Джонстон Мак-Кэллэй – Знак Зорро (страница 12)

Сеньйорита Лоліта розридалася, але незабаром заспокоїлася і витерла очі.

— Я… я зроблю все можливе, щоб полюбити його. Але ще не можу зважитися сказати, що буду його дружиною.

Вона поспішила до своєї кімнати і покликала тубілку, яка прислужувала їй. Незабаром будинок занурився в темряву, і все довкола нього також, за винятком вогнів у хатинах, де тубільці розповідали один одному страшні історії про нічні події, причому кожний намагався якнайбільше прибрехати. Легке хропіння почулося зі спальні дона Карлоса і його дружини.

Але сеньйорита Лоліта не спала. Підтримуючи рукою голову, вона дивилася з вікна на далекі вогні. Думками її оволодів сеньйор Зорро. Вона згадувала грацію його уклону, мелодичний звук низького голосу, дотик губів до своєї долоні.

— О, якби він не був негідником! — зітхнула вона. — Як жінка могла б любити таку людину!

Розділ XII

ВІЗИТ

Наступного ранку, ледь розвиднілося, на площі Реіна де Лос-Анджелес почалося велике сум’яття. Сержант Педро Гонзалес із двадцятьма кавалеристами, майже з усіма, що були в місцевому гарнізоні, готувався до погоні за сеньйором Зорро.

Голос кремезного сержанта перекривав гомін; солдати лагодили сідла, оглядали вуздечки, пляшки для води і невеликий запас провізії. Сержант Гонзалес наказав, щоб загін відправився без нічого й жив би за кошт місцевих жителів. Він поставився серйозно до наказів капітана, відправляючись за сеньйором Зорро: збирався не повертатися доти, доки не схопить його, — або вмерти в спробі домогтися цього.

— Я приб’ю шкіру цього молодця до дверей гарнізонного приміщення, друже мій, — сказав він товстому хазяїнові. — Потім я одержу від губернатора винагороду і заплачу гроші, що я винний тобі.

— Молю святих, щоб це здійснилося, — сказав хазяїн.

— Що здійснилося, дурень? Що я заплачу тобі свій борг? Чи не боїшся ти втратити кілька монет?

— Я хочу сказати, молюся, щоб вам пощастило спіймати розбійника, — повторив хазяїн неправду, не запинаючись.

Капітан Рамон не вийшов, щоб бути присутнім при від’їзді загону, тому що в нього була лихоманка через рану, але народ із села юрмився навколо сержанта Гонзалеса і його людей, ставлячи безліч питань. Сержант побачив, що є центром загальної уваги.

— “Прокляття Капістрано” незабаром перестане існувати! — голосно вихвалявся він. — Педро Гонзалес переслідуватиме його. Ха! Коли я залишусь віч-на-віч з цим молодцем…

Цієї миті парадні двері будинку дона Дієго Вега відчинилися, і з’явився сам дон Дієго. Городяни дуже здивувалися, бо було ще рано-ранесенько. Сержант Гонзалес упустив вузлик, що тримав у руках, підбоченився і подивився на свого друга з особливим інтересом.

— Ви не були у ліжку? — запитав він.

— Ні, був, — заявив дон Дієго.

— І вже так рано встали? Тут є якась диявольська таємниця, що має бути розкрита.

— Ви досить шуміли, щоб збудити навіть мертвих, — сказав дон Дієго.

— Нічого не можна було вдіяти, кабальєро, бо це все за наказом.

— Хіба не можна було зробити всі приготування в приміщенні, гарнізону, а не на площі, чи ви думаєте, що там було б недостатньо людей, які б побачили всю вашу велич?

— Тепер, клянуся…

— Не говори цього! — наказав дон Дієго. — Насправді я встав так рано тому, що мушу поїхати до моєї гасієнди, а це подорож у кілька миль, щоб оглянути свої череди і табуни. Не будьте ніколи багатою людиною, тому що це багато чого вимагає від людини.

— Щось говорить мені, що я ніколи не страждатиму з цього приводу, — сказав сержант, сміючись. — Ви поїдете з ескортом, мій друже?

— Парочка тубільців — от і все.

— Якщо ви зустрінетеся з цим сеньйором Зорро, він напевно схопить вас, заради добрячого викупу.

— Хіба є припущення, що він знаходиться між цим місцем і мою гасієндою?

— Недавно прибув тубілець зі звісткою, що його бачили на дорозі до Пала і Сан-Луїс Рей. Ми в цьому напрямку й поїдемо. А оскільки ваша гасієнда в протилежному боці, то, звичайно, ви тепер не зустрінете цього негідника.

— Я почуваю деяке полегшення, чуючи це. Отже, ви їдете в напрямку до Пала, сержанте?

— Так. Ми постараємося напасти на його слід якомога швидше, і як тільки це зробимо, схопимо цю лисицю. Поки ж постараємося знайти її лігвище. Ми вирушаємо негайно ж.

— Я— чекатиму звісток з нетерпінням, — сказав дон Дієго. — Бажаю успіху.

Гонзалес і його люди скочили на коней, сержант скомандував, і вони пустилися чвалом площею, здіймаючи великі хмари куряви і направляючись до шосе, що вело до Пала і Сан-Луїс Рей. Дон Дієго дивився їм услід доти, доки не стало видно нічого, крім маленької хмарки куряви вдалині. Тоді він сів верхи і подався в напрямку до Сан-Габріель, а двоє слуг-тубільців на мулах поїхали за ним.

Але перш ніж від’їхати, дон Дієго написав записку і надіслав її з тубільцем у гасієнду Пулідо. Вона була адресована дону Карлосу і повідомляла таке:

“Солдати відправилися сьогодні вранці переслідувати сеньйора Зорро; було повідомлення, що цей розбійник очолює цілу банду негідників і може бути бій. Не можна пророчити, мій друже, що станеться. Я не люблю, щоб хто-небудь з тих, ким я цікавлюся, наражалися на небезпеку, — маю на увазі вашу дочку, а також донью Каталіну і вас. Тим паче, що цей бандит бачив вашу дочку учора ввечері і, звичайно, мусив оцінити її красу і, можливо, шукатиме можливості побачити її знову. Я прошу вас приїхати негайно ж до мене в Реіна де Лос-Анджелес і почувати себе там, як удома, доки усе не влаштується. Я їду сьогодні вранці до своєї гасієнди, але я віддав наказ, тому ви можете вимагати усього, що побажаєте. Сподіваюся побачити вас по поверненню за два або три дні.

Дієго”

Дон Карлос голосно прочитав це послання своїй дружині і дочці, а потім подивився на них, щоб побачити, яке воно справило на них враження. Сам він, старий боєць, глузував з небезпеки, але не хотів наражати на небезпеку жінок.

— Ну, що ви думаєте? — запитав він.

— Уже минуло багато часу відтоді, як ми були в селі, — сказала донья Каталіна. — У мене залишилося кілька подруг серед дам. Я думаю, що це буде чудово.

— І якщо стане відомо, що ми гостюємо в будинку дона Дієго Вега, — сказав дон Карлос, — то це не заподіє нам шкоди. А що думає наша дочка?

Це питання було поступкою, і Лоліта розуміла, що їй робили таку честь і виявляли прихильність лише завдяки сватанню дона Дієго. Вона вагалася якийсь час, перш ніж відповісти.

— Я думаю, це буде добре, — сказала вона. — Мені хотілося б побути в селі, адже ми майже нікого не бачимо в цій гасієнді. Але чи не почнуть базікати про мене і дона Дієго?

— Дурниці! — вибухнув дон Карлос. — Чи може бути щось природніше, ніж наше відвідування будинку Вега: наша кров майже така само шляхетна, як і їхня, і набагато краща, ніж у багатьох інших.

— Але ж це будинок дона Дієго, а не його батька.

— Але його не буде там два або три дні, як він пише, і ми можемо виїхати, коли дон Дієго повернеться.

— Ну, в такому разі вирішено, — оголосив дон Карлос. — Я побачу управителя і дам йому інструкції.

Він поспішив у двір і дуже задоволений подзвонив у великий дзвін для виклику управителя. Коли сеньйорита Лоліта побачить обстановку в будинку дона Дієго Вега, вона, напевно, з більшим бажанням погодиться прийняти пропозицію дона Дієго, думав він. Вона побачить шовки, елегантні драпування, меблі, інкрустовані золотом, із гвіздками з дорогоцінних каменів. Тоді вона зрозуміє, що може бути власницею всього цього та ще багато чого іншого. Дон Карлос вважав, що він знає жіноче серце.

Незабаром після сієсти до дверей було подано екіпаж з кучером-тубільцем. Донья Каталіна і Лоліта сіли в нього, а дон Карлос осідлав свого кращого коня і поїхав збоку. Вони направилися вниз доріжкою до шосе, а потім до Реіна де Лос-Анджелес.

Люди, що зустрічалися їм дорогою дивувалися, бачачи, що родина Пул і до кудись виїжджає, бо всі знали, що в них не найкращі часи, і вони рідко залишали свій маєток. Шепотіли навіть іноді, що дами не завжди дотримуються моди, і що слуги дуже погано харчуються, але залишаються в гасієнді, бо їхній хазяїн дуже добра людина.

Але донья Каталіна і її дочка не втрачали гідності, як і дон Карлос. Вони розкланювалися з тими, кого знали, і так продовжувалося протягом всієї подорожі.

Тепер вони зробили поворот і могли бачити вдалині село, площу, церкву з високим хрестом, готель, склади і кілька будинків дуже претензійного вигляду, а також розкидані хатини тубільців і бідняків.

Екіпаж зупинився перед будинком дона Дієго, слуги вискочили, щоб вітати гостей, розстелили килим від екіпажа до дверей, аби дамам не довелося пройти по землі. Дон Карлос пішов попереду, направляючись до будинку і наказавши подбати про коней та мулів і забрати екіпаж. У будинку вони відпочивали якийсь час, слуги принесли їм вино і їжу.

Потім вони пройшлися будинком, і навіть очі доньї Каталіни, що бачила чимало багатих будинків, розширилися від задоволення побачивши все те.

— Подумати тільки, наша дочка може бути власницею всього цього, варто їй тільки сказати одне слово! — прошепотіла вона.

Сеньйорита Лоліта не говорила нічого, але почала думати, що було б, мабуть, зовсім не так уже й погано стати дружиною дона Дієго. У ній відбувалася внутрішня боротьба. З одного боку, було багатство, становище і порятунок стану її батьків, — і позбавлена життя людина — її чоловік; а з іншого, був роман і ідеальне кохання, якого вона хотіла. Доки остання надія не зникла, вона не могла відмовитися від неї.