Джонатан Страуд – Сходи, що кричать (страница 44)

— Цить! — мовив Локвуд. — Просто слухайте!

Тук, тук, тук... Повільно й розмірено. Між кожними двома ударами моє серце тьохкало по п’ять разів. Неможливо було сказати, звідки лунає цей стукіт, що його видає, — проте він здавався мені знайомим. Мені пригадалася ванна кімната в нашому будинку на Портленд-Роу — ота, нижня, де я часом приймала душ, а на підлозі лежала Джорджева білизна — чекаючи, поки її потопчуть чиїсь необачні ноги. Але який тут може бути зв’язок? Передчуття небезпеки? Та невдовзі я зрозуміла, в чому тут річ. Душ у ванній був старий і протікав: тук, тук, тук...

— Увімкни ліхтарик, Локвуде, — прошепотіла я. — Посвіти просто поперед себе.

Локвуд послухався без жодного слова. Напевно, він так само все зрозумів.

Ніжне кружальце золотистого світла лягло на підлогу. Посередині його я побачила щось чорне, неправильної форми, схоже радше на великого розчавленого павука з незліченними ногами. Тук... У павука виросла ще одна нога. Тук... Ще одна нога, довша й тонша, потяглася вбік... Із кожним ударом посередині чорної плями ніби щось ворушилося. Сама ж ця пляма була блискуча й ніби трохи червоняста.

Локвуд потихеньку підняв ліхтарик — саме в той момент, коли в повітрі пролетіла ще одна крапля. Він направив світло на стелю: тут, серед тріщин і плісняви в тиньку, красувалася широка темна пляма. Її середина, густа і в’язка, наче патока, провисала й спадала на підлогу краплями.

— Тепер зрозуміло, звідки цей запах, — пробурмотів Локвуд.

— Кров... — тільки й промовила я.

— З технічної точки зору це плазма,— втрутився Джордж. — Привиди не мають...

— Мені байдуже до твоєї технічної точки зору, Джордж! — вигукнула я. — Це схоже на кров і пахне, як кров! Тому для мене це — кров!

Пляма на стелі ніби побільшала й перемістила свій центр ваги. Краплі почали спадати в другому місці, ближче до нас, і швидкість їхнього падіння збільшилась. Я увімкнула свій ліхтарик і подивилася на підлогу. Криваві павучі ніжки тоненькими струмочками підбиралися до наших ланцюгів.

— Не підпускайте їх до себе, — попередив Джордж. — Торкнутися плазми — все одно, що торкнутися привида.

— Ходімо звідси, — чітко наказав Локвуд. — Беріть торбини. Ні, ланцюги облиште — у нас є запасні. Готові! Тоді — мерщій! За мною!

Ми переступили залізний бар’єр і рушили до дверей, тримаючись якнайдалі від огидної маси, що аж випромінювала злобу. В кімнаті стало ще холодніше.

— Бувай! — вигукнув Джордж біля виходу.

Та двері виявились зачинені.

На мить усі ми заклякли. Мене огорнула паніка, черево аж звело від страху. Локвуд позадкував і намацав клямку. Тоді шалено смикнув її:

— Замкнено. Не можу відчинити.

Джордж озвався кволим голосом:

— АФД?

Я дико вилаялась:

— До дідька лисого ці назви, Джордж, коли він не працює! Ти не убезпечив двері як слід!

— Я все зробив як треба...

— Краще б ти засунув туди свою ТН — Товстелезну Ногу!

— Замовкни, Люсі!

— Замовкніть обоє! — гаркнув Локвуд. — І допоможіть мені!

Ми разом щосили навалились на клямку. Та двері навіть не поворухнулись.

— Де ключ? — запитала я. — Локвуде, ключ! Що ти зробив з ним?

Він завагався:

— Залишив у замковій щілині.

— Чудово! — зіпнула я. — А вивіску для Гостей ви часом не повісили — «Ласкаво просимо»?!

— Кажу тобі, я все зробив як треба! — спересердя вигукнув Джордж. — І солі теж насипав! — Він люто копнув ногою білу купку на підлозі. — Бачиш? Привид не міг навіть підійти до дверей!

— Заспокойтесь, — прошепотів Локвуд, освітлюючи ліхтариком стелю, з якої потяглася вниз нова крапля крові — саме над тим місцем, де ми стояли. — Він чує наш страх. Ходімо краще назад у коло.

Ми облишили суперечку й вирушили назад до ланцюгів. Кілька струмочків крові вже з’єдналися у великі струмені; вона вже не спадала зі стелі краплями, а по-справжньому текла. Підлогою розпливлася велика темно-червона калюжа.

— Нас оточують,— зауважила я. — Цікаво, скільки тут плазми?

— Дуже багато, — пробурмотів Джордж. — Це не просто Другий Тип. Полтерґейст володіє потужним телекінезом — він міг би зачинити й замкнути двері не відстані, але він себе так не виявляє. Можливо, це Перевертень. Але Перевертні не можуть замикати двері...

— Який я дурень! — озвався Локвуд. — Справжнісінький бовдур! Слід було здогадатися... Люсі, нам доведеться шукати потаємний вихід. Покажи, де ти знайшла в стіні порожнечу!

З калюжі крові на підлозі з’явилася кривава рука. Її пальці вхопилися за ланцюг, але відразу випустили його — і з сичанням зникли. Повітря так просякло запахом крові, що ми ледве дихали.

— Залишмося краще тут... — попросила я. — Тут він нас принаймні не дістане.

Джордж раптом скрикнув. Я побачила, як він сахнувся вбік, схилився над торбинами й мало не вийшов за межі залізного кола.

— Що за дідько?! — вилаявся Локвуд і направив ліхтарик на Джорджа. Той сидів на торбині, розстібаючи куртку. З його плеча курився димок.

— Угорі! — хрипко промовив він. — Мерщій!

Промінець ліхтарика ковзнув угору. Із запорошеної, вкритої павутинням люстри текла справжня темно-червона річка. Вона звивалась, набуваючи форми величезної прозорої руки, з якої внизу спадали нові краплі крові.

— Т-так... н-не можна, — прожебоніла я. — Ми ж у залізному колі...

— Назад! — Локвуд відштовхнув мене з середини кола, й туди негайно впала червона крапля. Ми всі стояли майже біля самісіньких ланцюгів. — Ми зробили завелике коло, — пояснив він. — Сила заліза не сягає центру. Там сила Гостя може подолати її.

— Треба звузити коло... — почав Джордж.

— Якщо ми звузимо коло, — обірвав його Локвуд, — нам не вистачить місця. Ще не настала північ, до світанку — сім годин, а прояви тільки почалися... Ні, нам треба вибиратися звідси! Ходімо до кутка, який знайшла Люсі. Вперед!

Тримаючи ліхтарики перед собою, ми переступили ланцюги з того боку, де ще не було кривавої калюжі, й тихенько подалися до лівого краю торцевої стіни. Та тільки-но ми рушили, як темні струмені зі стелі хутко потяглися за нами. Мені з переляку ще дужче звело черево; я вже ладна була закричати.

— Зачекайте! — мовила я. — Привид чує нас. Якщо ми підемо разом, він нас швидше спіймає!

Локвуд кивнув:

— Твоя правда. Гаразд. Ходімо, Джордж, спробуймо затримати його. А ти, Люсі, йди до стіни.

— Добре... А чому я?

— Ти ж дівчина, — відповів Локвуд.— Дівчата більш чутливі.

— Так, до емоцій, до людської поведінки, але ж не до потайних ходів у стінах!

— Ну, це майже одне й те саме. До того ж ми з Джорджем краще орудуємо рапірами.

Вимахуючи в повітрі ліхтариком і рапірою, він помчав углиб кімнати. Джордж таким самим чином кинувся в інший куток.

Мені не було часу розглядати, як хлопці відвертатимуть увагу привида. Я відставила вбік рапіру, пригасила ліхтарик до найменшої потужності і взяла його в зуби — аби хоч що-небудь бачити перед собою. Ліворуч від мене була віконна виїмка. За шибкою було холодне нічне повітря, а до землі, до стежки, вкритої рінню, — тридцять футів. Хтозна — може, ще стрибати доведеться. Все ж таки кращий спосіб померти.

Моє обличчя заливав піт — незважаючи на холод. Руки тремтіли, коли я торкнулась ними стіни. Як і перед тим, я почала простукувати місце, де звук був лункіший.

Цього разу мені не пощастило. Глухий камінь — і квит.

Я перебралася в куток — і несподівано вирішила простукати суміжну стіну. Може, там є якийсь важіль чи двері... Я ставала навшпиньки й стукала так високо, як могла. Присідала навпочіпки, натискала й штовхала. Робила все, що могла, аж поки дісталася до віконної виїмки. Все було так само марно.

Озирнувшись, я побачила, що наша тактика спрацьовує: Джорджеві й Локвуду вдалося відтіснити Гостя в протилежний кінець кімнати, проганяючи страх переможними вигуками, свистом і образами на адресу привида. Проте калюжа в центрі стелі випускала нові потоки крові: довгі, моторошні, вони огинали люстру й підбиралися до хлопців.

Я з жахом побачила, що один з кров’яних струменів уже майже підібрався до моїх ніг. Рука, що стриміла з середньої калюжі, зникла, та замість неї з’явився темний, тонкий потік. Чорні бризки полетіли на підлогу: одна впала мені на черевик, засичала й закурилася білим димком. Я відскочила в куток, до підвіконня.

Погано! Я щомиті могла опинитися в пастці. Я обернулася до вікна, приготувалася стрибати... аж тут мої пальці торкнулися дерев’яної віконниці. Я поглянула на неї... і в цю відчайдушну мить мені сяйнула думка.

Я увімкнула ліхтарик на повну потужність і освітила віконницю. То була міцна дерев’яна панель, завтовшки й заввишки майже з виїмку. Ззаду панелі я помітила міцні чорні завіси, що з’єднували її з каменем. Якщо зрушити її з місця, вона затулить шибку.

І — ймовірно — відкриє щось інше...