Джонстон Мак-Кэллэй – Знак Зорро (страница 10)

— Було б ганебно вбити вас, — сказав він, — ви чудовий офіцер, чув я, і армії потрібні хоч кілька таких людей. Але ви оббрехали мене і за це повинні бути покарані. Зараз я проштрикну вас наскрізь, але так, що ви залишитеся в живих, після того як я витягну шпагу назад.

— Хвалько! — буркнув капітан.

— А це ми зараз побачимо. Ха! Я майже покінчив з вами, капітане. Ви розумніші за вашого кремезного сержанта, але все-таки недостатньо розумні. Де ви вважаєте за краще, щоб я вас простромив, з лівого боку чи з правого?

— Якщо ви так упевнені, то простроміть мені праве плече, — сказав капітан.

— Захищайте його, мій капітане, бо я зроблю, як ви сказали! Ха!

Капітан крутився, намагаючись, щоб світло від свічок падало в очі розбійникові, але сеньйор Зорро був досить розумний, щоб зрозуміти це. Він змусив капітана знову повернутися, примусив його відступити і загнав у куток.

— Ну от, капітане! — викрикнув він і простромив йому праве плече. Потім злегка змахнув шпагою, після того як витягнув її. Він зачепив плече трохи нижче, і капітан Рамон похилився на підлогу, відчувши слабкість. Сеньйор Зорро відступив назад і вклав свою шпагу в піхви.

— Я прошу в дам вибачення за цю сцену, — сказав він. — І запевняю вас, що цього разу я дійсно йду. Ви побачите, що капітан не сильно поранений, доне Карлосе. Він зможе повернутися у свій гарнізон протягом дня.

Сеньйор Зорро зняв, капелюха і низько поклонився усім, у той час як дон Карлос бурмотів щось і не міг придумати, що б таке сказати, досить образливе і різке. Очі сеньйора Зорро на мить зустрілися з очима сеньйорити Лоліти, і він був радий, не побачивши в них відрази.

— Добраніч, — сказав він і знову засміявся.

Потім вибіг через кухню в двір, знайшов коня, що дійсно очікував його, швидко скочив в сідло й поскакав.

Розділ X

НАТЯК НА РЕВНОЩІ

За півгодини поранене плече капітана Рамона було обмито від крові і перев’язано, і капітан, блідий і стомлений, сидів в кіпці столу, потягуючи вино. Донья Каталіна і сеньйорита Лоліта співчувала йому, хоч остання ледь могла стримати посмішку при спогаді, як хвалився капітан і що збирався робити з розбійником, порівняно з тим, що сталося насправді.

Дон Карлос вибивався із сил, аби дати капітанові відчути себе в нього як удома, тому що було б добре мати когось впливового у армії. Він уже натякнув офіцерові, що той може пробути в гасієнді кілька днів, доки не загоїться рана. Заглянувши в очі сеньйорити Лоліти, капітан відповів, що він готовий залишитися хоча б на день. Незважаючи на рану, він намагався підтримати ввічливу і дотепну бесіду, але зазнав у цьому повної поразки.

Знову почувся стукіт копит, і дон Карлос послав слугу відчинити двері, щоб світло надало на дорогу. Всі припускали, що це повертався хто-небудь із солдатів. Вершник під’їжджав усе ближче і ближче і зупинився перед будинком. Слуга поспішно вибіг, щоб подбати про коня. Минула хвилина, протягом якої всі, хто знаходився усередині будинку, не чули нічого; потім пролунали кроки на веранді, і дон Дієго поквапом увійшов.

— Ха! — крикнув він наче з полегшенням. — Я щасливий, що ви усі живі й здорові.

— Доне Дієго, — скрикнув хазяїн будинку, — ви приїхали із села вдруге протягом одного дня!

— Звичайно, я занедужаю від цього, — Сказав дон Дієго. — Вже почуваю здерев’янілість і біль у спині. Все-таки вважаю, що повинен був приїхати. У селі забили на сполох: там поширилася звістка, що цей сеньйоре Зорро, цей розбійник, відвідав вашу гасієнду. Я бачив, як солдати неслися в цьому напрямку, і страх закрався в моє серце. Я упевнений, ви розумієте мене, доне Карлосе?

— Я розумію, кабальєро, — відповів дон Карлос, просяявши і мигцем глянувши на сеньйориту Лоліту.

— Я… я вважав своїм обов’язком зробити цю подорож, а тепер думаю, що це дарма — усі живі і здорові. Яким чином це сталося?

Лоліта пирхнула, а дон Карлос швидко відповів:

— Молодець був тут, але втік, після того як простромив плече капітанові Рамону.

— Ха! — сказав дон Дієго, опускаючись на стілець. — Отже ви спробували його сталі? Га, капітане? Це мало вгамувати вашу жагу помсти. Ваші солдати погналися за негідником?

— Так, — коротко відповів капітан; йому не хотілося, щоб говорили, начебто він зазнав поразки. — Його переслідуватимуть, поки не схоплять. У моєму розпорядженні кремезний сержант Гонзалес. Він здається ваш друг, доне Дієго? Педро жадає заарештувати негідника і заробити винагороду губернатора. Коли він повернеться, накажіть йому очолити свій загін і переслідувати цього розбійника, доки з ним не розправляться належним чином.

— Дозвольте мені висловити надію, що солдати досягнуть успіху, сеньйоре. Негідник потривожив дона Карлоса і цих дам, а дон Карлос мій друг. Я хочу, щоб ви знали це.

Дон Карлос просяяв; а донья Каталіна чарівно посміхнулася; але сеньйорита Лоліта намагалася утримати свою червону верхню губку від презирливої посмішки.

— Кухоль вашого освіжаючого вина, доне Карлосе! — продовжував дон Дієго. — Я стомлений. Двічі на день скакати сюди з Реіна де Лос-Анджелес — це більше, ніж може людина.

— Хіба це велика подорож — чотири милі? — сказав капітан.

— Можливо, невелика для грубого солдата, — заперечив дон Дієго, — але не для кабальєро.

— А хіба солдат не може бути кабальєро? — запитав капітан Рамон, трохи зачеплений цими словами.

— Колись траплялося, але тепер рідко, — сказав дон Дієго. При цьому він подивився на Лоліту, бажаючи привернути її увагу до своїх слів, тому що він помітив, якими очима капітан дивиться на неї. У його серці почали ворушитися ревнощі.

— Чи не думаєте ви сказати, що я не шляхетної крові, сеньйоре? — запитав капітан Рамон.

— Я не можу відповісти на це, капітане, бо ніколи не бачив її. Без сумніву, сеньйор Зорро міг би розповісти мені! Він бачив її колір, здається?

— Клянуся святими, — крикнув капітан Рамон, — ви насміхаєтеся з мене!

— Ніколи не майте правду за глузування, — зауважив дон Дієго. — Він простромив вам плече, так? Це проста подряпина, я не сумніваюся. Але чи не повинні ви бути в гарнізоні і навчати ваших солдатів?

— Я очікую тут на їхнє повернення, — відповів капітан Рамон. — Крім того, це стомлююча подорож звідси до гарнізону, з ваших же слів, сеньйоре.

— Але солдат звичний до випробувань, сеньйоре.

— Це правда, йому доводиться зустрічатися з різного роду чумою, — сказав капітан, глянувши багатозначно на дона Дієго.

— Ви називаєте мене чумою, сеньйоре?

— Хіба я сказав це?

Дон Карлос, побоюючись потрапити у складне становище, не бажав допустити, щоб офіцер армії і дон Дієго Вега мали сутичку в його гасієнді.

— Ще вина, сеньйори! — вигукнув він голосно і встав між їхніми стільцями, всупереч усім правилам пристойності. — Випийте, капітане, тому що від рани ви ослабли. А ви, доне Дієго, після вашої швидкої скачки…

— Я сумніваюся щодо її швидкості, — зауважив капітан Рамон.

Дон Дієго взяв запропонований йому кухоль вина і повернувся спиною до капітана. Він подивився на сеньйориту Лоліту і посміхнувся. Потім підвівся повільно, узяв свій стілець, переніс його через кімнату і поставив поруч з нею.

— Цей негідник налякав вас, сеньйорито? — запитав він.

— Припустимо, що так, сеньйоре. Ви помститеся йому за це? Чи поскачете ви за ним, доки не знайдете його і не покараєте належним чином?

— Клянуся святими, якби це було необхідно, я міг би зробити це. Але я можу використати загін сильних молодців, що не бажають нічого кращого, як погнатися за цим негідником. Навіщо ризикувати, своєю власною шиєю?

— О! — скрикнула вона в розпачі.

— Не будемо більше говорити про цього кровожерливого сеньйора Зорро, — попросив він. — Є багато інших тем для розмови. Чи думали ви, сеньйорито, про мету мого візиту?

Сеньйорита Лоліта думала про це тепер. Вона згадала знову, яке значення мало б це весілля для її батьків і для їхнього стану. Згадала також і очі розбійника, його мужність і розум, і їй схотілося, щоб дон Дієго був би таким же. І вона не могла вимовити слова, що зробили б її нареченою дона Дієго.

— Я… я майже не мала часу подумати про це, кабальєро, — відповіла вона.

— Сподіваюся, ви незабаром дійдете висновків, — зауважив він.

— Ви так квапитеся?

— Мій батько знову взявся за мене сьогодні. Він наполягає, щоб я одружився якомога швидше. Це нестерпно, але доводиться догоджати батькові.

Лоліта прикусила губи, розгнівавшись. “Чи упадають так за дівчиною?”, — думала вона.

— Я прийму рішення якомога скоріше, сеньйоре, — сказала вона нарешті.

— А цей капітан Рамон довго залишатиметься в гасієнді?

У Лоліти з’явилася маленька надія. Чи можливо, щоб дон Дієго ревнував? Якщо так, то, виходить, у цій людині є все ж таки яке-небудь почуття. Може, воно пробудиться, любов і пристрасть прокинуться в ньому, і він буде, як і всі інші молоді люди.

— Мій батько просив його залишитися, доки він не зможе відправитися до гарнізону, — відповіла вона.

— Так він вже і тепер може відправитися. Проста подряпина!

— Ви повернетеся сьогодні ж уночі? — запитала вона.

— Я напевно занедужаю від цього, але повинен повернутися. Є деякі справи, що вимагають моєї присутності завтра вранці. Справи — це така нестерпна річ!

— Може, мій батько запропонує вам відправитися в екіпажі?

— Ха! Це було б дуже люб’язно з його боку. Людина може хоч трохи подрімати в екіпажі.