Джонатан Страуд – Сходи, що кричать (страница 2)

Усе це, звичайно, можна було легко виправити, увімкнувши світло. Та й вимикач був поряд, тут-таки на стіні. Та ми не пробували ним користуватись. Друге наше правило — світло заважає нам. Воно приглушує відчуття, робить нас слабкими й нерозумними. Краще дивитись і слухати в пітьмі. Так легше відчувати страх.

Саме цей страх ми й відчували, мовчки стоячи в темряві. Я слухала.. Локвуд дивився. В будинку було холодно. Задушливе повітря ховало в собі кислуватий запах, який буває лише у вкрай незатишних місцях.

Нахилившись ближче до Локвуда, я прошепотіла:

— Опалення немає.

— Гм-м...

— Щось іще є, як ти гадаєш?

— Гм-м...

Мої очі врешті звикли до темряви й почали розбирати більше деталей. Під завитком перил був маленький полірований столик, на якому стояла порцелянова чаша для пахощів. На стінах висіли якісь малюнки: придивившись, я розібрала, що це вицвілі плакати давніх музичних ансамблів, фотографії крутих пагорбів і лагідних морів. Усе напрочуд безневинне. Місце аж ніяк не огидне — навпаки, в денному сонячному світлі тут мусить бути цілком затишно. Та зараз усе було по-іншому: тінь віконної рами в дверях, прибравши форму якоїсь перекошеної труни, тяглася перед нами підлогою. Наші тіні опинилися в її рамці. До того ж ми пам’ятали, як помер пан Гоуп, і це справляло на нас іще тяжче враження.

Я глибоко дихала, щоб заспокоїтись, і відганяла моторошні думки. Тоді знову заплющила очі, ніби дражнячи темряву, — й слухала. Слухала...

Вестибюль, кімнати й сходи завжди є судинами й дихальними шляхами будь-якого дому. Кожну будівлю пронизують канали. Можна почути відлуння речей, прислухавшись до кімнат. Часом ти можеш розрізнити серед нього інші шуми — голоси, яких тут не повинно бути. Відлуння минулого, відлуння прихованого...

Це був саме такий випадок.

Я розплющила очі, взяла свою торбину й поволі рушила до сходів. Локвуд уже стояв біля полірованого столика під завитком перил. Його обличчя тьмяно сяяло в світлі, що проникало через матове скло в дверях.

— Ти щось чуєш? — запитав він.

— Умгу.

— Що?

— Тихий стукіт. З’являється й зникає. Дуже-дуже слабкий. Не можу сказати, звідки він лунає. Але він ще посилиться — згодом, коли стане темніше. А що в тебе?

Він показав на нижні сходини:

— Ти, звичайно, пам’ятаєш, як помер пан Гоуп?

— Упав зі сходів і зламав карк.

— Саме так. Ось тут — потужне залишкове сяйво смерті. Зберігається три місяці після його загибелі. Таке яскраве — хоч сонячні окуляри надягай. Пані Гоуп розповіла про це Джорджеві по телефону. Її чоловік спіткнувсь і впав, тяжко вдарившись об підлогу. — Локвуд поглянув на темні сходи. — Довге падіння... Поганий спосіб спускатися.

Я нахилилась над підлогою, силкуючись щось розгледіти в сутінках.

— Так, тут видно, як потріскалися плити. Він мав упасти з величезної ви...

Зі сходів долинули два гучні удари. Повз моє обличчя люто війнуло вітром. Перш ніж я зреагувала, щось велике, м’яке й страшенно важке впало точнісінько там, де я стояла. Від цього мені аж звело зуби.

Я відскочила, вхопила рапіру з пояса. Я стояла навпроти стіни, шалено озираючись на всі боки, піднявши свою зброю. Серце калатало в моїх грудях.

Нічого. На сходах — нікого. Ніякого понівеченого тіла, що немічно розляглося на підлозі.

Локвуд недбало притулився до перил. Було надто темно, щоб сказати напевно, але я ладна була заприсягтися, що він і бровою не повів. Він не чув падіння.

— З тобою все гаразд, Люсі?

Я важко відсапувала.

— Ні. Я щойно чула відлуння смертельного падіння пана Гоупа. Дуже гучно й чітко, ніби він упав мені просто на голову. Не смійся. Тут немає нічого кумедного.

— Пробач. Отже, щось уже з’явилося — такої ранньої пори. Далі, напевно, буде ще цікавіше. Котра, до речі, година?

Мати з собою годинника з люмінесцентним циферблатом — третє моє правило. Було б ще краще, якби він витримував різкі перепади температури або потужні удари ектоплазмою.

— Ще немає п’ятої, — відповіла я.

— Чудово. — Локвудові зуби не світились так, як мій годинник, але коли він усміхнувся, то цілком міг би замінити ліхтарик. — Саме встигнемо випити по чашечці чаю. А потім шукатимемо привида.

2

Коли ви полюєте на підступних духів, прості речі можуть стати більш значущими. Рапіра в темряві виблискує сріблом, залізні стружки розсипані на підлозі, запечатані каністри з найкращим Грецьким Вогнем напоготові — усе як слід... Але чайні пакуночки, свіжі та ароматні, зроблені (як ми полюбляємо) в «Братів Піткін» на Бонд-стрит, — це, можливо, найпростіша і найкраща з усіх наших невеличких утіх.

Можливо, ці втіхи не можуть урятувати вам життя, як вістря меча або залізне коло, і не мають захисної сили від раптового удару вогнем. Проте вони насправді життєдайні — бо допомагають вам зберігати здоровий глузд.

Час, проведений у будинку з привидами, які чатують на тебе в темряві, ніколи не буває приємним. Ніч тисне на вас зусібіч, а мовчанка аж б’є по вухах; у такі моменти, якщо забудешся, ти починаєш бачити й чути те, що існує лише в твоїй уяві. Одне слово, тобі треба трохи розважитись, і кожен з агенції «Локвуд і К°» має для цього власний спосіб. Я, скажімо, малюю олівцем, Джордж переглядає комікси, а Локвуд читає дешеві журнали. Але всім нам не обійтися без чаю з печивом — і ця ніч у будинку Гоупів не стала тут винятком.

Ми знайшли кухню в дальшому кінці вестибюлю, відразу за сходами. То була досить простора, ошатна кімнатка, чиста й сучасна — в ній було помітно тепліше, ніж у вестибюлі. Я не помітила там жодних надприродних слідів або чогось подібного. Все було спокійно. Тихий стукіт, який я чула, сюди не долинав — так само, як і не повторювався отой огидний удар на сходах.

Я поставила чайник на вогонь, а Локвуд тим часом запалив олійну лампу й помістив її на столі. В її світлі ми змогли зняти рапіри та робочі пояси й покласти їх перед собою. До кожного пояса було пристебнуто сім торбинок; незважаючи на тишу, ми заходилися ретельно перевіряти їхній вміст, аж поки чайник засвистів і запихкотів. Звичайно, ми перевірили все знаряддя ще в конторі, проте охоче зробили це ще раз. Ми добре пам’ятали, як минулого тижня дівчина з агенції «Ротвел» загинула через те, що забула поповнити запас магнію для Грецького Вогню.

За вікном давно смеркло. Легенькі хмарини пливли темно-синім небом, щільний туман поглинув увесь садок. За темними огорожами світилися вікна сусідніх будинків. Вони були такі близькі й водночас такі далекі, ніби кораблі в океані.

Ми надягли пояси й перевірили Клейку Стрічку на наших рапірах. Я налила нам чаю й поставила чашки на стіл. Локвуд витяг печиво. Ми сіли поряд. У мерехтінні олійної лампи тіні танцювали по кутках кухні.

Локвуд нарешті опустив високий комір пальта, що ховав його шию.

— Погляньмо, що пані Гоуп розповіла про себе, — сказав він і простяг худу довгу руку до теки, яка лежала на столі. Світло лампи загадково виблискувало крізь копицю його волосся.

Поки Локвуд читав, я перевірила термометр, причеплений до мого пояса. П’ятнадцять градусів. Не дуже тепло, проте чого ще сподіватися такої пори від будинку, який не опалюється. З іншої торбинки на поясі я дістала записник і накреслила план кімнати, записавши також почуте у вестибюлі.

Локвуд поклав теку вбік:

— Гаразд. Це стане нам у пригоді.

— Справді?

— Ні, я жартую. Чи, може, кепкую? Ніяк не запам’ятаю різниці.

— Жартують звичайно розумні люди. Тому ти радше кепкуєш... І що ж вона розповіла?

— Нічогісінько, що могло б зарадити нам. Те, що вона написала це все латинкою, — єдине, з чого можна радіти. Ось тобі найголовніше. Гоупи мешкали тут два роки — приїхали звідкілясь із графства Кент. Далі — купа дурниць про те, які вони були там щасливі. Ніякої тобі комендантської години, ніяких примарних вогнів. Як це було чудово — ходити гуляти пізно ввечері й зустрічати тільки сусідів. Це неможливо. Я не вірю жодному її слову. Джордж казав, що саме в Кенті стільки привидів, скільки немає ніде за межами Лондона.

Я відсьорбнула чаю:

— То всі її проблеми почалися тут?

— Так вона й каже. Вони переїхали сюди. Спочатку все було гаразд — жодного клопоту з цим будинком. Жодного будь-якого прояву. Чоловік змінив роботу — почав працювати вдома. Десь із півроку тому. Нічого цікавого не траплялося, аж поки він упав зі сходів і помер.

— Зачекай-но, — перервала я. — Як він упав?

— Мабуть, спіткнувся.

— Я маю на увазі, він був сам?

— Якщо вірити пані Гоуп, то так. Вона була в ліжку. Це сталося вночі. Вона пише, що її чоловік був трохи неуважний — кілька тижнів перед смертю. Погано спав. Вона вважає, що він пішов напитись води.

— Та-а-ак... — підозріливо промовила я.

Локвуд позирнув на мене:

— Гадаєш, вона зіштовхнула його?

— Не обов’язково. Але нам треба припустити, навіщо його дух повернувся, авжеж? Чоловіки зазвичай не переслідують дружин без причини. Шкода, що вона не виявила бажання поговорити з нами. Мені хотілося б дізнатись про неї більше.

— Не можна робити висновки тільки з побаченого, — заперечив Локвуд, стенувши своїми вузькими плечима. — Я розповідав тобі про ті часи, коли познайомився з відомим Гаррі Криспом? Симпатичний такий чолов’яга, приємний голос, щирі очі... Одне слово, чудовий і чесний товариш. Часто просив мене позичити йому десятку. А потім виявилось, що він — серійний убивця, який нічого так не любив, як...