Джонатан Страуд – Сходи, що кричать (страница 6)

— Вона поволі розвіювалась, аж поки дісталася до стіни... Гадаю, що так. Джерело в стіні — це вже цікаво!

Я кивнула. Так, справді цікаво. Природна порожнина, достатня для того, щоб будь-кому сховатися в ній.

Ми заходилися розгрібати часописи — їх доводилося брати оберемками й переносити в інший бік кабінету. Нам був потрібен простір. Локвуд хотів зберегти коло, яке я зробила, щоб мати змогу без перешкод дістатися до нього від стіни, де ми працювали. Тому ми звалили більшість часописів просто біля дверей, а деякі навіть у коридорі. Тягаючи папери, я раз по раз зупинялась і дослуховувалась, проте в будинку було тихо, як у вусі.

Коли ми вивільнили достатньо місця, я дістала з торбини ще один пластмасовий горщик — і висипала з нього стружки вздовж дуги. Вийшло нерівне півколо, що витягалось від небезпечної частини стіни. Обидва кінці півкола я з’єднала прямою лінією — вздовж плінтусу, десь за ярд від нього: якщо посиплеться тиньк, залізна дуга вціліє. Коли я закінчила, всередині лінії залишалося багато місця й для нас обох, і для наших торбин. Тут було цілком безпечно — та ще безпечніше було б із залізними ланцюгами.

Я також перевірила своє давніше коло посередині кімнати. Кілька стружок прилипли до нашого взуття, поки ми ходили туди-сюди; довелося змахнути їх і повернути назад.

Локвуд зняв зі стіни малу й поклав її на стіл. Потім пішов на кухню й повернувся з двома ліхтарями. Час спостережень у темряві минув: настала пора діяти, а це потребувало світла. Він поставив ліхтарі на підлогу, всередині нашого півкола, увімкнув — на малу потужність — і спрямував промені на порожню стіну. Світло осяяло її, мов невеличку сцену.

Усе це забрало десь із чверть години. Нарешті ми встали пліч-о-пліч у залізному півколі: кишенькові ножики й ломики напоготові, очі прикуті до стіни.

— Хочеш, я розповім тобі своє припущення? — запитав Локвуд.

— Що ж, полякай мене.

— Її вбили в цьому будинку кількадесят років тому. Вона повернулася й довгий час поводилася спокійно. Аж ось пан Гоуп влаштував у цій кімнаті свій кабінет, і це потурбувало її. Можливо, тут є щось дороге для неї — те, чим вона опікується, що її утримує. Скажімо, одяг чи річ. Чи подарунок, який вона комусь обіцяла. Чи...

— Чи щось іще, — обірвала я його.

— Атож.

Отак ми стояли й дивилися на стіну.

4

Відтоді, як Маріса Фіттес і Том Ротвел проводили свої славетні розсліди — тобто з перших років виникнення Проблеми, — пошук Джерела духа, що повернувся, став основою роботи будь-якого агента. Звичайно ж, усе інше ми теж робили як слід: допомагали створити захист для мешканців будинку й надавали поради господарям. Ми ставили соляні пастки в садках, стелили залізні смуги на порогах, підвішували залізо над колисками, роздавали всім лавандові палички, ліхтарі та інші повсякденні захисні засоби. Проте суть нашої ролі, нашої діяльності завжди була однакова: виявити особливе місце чи річ, пов’язані з певним неспокійним духом.

Ніхто не знає, які вони — ці Джерела. Дехто стверджує, що Гості містяться в них, інші — що це лише сліди на межі світів, де відбулося насильство чи вибух почуттів. Агенти не мають часу на такі міркування. Ми надто заклопотані спробами уникнути дотику привидів, щоб сушити собі голови філософією.

За словами Локвуда, Джерелом могло бути що завгодно. Скажімо, точне місце злочину або річ, яка безпосередньо стосується раптової смерті: цілком можливо, що це щось дороге для Гостя — за його життя. Проте найчастіше (73 відсотки випадків, згідно з дослідженнями Інституту Ротвела й за «Посібником Фіттес») це «особисті органічні рештки». Розумієте, що це значить? Не зрозумієте, поки не побачите самі.

Саме цим ми, власне, тепер і займалися.

Хвилин з п’ять ми дивилися на порожню середину стіни. Шпалерам було кількадесят років, про що свідчили сліди засохлого клею. Ми легко зрізали їх своїми ножами. Деякі клапті шпалер розлізалися просто в наших руках, інші падали до ніг, як велетенські бганки шкіри. Тиньк, що відкрився нам, був блідо-рожевий, укритий плямами й помаранчево-бурими залишками шпаклівки. Це трохи скидалося на шинку, підсмажену в сухариках.

Локвуд узяв один ліхтар і підніс його до нерівної поверхні. Він крутив ліхтарем туди й сюди, стежачи, як на стіні ворушаться тіні.

— Отут був отвір, — сказав він. — Досить великий. Хтось замурував його. Бачиш, Люсі, тут тиньк іншого кольору?

— Бачу. Гадаєш, ми зможемо знову відкрити його?

— Навряд чи це важко. — Він зважив у повітрі ломик. — Усе гаразд?

Я озирнулася. Крім малого кола навколо ліхтаря, вся кімната потопала в пітьмі. Ми були єдиним острівцем світла в морі темряви. Я нічого не чула, однак тиша аж давила на мої вуха: я відчувала, як вона поволі росте.

— Зараз усе тихо, — відповіла я. — Проте це ненадовго.

— Тоді — швидше.

Тиньк затріщав під його ломиком. Потік крихт водоспадом полинув на підлогу.

Через двадцять хвилин увесь наш одяг був у білих плямах від тиньку, носаки черевиків аж грузли в купі уламків під стіною. Проламаний нами отвір був завбільшки з половину мого зросту й завширшки з дорослого чоловіка. За ним видніло грубе, темне дерево, всіяне старими цвяхами.

— Ніби дошка, — з напускною безжурністю зауважив Локвуд. На його чолі виблискував піт. — Передня частина коробки, шафи чи ще чогось подібного. Здається, Люсі, що нею затулили всю порожнину всередині стіни.

— Так, — погодилась я. — Тільки не забудь про стружки.

Локвуд ступив надто далеко й збив з місця кілька залізних стружок. Про таке ніколи не можна забувати. Додержуйся правил — і будеш у безпеці. З ланцюгами було б простіше, а стружки — річ зрадлива, їхню лінію легко пошкодити. Я присіла навпочіпки й дрібними, методичними порухами щітки все виправила. Локвуд тим часом глибоко вдихнув — і заходився молотити ломиком по дошці.

Відновивши лінію, я зішкребла й кинула геть кілька жмень тиньку, що міг потрапити на наш бар’єр. Зробивши це, я залишилася сидіти навпочіпки, міцно впершись пальцями в дерев’яну підлогу. Так я просиділа з хвилину — чи навіть більше.

Коли я нарешті підвелася, Локвуд уже надломив одну з дощок, однак пробити її не зміг. Я ляснула його по плечу.

— Ну, що? — він знов ударив по стіні.

— Вона повернулась, — відповіла я.

Звук був ледве чутний — він зливався з шумом, який ми влаштували тут. Проте я відчула легеньку вібрацію біля підлоги — тому й просиділа стільки навпочіпки. Та варто мені було заговорити, як звук посилився: три хуткі поштовхи, моторошний глухий удар — і знову тиша, аж доки все почалося знову. То був нескінченний цикл, що повторювався раз по раз. Відгомін пам’яті про падіння пана Гоупа зі сходів.

Я розповіла Локвудові про почуте.

Він рвучко кивнув:

— Гаразд. Це, врешті, нічого не змінює. Будь уважна. Головне — не розгубитися. Саме цього вона від тебе й хоче. Вона вже знає твою слабку сторону.

Я вражено заморгала:

— Слабку сторону? Про що це ти?

— Люсі, зараз нема часу на розмови. Я мав на увазі твою вразливість.

— Вразливість? Ну, це вже трохи краще...

Локвуд відсапнув:

— Усе, про що я сказав, це... такий прояв твого Таланту — бути вразливішою за мене. Іронія полягає в тому, що надмірна вразливість робить тебе легшою мішенню для надприродних сил, а це певним чином може створити проблеми. Зрозуміла?

Я вирячилась на нього:

— Щось мені на хвилину здалося, ніби ти набрався цього в Джорджа...

— Люсі, Джордж тут ні до чого.

Ми відвернулись одне від одного: Локвуд — до стіни, я — до середини кімнати.

Я взялася за рапіру й заходилася чекати. Кабінет був темний і тихий. Тук тук тук... — віддавалося відлуння в моїх вухах.

Стіна затріщала — це свідчило, що Локвудів ломик уклинився між дошками. Він штовхав його щосили. Деревина рипіла, цвяхи зсувалися з місць.

Один наш ліхтар поволі згасав. Його світло мерехтіло, коливалося, ставало блідішим і слабшим, аж поки зовсім зникло. Аж тут відразу спалахнув другий ліхтар. Світлова рівновага в кімнаті змінилась: наші тіні химерно танцювали на підлозі.

В кабінет увірвався порив холодного вітру. Я почула, як на столі зашелестіли папери.

— Ти не думаєш, ніби вона хоче, щоб ми це зробили? — засапано промовив Локвуд. — Може, вона хоче, щоб її знайшли...

Десь у коридорі грюкнули двері.

— Навряд, — відповіла я.

Двері загрюкали в усьому будинку. Одні за одними — сім разів поспіль.

— Набридло! — буркнув Локвуд. — Ти це вже робила. Спробуй щось новеньке!

Зненацька запала мовчанка.

— Скільки разів тобі казати, — пробурмотіла я, — щоб ти з них не кепкував? Це ніколи не закінчувалося добром.

— Що ж робити, як вона сама себе повторює... Все, майже готово!

Я нахилилась і пошукала в торбині. У нас було чимало засобів для нейтралізації знайденого Джерела. І всі — з металів, яких Гості навіть не могли торкнутися: з заліза й срібла. До того ж — найрізноманітніші, всілях форм і розмірів: коробки, рури, цвяхи, сітки, підвіски, смуги, ланцюги. «Ротвел» і «Фіттес» мали власне патентоване обладнання. Що ж до Локвуда, то він зазвичай користувався найпростішим і найскромнішим знаряддям. Головне тут — правильно визначити силу й масштаб Гостя, що дозволить обрати необхідні інструменти хоча б для обмеження його пересувань.

Я дістала сітку з ланцюжків — тоненьку, але міцну, сплетену з щільних срібних ланочок. Сітку було акуратно згорнуто: якби її розгорнути, то можна було б накрити досить великий об’єкт, однак зараз вона вільно вмішувалась на моїй долоні. Я випросталась і подивилась, як просуваються справи зі стіною.