Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 41)

Він усміхнувся нам, а ми — йому. Навіть крокодили в прибережнім мулі не могли б усміхнутись так виразно, так промовисто блиснути зубами, як ми. Отак ми й стояли всі троє, аж доки за кілька секунд опинилися у полоні обіймів, привітань і радісних вигуків.  

   

Після нападу на карнавальну ходу деякі речі з’ясувалися досить швидко. Деякі ж — навпаки.  

Прикметно, що під час карнавалу було вбито лише одну особу — бойовика, якого знищив власною рукою пан Ротвел. Тіла ж другого, попри всі зусилля поліції й продавців артефактів. що вже наступного ранку обнишпорили берег Темзи, знайдено так і не було. Хоч як неймовірно це звучить, йому р   адш   е за все пощастило втекти.  

За кілька хвилин після початку нападу Стренд і навколишні вулиці було перекрито, а парад, зрозуміло, зупинено. Дванадцять осіб — восьмеро з натовпу й четверо з тих, хто перебував на платформах із Фіттес та Ротвелом, — постраждали від дотику привида. Всім їм негайно надали допомогу лікарі, що супроводжували карнавальну ходу. Завдяки цій допомозі всіх пощастило врятувати, навіть леді в твідовому пальті, що стала першою жертвою Гостя. Врятував її передусім укол адреналіну, який зробила їй просто на місці Голлі Манро.  

З найпершим привидом сам на сам упорався Джордж. Замкнувши його в колі з залізних стружок, він обшукав платформу й виявив друзки скла там, куди поцілила бомба. Тут-таки Джордж відшукав уламок щелепи з двома пожовклими зубами. Коли він загорнув цей уламок у срібну сітку, Гість пропав. Згодом інші агенти знайшли ще п’ять Джерел, розкиданих серед уламків платформ.  

Пенелопа Фіттес ушкоджень не зазнала. Стів Ротвел вивихнув руку в зап’ястку, допомагаючи своїм агентам знешкодити другого Гостя. Коли наступного дня обидва керівники агенцій з’явились на фотографії, що прикрашала першу сторінку «Таймса», рука пана Ротвела була підвішена на розкішному перев’язі з монограмою.  

Дивна річ. проте цей карнавал, що скінчився так сумно, мав. на думку влади, шалений успіх. Струс, пережитий під час нападу, ніби привів Лондон до тями. Можливо, це була природна людська реакція на спробу насильства. Можливо, лондонців збурила смертельна небезпека, яка загрожувала панні Фіттес і панові Ротвелу. Хай там що, та попри всі нинішні труднощі вони очолювали дві найславетніші агенції, що стояли на варті громадської безпеки останні п’ятдесят років! Одне слово, хай там як, а заворушення в Челсі відтоді швидко вщухли. ДЕПРІК та агенції, залучені до розслідування, відтепер могли вільно продовжувати свою роботу.  

Іншим негайним наслідком подій цієї ночі став справжній сплеск популярності агенції «Локвуд і К°». Фотографія Локвуда з’явилася на третій сторінці «Таймсу» і ще в кількох газетах. Його було знято саме в ту мить, коли він перестрибував з платформи на платформу—в довгому пальті, з розпатланим волоссям, ледве торкаючись своєї рапіри. Легкий і витончений, він скидався на птаха в повітрі.  

— Цю фотографію я неодмінно додам до альбому, — зауважив Джордж.  

Ми сиділи в нашій вітальні зі склянками лимонаду в руках. У каміні палало полум’я, штори ховали від нас сумне   надвечір'я    за вікнами. На підлозі громадився стос пожмаканих прочитаних газет: до нашого дому ніби повернулось коли   шн   є звичне безладдя. Голлі Манро сьогодні не мала часу на прибирання — вона цілісінький день відповідала на телефонні дзвінки. Зараз, щоправда, вона теж сиділа з нами з розгорнутим записником на колінах. А згори, з шафи, за цією   іди   лією мовчки спостерігав із своєї склянки череп.  

— Мені це байдуже, Джордже, — відповів, ковтнувши лимонаду, Локвуд. — Якщо ти так хочеш зберегти на пам’ять фотографію, візьми краще ту, що надрукована в «Ґардіан». Там чіткіше зображення, й вони не обрізали краєчок мого пальта, як у «Таймсі». До того ж там видно ще й коліно Люсі.  

Я насмішкувато пирхнула. Якщо не рахувати цього коліна, я не потрапила на жодну з фотографій. Добре вже й те. що в репортажах   нарешті    згадали моє ім'я. Правду кажучи, там згадували про нас усіх — про мою боротьбу з нападниками, про Джорджеву сутичку з привидом, про те, як Голлі вчасним уколом урятувала життя постраждалій леді. Про все це писали, нас хвалили, та найбільше слів захоплення було адресовано Локвудові. який «у найкритичніший момент захистив панну Фіттес». Дехто з багатих промисловців, які тоді перебували на тій платформі, навіть натякали на можливу винагороду.  

— Після вчорашнього вечора нами неабияк цікавляться. — зауважила Голлі Манро. — Без упину телефонують, просять дати інтерв'ю, пропонують цікаві розслідування. І всі дякують тобі. Локвуде...  

— Дякують   нам усім, —    виправив її Джордж.  

— Так. — погодився Локвуд. — Я не повинен бути сам на першому плані. Слід відзначити всю нашу команду. Щоправда. тоді фотографія не вийшла б така виразна... Проте всі ми діяли чудово.  

— Ве-е... —    долинув до моїх вух голос черепа. —   Мене аж нудить. Зараз    я   виблюю просто в склянку.  

Я поглянула на нього через голови інших. Голлі Манро вважала череп звичайнісіньким привидом, ув’язненим у склянці. Тому Локвуд не дозволяв мені не тільки розмовляти, а й навіть спілкуватися з ним на мигах, коли Голлі поряд. Я могла лише дивитись на нього, а з нашим черепом це марна річ.  

— Що це за щіпу-ціпоньки», Люсі?—    шепотів він далі. —   Перекинь столик і облий лимонадом блузку цій Манро! Тільки поглянь на цю Панну Досконалість! Ач, приндиться, ніби вона тут найголовніша... Скільки можна це терпіти, Люсі? Ану, вщипни ії за ніс! Заціди їй під столом по гомілці! Скинь з неї туфельки й жбурни    їх   у вогонь!  

—Може, ти нарешті...—   я    хотіла сказати «замовкнеш», та всі поглянули на мене, і я швиденько кахикнула. — Може, ми нарешті піднімемо келихи за наш успіх? За «Локвуда й К°» ! За нашу команду!  

Усі взялися до лимонаду. Локвуд усміхнувся мені:  

— Дякую. Люсі! Чудовий тост!  

Він дивився на мене не зовсім так. як тоді, коли ми бігли з ним вулицею пліч-о-пліч, одначе й теперішній його погляд наповнив моє серце теплом.  

— То хто ж усе-таки стоїть за цим нападом? — спитала я. намагаючись не звертати уваги на бурмотіння в склянці. — Судячи з газет, ніхто нічого до ладу не знає!  

— Можливо, Потойбічники, — припустив Локвуд. — Якісь йолопи, ображені на всіх агентів. Вони думають, що ми заважаємо їм отримувати послання з потойбічного світу. Щоправда. вони тільки й уміють, що розкидати листівки й виголошувати промови недільними днями в Гсійд-парку. Це надто серйозно для них — влаштувати замах на Фіттес і Ротвела.  

— Радше тільки на Фіттес, — зауважив Джордж. — У Ротвела ніхто не стріляв.  

— Це через те, що він уже зіскочив з платформи, щоб дати відсіч привидам, — заперечив Локвуд. — Віддамо йому належне: він зреагував набагато швидше за інших дорослих. Крім хіба що нашого приятеля сера Руперта... А як він убив того бойовика!.. Мені здається, що нікому не варто ставати йому впоперек дороги.  

— Справді, — погодилась я. У вирі подій я, мабуть, не встигла оцінити це на місці, та згодом мене також вразило, як спокійно Ротвел убив нападника. — У мене є інша думка... Може, це Вінкмен? Коли ми з Джорджем зустріли його перед карнавалом, він погрожував нам...  

— Тільки   нам, —    підкреслив Джордж, — а не всім. Ні, для такої мільки, як Леопольд, цей задум надто масштабний. Почнімо з того, що організатор, байдуже, хто він такий, спромігся створити бомби з привидами. Барнс казав мені, що в убитого бойовика знайшли одну таку бомбу нерозірвану. Це надзвичайно складна річ. Хтось мав спіймати привида, знайти його Джерело і все це помістити до склянки. Це не аматорська робота.  

— Бомби він міг купити. — припустила я. — На чорному ринку.  

— Може, й так. а сам напад? Подумай, як чудово його було сплановано!  

— Одне слово, ми нічого не знаємо. — підсумував Локвуд. — Установити особу вбитого бойовика досі не пощастило. Тільки тоді, коли це станеться, ми зможемо висувати здогади. Добре, що життя Пенелопи Фіттес врятовано, й загалом постражда- лих виявилось мало. Щоправда, панна Вінтерґарден зламала собі ногу, падаючи з платформи, проте надто вже перейматись цим ми не будемо. До того ж з'ясувалася ще одна таємниця — тепер ми набагато більше знаємо про сера Руперта Ґейла.  

Голлі Манро, яка саме нотувала щось дрібненьким почерком у записнику — напевно, зберігала для історії всі подробиці життя наших співробітників, — зауважила:  

— Він походить із дуже впливової й багатої родини. Та якщо все, що ви кажете про нього, правда..,