Джонатан Страуд – Сходи, що кричать (страница 3)

Я підняла руку:

— Ти вже розповідав це. Мільйон разів.

— Ну, гаразд... Пан Гоуп, скажімо, міг повернутись як господар будинку. Або через помсту. А може, в нього залишились незакінчені справи — не розповів про щось дружині чи заховав від неї гроші під ліжком...

— Може, й так. А всі ці прояви почалися невдовзі після його смерті?

— Через тиждень або два. Здебільшого до цього вона не бувала вдома. Коли ж вона повернулась, то почала відчувати присутність чогось чужого... — Локвуд поплескав по теці. — Будь-що вона цього не описала. Натомість зазначила, що зробила докладний звіт нашому «адміністраторові» по телефону.

Я посміхнулась:

— «Адміністраторові»? Джорджеві це не сподобається. До речі, я взяла його нотатки з собою, якщо хочеш послухати.

— Давай. — Локвуд умостився зручніше. — Що вона ще бачила?

Джорджеві нотатки лежали в кишені моєї куртки. Я витягла папірці, розгорнула їх і розгладила на коліні. Хутенько пробігла очима й кахикнула.

— Ти готовий?

— Так.

— «Рухома фігура». — Я церемонно згорнула папірець і знову поклала його в кишеню.

Локвуд обурено заморгав:

— «Рухома фігура»?! І все? Жодних подробиць? Ну-бо: велика, маленька, темна чи світла — яка вона?

— Будь ласка, цитую: «Рухома фігура з’явилася в кабінеті й гналася за мною сходами». Саме так, як вона сказала Джорджеві.

Локвуд занурив коржик у чай:

— Найдокладніший опис, який мені траплявся в житті. Може, спробуєш намалювати фоторобот?

— Ні. Вона ж доросла — чого ти від неї сподіваєшся? Це ніколи не призводило ні до чого хорошого. Відчуття для неї важливіші. Вона сказала, що відчувала, як хтось стежить за нею, знає, що вона тут, але не може знайти її. І думка, що це шукає її, була нестерпна.

— Гаразд, — зауважив Локвуд, — це вже трішки краще. Вона була ціллю. Це наводить на думку про Другий Тип — незакінчену справу чи щось подібне. Хай там що задумав небіжчик пан Гоуп, він не сам працює в цьому будинку цієї ночі. Тут — принаймні — ще й ми. Ну, що скажеш? Огляньмо місце?

Я одним ковтком спорожнила чашку й тихенько поставила її на стіл.

— Як на мене, це чудова ідея.

Майже годину ми мандрували першим поверхом, у кожній кімнаті вмикаючи на короткий час ліхтарики, бо пересуватись у пітьмі було нівроку важко. Олійну лампу ми залишили на кухні — разом зі свічками, сірниками й запасним ліхтарем. Чудове правило — зберігати добре освітлене місце на випадок відступу, якщо він знадобиться. Особливо корисно мати кілька різних джерел світла, бо Гість може мати змогу знищити їх.

Усе було чисто і в коморі, і в їдальні в задній частині будинку. Похмура, якась заціпеніла атмосфера, ніби життя зупинилося тут. Акуратні стоси газет лежали довкола на обідньому столі; в коморі на лотку проросли зморщені цибулини. Локвуд не знайшов жодних видимих слідів привида, а я не почула жодного шуму. Тихий стукіт, який лунав, коли ми тільки-но увійшли, ніби зовсім ущух.

Та варто нам було повернутись до вестибюлю, як Локвуд трохи затремтів, а мені поза шкірою пробіг мороз. Повітря помітно охололо. Я поглянула на термометр: лише дев’ять градусів.

У передній частині будинку були дві квадратні кімнати — обабіч вестибюлю. В одній стояли телевізор, канапа, два м’які крісла; тут було тепліше, так само, як на кухні. Ми дивились і слухали всюди — й нічого не знаходили. У протилежній кімнаті, перед великим щільно завішеним вікном, стояли звичайнісінькі стільці й шафки, а також три здоровенні папороті в теракотових горщиках.

Тут знову стало прохолодніше: мій термометр показав дванадцять градусів. Нижче, ніж у кухні. Це могло нічого не означати, а могло — навпаки — означати дуже багато. Я заплющила очі, зосередилася й приготувалася слухати.

— Люсі, поглянь! — прошепотів Локвуд. — Там пан Гоуп!

У мене тьохнуло серце. Я обернулась, витягаючи рапіру... і побачила, що Локвуд нахилився над краєчком стола — розглядав якусь фотографію. Він тримав над нею свій ліхтарик: зображення висіло в маленькому колі золотистого світла.

— З пані Гоуп тут усе гаразд, — промовив він.

— Бовдуре! — просичала я крізь зуби. — Я ж могла проштрикнути тебе!

— Не будь такою сварливою, — реготнув він. — Краще поглянь. Що ти скажеш?

На фотографії сиве подружжя стояло в садку. Жінка, пані Гоуп, була старшою, щасливішою версією своєї дочки, з якою ми познайомились надворі: повнощока, ошатно вбрана, усміхнена. Її голова була на рівні грудей чоловіка, що стояв поруч. Він був високий, лисуватий, із сутулими плечима й досить міцними м’язами. Він теж широко всміхався й тримав пані Гоуп за руку.

— Здаються досить веселими, авжеж? — зауважив Локвуд.

Я з сумнівом кивнула.

— Але ж мусить бути причина для Другого Типу. Джордж каже, що Другий Тип завжди означає: хтось комусь щось зробив.

— Так, але в Джорджа огидна, вкрай одноманітна уява. До речі, це нагадало мені, що нам треба знайти телефон і зв’язатися з ним. Я залишив на столі повідомлення, але ж він усе одно хвилюватиметься за нас, як і завжди.

Він не помітив жодних Смертних Вогнів у цій кімнаті, а я не змогла нічого почути. Це означало, що на першому поверсі нашу роботу скінчено, і натякало на те, що ми вже підозрювали. На те, що нам слід шукати нагорі.

Більш ніж упевнена в цьому, я ступила на нижню сходинку — і стукіт долинув знову. Спочатку він був тихий — такий, як раніше: ледве чутне «тук-тук-тук», ніби хтось стукає нігтем по тиньку чи забиває цвяшок у дерево. Та з кожною сходинкою відлуння дужчало, настирливо віддаючись у моєму внутрішньому вусі. Я сказала про це Локвудові, який ступав за мною, наче розпливчаста тінь.

— Холоднішає, — зауважив він.

То була правда. З кожним нашим кроком температура падала — від дев’яти градусів до семи, тоді до шести — на середині сходів. Я застебнула неслухняними пальцями куртку, сама тим часом дивлячись угору, в пітьму. Сходи були вузькі, тож вище від мене тут узагалі не було світла. Горішні кімнати будинку цілком поринули в морок. Мені шалено кортіло увімкнути ліхтарик, проте я затамувала це бажання — адже світло мене лише засліпить. Тримаючи руку на рапірі, я поволі піднімалася далі. Стукіт дедалі гучнішав, холодне повітря щипало шкіру.

Я піднімалася. Стукіт гучнішав. Зараз він скидався на несамовите дряпання. Температура впевнено падала: від шести градусів — до п’яти й нарешті до чотирьох.

Довкола розпливалася пітьма. Ліворуч білі перила вигинались на висоті моєї голови, нагадуючи ряд велетенських зубів.

Я підійшла до останньої сходинки, ступила на неї...

І стукіт відразу вщух.

Я знову поглянула на термометр: чотири градуси. На одинадцять градусів нижче, ніж у кухні. Моє дихання розходилось у повітрі легкою парою.

Ми були дуже близько.

Локвуд пройшов повз мене й на мить увімкнув ліхтарик, щоб озирнутись. Обклеєні шпалерами стіни, зачинені двері, мертва тиша. Вишивка у важких рямцях: вицвілі криві дитячі літери — «Дім, мій милий дім». Виконана багато років тому, коли будинки справді були милі й безпечні, й ніхто не вішав над ліжками дітей залізяки. До того, як з’явилася Проблема.

Коридор мав форму літери «Г» — з маленьким квадратним майданчиком, на якому ми стояли, й довгим відгалуженням, що вело вдалину, паралельно до сходів. Підлогу на другому поверсі було застелено полірованим паркетом. П’ятеро дверей розміщувались так: перші — праворуч від нас, другі — перед нами й ще троє — через проміжки вздовж відгалуження. Усі двері були замкнені. Ми з Локвудом стояли мовчки, довіряючи тільки власним очам і вухам.

— Нічого, — нарешті сказала я. — Тільки-но ми прийшли сюди, як стукіт ущух.

Локвуд відповів не одразу.

— Смертних Вогнів немає, — промовив він.

З його втомленого голосу я зрозуміла, що він теж відчуває тягар — той самий, дивний, від якого м’язи наливаються чавуном. Це трапляється, коли Гість поблизу.

— Що ж, леді — попереду, Люсі. Вибирай двері, — тихенько зітхнув Локвуд.

— Ні. Я вже вибирала двері тоді, в дитячому притулку. Ти пам’ятаєш, до чого це призвело.

— Але ж усе вдалося, хіба не так?

— Лише тому, що я вчасно відвернулась. Ну, гаразд, починаймо з отих. Тільки ти підеш перший.

Я вибрала найближчі двері — ті, що праворуч. Вони вели до нещодавно відремонтованої ванної кімнати. Сучасна плитка мерехтіла, жадібно ловлячи світло ліхтарика. Тут були велика біла ванна, умивальник і унітаз. У повітрі навіть пахтіло жасминовим милом. Ніхто з нас не знайшов тут нічого прикметного. Температура була така сама, як і в коридорі.

Локвуд відчинив наступні двері. За ними ховався просторий кабінет — у ньому панувало такий безлад, якого не знайти, мабуть, у цілому Лондоні. Світло ліхтарика натрапило на важкий дерев’яний письмовий стіл перед завішеним вікном. Стіл був майже похований під стосами паперів — вони, до речі, недоладно громадились по всій кімнаті. Ряд темних полиць, що займав три чверті дальньої стіни, зберігав хаотичні купи книжок. Решту простору займали шафи, а біля стола стояло старе, оббите шкірою крісло. Чути було слабенький запах, притаманний чоловікам: суміш лосьйону після гоління, віскі й тютюнового диму.

Ми страшенно змерзли. Термометр на моєму поясі показував два градуси.

Я тихенько прокралася повз паперові стоси й розсунула штори, піднявши в повітря щільну хмару пороху, що змусив мене закашляти. Кволе біле світло від сусідніх будинків перетинало садок — і тепер наповнювало кімнату.