Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 42)
— Так. правда, — запевнила я її.
— Його не варто сприймати всерйоз.
— Може, й так. — погодився Локвуд. — Проте є тут одна цікава річ. Якби сер Руперт хотів поквитатись із нами потихеньку. він давно зробив би це. А натомість він поводиться як спортсмен, шукає нагоди для відкритої сутички. Гаразд, коли-небудь ми розберемося з ним. А тепер... — він випростався й підняв свою склянку. — Дозвольте мені запропонувати останній тост. Ми всі попрацювали якнайкраще. Та є серед нас людина, якій я хочу окремо подякувати за її особливий внесок у нашу справу.
Наші з Локвудом погляди зустрілись. Я відчула, як щастя, немов сироп, розпливається всім моїм тілом. Мені аж залоскотало кінчики пальців на ногах. Я пригадала нашу гонитву за бойовиком-утікачем. Виходить, я тоді не
— Голлі, — провадив Локвуд, — якби ти не звела нас із панною Вінтерґарден. нас не було б минулого вечора на карнавалі. Ти надала нам усім змогу опинитись у належному місці в належну годину. Ми всі дякуємо тобі за те. що ти робиш для агенції «Локвуд і К°». У конторі ти твориш справжні дива. Сподіваюся, згодом ти творитимеш такі самі дива й на оперативній роботі, — він підняв свою склянку: на ній заграли блискітки полум’я в каміні.
Голлі Манро мило засоромилась і вже хотіла була відсьорбнути зі своєї склянки, та цієї миті її по-дружньому ляснув по спині Джордж. Голлі закашляла, і це теж у неї вийшло напрочуд витончено. Я на її місці неодмінно розплескала б лимонад по всій кімнаті. Але ж це була не я, а
Череп вишкірився, спостерігаючи з шафи, як я повільно кручу склянку в руці.
— Що ви, я ж нічого такого не зробила, — промовила Голлі, припинивши нарешті кашляти. — Ви — агенти, а я — звичайна секретарка... Проте, як я вже казала, сьогодні нам надіслали кілька цікавих пропозицій. Хочете поглянути?
Звичайно ж, Джорджеві й Локвудові цього хотілося. Вони тут-таки засовались на канапі. А десь у глибині моєї душі ляснули двері, опустилися ґрати — брама замкнулась... Я поволі підвелася й сказала:
— Я краще піду до себе. Мені треба перепочити.
Локвуд підняв руку:
— Гаразд, Люсі, не соромся. Ти ж наша зірка. Побачимось пізніше.
— Умгу. Побачимось.
Я вийшла з вітальні, тихо зачинивши за собою дв ері В передпокої було холодно й темно. Порожньо й самотньо, як у мене на душі. Піднімаючись сходами, я чула, як мені вслід линуть із вітальні приглушені голоси.
Найдивовижніше, що я досі відчувала той зв’язок, який виник між Локвудом і мною, коли ми вчора бігли з ним пліч-о- пліч, і цілий світ довкола нас немовби розпливався. Цей зв’язок існував
чином збереги цей зв'язок... Коли все заспокоїлось, він знову замкнувся в своєму звичному холодному мовчанні, віддалився від мене. Проте мене це більше не вдовольняло. Ми з ним були ближчі, ніж йому здавалось, і я заслуговувала...
На що саме я заслуговувала?
Принаймні на інформацію.
І якщо він не хоче ділитись нею зі мною, я сама довідаюсь про все. що треба.
Опинившись на сходах, я більше не вагалась. Відразу підійшла до дверей, узялася за ручку, яку стільки разів бачила, але ще ні разу не відчувала в своїй долоні, натисла її і ввійшла до кімнати. Зачинила за собою двері (це найперше правило агента — ніколи не затримуватись на порозі) й притулилася спиною до залізних смуг, якими було оббито двері зсередини. Я заплющила очі й відчула, як до моєї шкіри доторкається смертний вогонь: від нього мені залоскотало корінці волосся.
Яке потужне випромінювання... Я просто-таки відчувала її близькість.
Локвуд казав, що вона ніколи не поверталась. Проте вона була поряд. Поряд... Відлуння давніх подій, що відбулися в цій кімнаті, й надалі шаленіло тут, наче холодний вогонь.
То
Я розплющила очі. Майже темно. А я спересердя, звичайно ж, забула взяти ліхтарик.
Світло в кімнаті я увімкнути не могла (навіть якби воно працювало) хоча б тому, що хтось неодмінно помітив би, як воно пробивається з-під дверей. Одначе надворі ще не зовсім засутеніло. та й над матрацом видніло бліде-бліде сяйво. Я підійшла до вікон, тихенько обігнувши ліжко, й відсунула штори.
Порох і суха лаванда. Мені відразу схотілось кашляти.
Повітряні кульки на шпалерах, листівки з тваринами на дерев’яній дошці — сумні спогади про померлу дівчину. До речі, дуже
Скільки ж тут цих коробок! Тільки зараз я зрозуміла, яка сила- силенна їх у цій кімнаті. То ось де Локвуд зберігав усе. що залишилось на пам’ять про його родину, — поряд, майже поруч, і водночас далі від очей і, можливо, від власної свідомості...
Я не хотіла знати всього. Мені вистачило б хоч чого-небудь. Чого-небудь про його сестру чи батьків, щоб краще зрозуміти його самого.
Коли він уперше привів нас із Джорджем сюди, то згадав, що десь у комоді лежать старі фотографії. Ступаючи якомога тихше, я пройшла повз коробки до комода. Я ні на мить не забувала, що Локвуд, Джордж і Голлі сидять зовсім недалеко, внизу, під сходами...
Першу з шухляд заклинило, і я не стала її смикати. Друга була геть напхана картонними коробочками найрізноманітнішого кольору й форми. Я навмання відкрила одну: там на вовняній підкладці лежав золотий ланцюжок із темно-зеленим каменем. Чия це прикраса? Його сестри? Навряд. Його матері? Я поклала коробочку до шухляди й засунула її на місце. В наступній шухляді був одяг, її я теж засунула назад, ще швидше, ніж попередню.
Коли я нахилилась до останньої шухляди, мені заболіло коліно, я забила його, коли стрибала з вантажівки на вантажівку. Шухляда виявилась напрочуд важка. Я поволі потягла її на себе...
Там було повно фотографій.
Вони лежали бозна-як, без усяких альбомів. Було помітно, що їх сюди ховали поспіхом, часом надриваючи й загинаючи краї. Деякі були пожмакані, деякі лежали картинкою вниз. Частина фотографій майже злиплася докупи, і в сутінках я майже не могла розгледіти, що на них зображено. Врешті-решт я розібрала, що більшість із них — краєвиди, на зразок тих. які я бачила в Локвудовій спальні: незнайомі села й міста, порослі лісом пагорби. Більшість, однак не всі...
Фотографія, що її я витягла, була не дуже давня, хоч барви на ній вицвіли до жовтаво-зеленого кольору. На фотографії були двоє: старша дівчина і малий хлопчик. Дівчина — з темним,
скрученим на потилиці волоссям, у спідниці до колін і білій блузці з мереживним коміром: у такі блузки, як я пам’ятала з дитинства, вбиралися колись мої старші сестри. Лице в дівчини було не таке худе, як у Локвуда. й ніс теж не такий, проте очі —
На її колінах сидів хлопчик, набагато менший за неї. Дівчина міцно обіймала його за стан, а він перекинув ноги набік, немовби збираючись от-от утекти. Правду кажучи, він уже ворушився. тож його обличчя на фотографії трохи розпливлося, та я все одно легко розгледіла знайомі темні очі й волосся. Ви самі розумієте, що то був за хлопчик.
Я повернула фотографію на місце і обережно провела пальцем по інших картках, ніби доторкаючись до минулого. Аж тут до мене знен ац ька долинув голос самого Локвуда — гучний, дзвінкий, прямісінько з-за дверей. Страх, що мене застануть тут. пронизав моє серце блискавкою. Я випросталась, позадкувала і, звичайно ж, перечепилась об низький картонний ящик. Навіть падаючи, я пам’ятала, що мушу зробити це тихо. Я крутнулась, витягла руку, щоб утриматись...
Мої пальці вперлись у дерев’яну дошку в ногах ліжка.
Я напружила м’язи й зависла майже горизонтально — ноги застрягли за ящиком, рука зігнулась у лікті, обличчя майже притулилось до дошки. Я витягла другу руку, притиснула її долонею до потертого килима і обережно перенесла на неї вагу свого тіла.
З-за дверей почувся голос Джорджа, що відповідав Локву- дові. Вони стояли біля дверей своїх спалень — теж, мабуть, вирішили перепочити, беручи з мене приклад.