Джонатан Страуд – Сходи, що кричать (страница 28)

— Гаразд, я підійду ближче, — сказав нарешті Локвуд. — Зберігаємо спокій... Хай йому чорт! Щось спіймало мене!

Брязнуло залізо — ми з Джорджем витягли рапіри. Я освітила ліхтариком Локвуда, який заклякло стояв поруч.

— Нічого, — я ще раз обвела його променем ліхтарика. — Просто край твого пальта зачепився за аґрусовий кущ.

— О, тоді все гаразд. Дякую.

Джордж пирхнув:

— Твоє пальто надто довге! Коли-небудь воно вб’є тебе!

Локвуд швидко відчепив пальто від куща. Постать під вербою тим часом не ворушилась.

— Прикрийте мене, — попросив Локвуд, витяг рапіру й поволі рушив до дерева. Примарний туман клубочився біля його ніг, розвіюючись за кожним кроком. Ми з Джорджем кралися позаду, тримаючи напоготові соляні бомби.

— Я вже близько, — прошепотів Локвуд. — Але привид не реагує. Це просто Тінь.

Тепер я чітко бачила цю тінь: невиразний обрис чоловіка в сорочці з короткими рукавами й штанях до колін... Бліде обличчя обернене вгору. Я намагалась не дивитись привидові в обличчя, та встигла почути відлуння давнього горя: втрачена любов і відчай міцно вп’ялись у серце... Долинув тяжкий стогін...

Привид зрушив з місця. Я побачила, як у повітрі майнув мотузок. Зашморг злетів до гілля...

У дерево ніби вдарила невеличка ракета. Тінь потрапила під соляний душ, захиталась і зникла. Сіль спалахнула зеленими вогниками й посипалась на землю, наче смарагдовий сніг.

— Навіщо ти це зробив? — обернулась я до Джорджа.

— Тільки без нервів! Він ворушився, а Локвуд був поряд. Тут нема чого ризикувати...

— Він не збирався нападати, — боронилась я. — Він надто перейнявся спогадами про свою дружину...

— Про дружину? Звідки ти це знаєш? Ти щось почула від нього? — допитувався Джордж.

— Ні...

— То звідки?..

— Це не має значення. — Локвуд розсунув гілля верби. Біля його черевиків мерехтіли й згасали зелені іскри. — Він зник. Треба розсипати тут залізо, й ходімо погріємось.

Деякі справи — такі, як ця,— вирішуються просто й швидко. Проте й тут не обійшлося без проблем. Наступного ранку ми виявили зашморг, міцно прикручений до горішньої гілки — прямісінько над місцем появи привида. Мотузок аж зрісся з деревом, тож витягти його ніяк не вдалося: все, що тільки можна, довелося спиляти, обсипати сіллю й спалити. А через три дні господарі зрубали й саму вербу.

Удома, на Портленд-Роу, на нас чекав сюрприз — припаркований біля будинку поліційний автомобіль з увімкненими вогниками й заведеним мотором. Тільки-но ми з’явились, як до нас вийшов сержант ДЕПРІК — здоровий голомозий чолов’яга, кремезний і короткошиїй, у звичайній синій уніформі.

Він непривітно поглянув на нас:

— «Локвуд і К°»? Нарешті, хай вам біс! На вас чекають у Скотленд-Ярді.

Локвуд спохмурнів:

— Зараз? Такої пізньої пори? Ми щойно повернулися із завдання!

— Не має значення. Вас викликає Барнс. Ви мусили бути в нього ще дві години тому.

— А до ранку він не може зачекати?

Рука полісмена — рожева й товста, мов кавалок шинки, — значуще ковзнула по залізному кийку на поясі:

— Ні.

Локвудові очі зблиснули:

— Що ж, красномовне запрошення... Гаразд, сержанте. Ходімо.

Штаб-квартира Скотленд-Ярду, до якого належали й звичайні лондонські поліційні сили, й відділення ДЕПРІК, що стежили за міськими вулицями в похмурі нічні години, — містилася в центрі столиці, на Вікторія-стрит, у клиновидній будівлі зі сталі й скла. Поряд видніли контори «Гільдії Копачів Могил», «Спілки Поховальних Бюро», а також компаній «Залізо Ферфекса», «Корпорація Солеварів» і, звичайно ж, відомої корпорації «Світанок», що постачала обладнання для більшості агенцій з полювання за привидами по всій країні. З іншого боку від Скотленд-Ярду височіли храми провідних світових релігій. Кожна з цих могутніх організацій виступала як осередок війни з Проблемою.

За Скотленд-Ярдом у металевих бочечках курилась лаванда, вздовж тротуарів тяглися рівчаки зі свіжою водою. Двоє підлітків з червоними носами стояли біля дверей — вони відбували нічну варту, охороняючи контору від надприродних загроз. Побачивши нас, вони виструнчились і заховали за спину кийки, поки ми з сержантом пройшли повз них і піднялися сходами до відділення ДЕПРІК.

Як і завжди поночі, контора аж кипіла клопотами. На стіні висіла велетенська мапа Лондона, поцяткована десятками крихітних вогників — зелених та жовтих, що позначали місця нічних пригод. Довкола метушились чоловіки й жінки в уніформі— бігали з паперами, гучно відповідали по телефону, роздавали накази керівникам з «Фіттес» та «Ротвела», які зазвичай допомагали ДЕПРІК у роботі. Повз нас промчав молодий агент із оберемком рапіру руках; поряд двоє полісменів тихенько сьорбали каву — їхні бронежилети курились від ударів ектоплазми.

Сержант залишив нас у приймальні. Тут було трохи спокійніше. В повітрі лунало тільки гудіння вентиляторів над нашими головами, вітерець від яких побрязкував біля стелі залізними підвісками.

— Цікаво, чого від нас хоче Барнс? — запитала я. — Дізнатися щось іще про пожежу?

Локвуд стенув плечима:

— А я сподіваюсь, що в нього є новини про Блейка. Може, вони вже заарештували його, і він зізнався...

— До речі... — Джордж пошукав у своїй торбині. — Поки ми чекаємо на нього, перегляньмо ці нотатки з Архіву. Я знайшов нові відомості про Енні Ворд. Здається, що п’ятдесят років тому вона встигла перебрати цілу компанію «золотих» молодиків, серед яких були й завсідники наймодніших лондонських барів. За рік до її смерті «Світський Лондон» надрукував її фотографію з одним таким молодиком. Ось вона. Впізнаєте? І, сподіваюсь, не тільки Енні?

Джордж подав мені кілька чорно-білих фотографій — здебільшого з балів та вечірок, але також і з казино. На кожній фотографії купчились молоді дженджуристі красені. Крім кольору вбрання (чи радше відсутності кольору) вони мало чим відрізнялись від тих, що заповнювали сторінки сучасних часописів, які читав Локвуд; ба навіть більше — вони були так само нудні. Аж тут на третій або четвертій сторінці я знайшла дещо цікаве. На одній із цих сторінок було надруковано дві фотографії. З однієї на камеру всміхався сипматичний юнак у чорному циліндрі, піджаку і з краваткою-метеликом. Сорочка на ньому була з мереживом, що майже повністю ховалося за ціпочком у руці, обтягнутій білою рукавичкою. Темне довге волосся спадало пишними локонами; гарне обличчя аж пашіло здоров’ям. Усміхався він гордовито й загадково, ніби казав; «Я знаю, як я подобаюсь тобі і як би ти раділа нагоді бути зі мною».

Під фотографією був підпис: «Пан Г’юґо Блейк: Нинішній герой нашого міста».

— То ось він який, — прошепотів Локвуд.

Я дивилась на це виглянцюване, самовдоволене лице, та перед очима поставало інше — вкрите пилом і павутинням.

— А тут теж він, — провадив Джордж.

Поряд була інша фотографія — цього разу цілої групи людей. Молодики й дівчата стояли біля фонтану. Напевно, то був утомливий літній світський прийом — чоловіки красувались у білих сорочках і краватках, жінки — в бальних сукнях із голими плечима, коштовними оздобами, блискітками й ще бозна-чим — я не дуже знаюсь на святковому вбранні. Чорно-білий знімок не передавав фарб, проте я була певна, що ці сукні мали якнайкращі кольори. Дівчата стояли попереду, молодики юрмились за ними. Усі всміхались на камеру так, ніби вони — господарі цього світу; можливо, одначе, що так воно й було. Посередині стояла Енні Ворд — прекрасна, осяяна світлом. Жінки довкола ніби перебували в її затінку — судячи з їхніх ніякових усмішок, вони чудово це розуміли.

— Ось Блейк, — Джордж показав пальцем на високу усміхнену постать у задньому ряду. — Прямісінько за її плечем. Навіть тут не залишає її.

— Погляньте... — Я показала на крихітний овал, що ледь помітною цяткою виднів на шиї дівчини. Мені аж стиснуло горло. — На ній кольє!..

— О, ви всі вже тут? — Інспектор Барнс стояв на порозі й дивився на нас. Він здавався натомленим: навіть його вуса немічно обвисли. В одній руці він тримав теку з паперами, а в другій — пластмасову чашечку з кавою. — Яка радість! Ви часом не збираєтесь знову вилити мою чашку на мене?

— Ми прийшли на ваш виклик, пане Барнсе, — байдуже відповів Локвуд. — Чим можемо стати вам у пригоді?

— Можете, але не всі.. Дещо потребує пильнішої уваги. — Барнс поглянув на Джорджа. — Ви вже позбулися тієї склянки з привидом, Кабінсе?

— Звичайно, пане Барнсе, — мовив Джордж.

— Гм-м... Якщо так, то ні ви, ні пан Локвуд мені не потрібні. А з панною Карлайл я хотів би поговорити. — Барнсові очі втупились у мене. — Ходімо зі мною, панночко. А ви почекайте тут.

Біль тривоги пронизав мої груди. Я стривожено поглянула на Локвуда, що насуплено ступив уперед.

— Пробачте, інспекторе, — сказав він. — Панна Карлайл — мій співробітник. Я наполягаю на своїй присутності...

— Якщо ви хочете й далі заважати розслідуванню, — буркнув інспектор, — побалакаємо пізніше. А поки що — на цей тиждень мені вас вистачило. Зрозуміло? Що ви ще хочете сказати?

Локвуд замовк. Я всміхнулася до нього:

— Нічого. Все буде гаразд.

— Авжеж, гаразд. — Барнс відчинив двері й провів мене всередину. — Не сумуйте. Це ненадовго.

Він провів мене через увесь поверх до темних сталевих дверей біля дальньої стіни. Потім набрав номер на кодовому замку: двері від’їхали — й за ними виявився довгий тихий коридор, освітлений неоновими лампами.