не виконає свого слова?

— Але поупадайте ж трохи, — наполягав дон Карлос.

— Але це нестерпно!

— Кілька ніжних слів, потиск руки чає від часу, одне чи два зітхання і млосний погляд…

— Нісенітниця!

— От чого очікує дівчина. Не говоріть про шлюб якийсь час. Дайте оформитись її думці…

— Але мій найясніший батько може приїхати до села і запитати, коли я одружуся. Він майже наказав мені зробити це якомога швидше.

— Але ж ваш батько зрозуміє, — заперечив дон Карлос. — Скажіть йому, що її мати і я на вашому боці і що ви переживаєте задоволення завоювання дівчини.

— Я думаю, що ми завтра повернемося до гасієнди, — вставила донья Каталіна. — Лоліта бачила цей чудовий будинок, і порівняє його з нашим. Вона зрозуміє, що означає одружитися з вами. Існує старе прислів’я, коли чоловік і дівчина в розлуці, вони стають дорожчими один одному.

— Я не хочу, щоб ви поспішали виїхати.

— Я думаю, це буде за краще за нинішніх обставин. А ви приїжджайте, скажімо, дня через три, кабальєро, і я не сумніваюся, що ви знайдете її більш схильною вислухати вашу пропозицію.

— Я визнаю, що ви краще знаєте, — сказав дон Дієго. — Але ви маєте принаймні залишитися до завтра, а тепер я думаю, що мені треба поїхати до гарнізону і побачити цього капітана Рамона. Може, це сподобається сеньйориті. Вона, очевидно, думає, що я повинен притягнути його до відповіді.

Дон Карлос подумав, що це виявиться згубним для людини, яка не вміє фехтувати, але він не сказав цього. Джентльмен ніколи не нав’язує своїх думок у таку мить. Навіть якби кабальєро йшов на смерть, то й проти цього не можна було б заперечувати, оскільки він вважав би, що чинить правильно, і помер би як личить кабальєро.

Отже, дон Дієґо вийшов з будинку і повільно піднявся вгору до будинку гарнізону.

Капітан Рамон помітив його наближення і здивувався цьому. Він посміхнувся при думці про двобій з такою людиною.

Він виявив найхолоднішу чемність, коли дон Дієго ввійшов до кабінету коменданта.

— Я пишаюся тим, що ви відвідали мене тут, — сказав він, низько вклонившись нащадкові роду Вега.

Дон Дієго вклонився у відповідь і сів на запропонований капітаном Рамоном стілець. Капітан здивувався, що в дона Дієго не було при собі шпаги.

— Я був змушений піднятися на вашу диявольську гору, щоб поговорити з вами про одну важливу справу, — сказав дон Дієго. — Мене повідомили, що ви відвідали мій будинок під час моєї відсутності й образили молоду сеньйориту — мою гостю.

— Невже? — сказав капітан.