Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 36)
Вона подивилась на нас, кивнула й заходилася далі працювати виделкою. Ми підійшли так близько, як дозволяв сморід, і зупинилися, спостерігаючи за тим, як спритно вона кидає собі до рота кожен шматочок яєчні.
— О, Кабінсе! — промовила вона з повним ротом. — Карлайл!
— Привіт, Фло.
— А де ж Локі? — виделка зупинилась. — Упадає за новою дівахою, еге ж?
— Ні... — здивовано моргнула я. — Вона не ходить із нами на роботу. Вона взагалі не агент. Просто н аш а секретарка й прибиральниця... — я примружила очі: — А зв ідк и ти про неї знаєш?
— Нізвідки, — відповіла вона, зішкрібаючи з т ат ті останню крихту.
— Щось я не розумію...
— Відтоді, як Локі найняв тебе, минуло півтора року.
Це в нього звичай. Я просто вирахувала, що пора вже йому накинути оком на нову спідничку.
— Насправді. — Джордж став між нами й схопив мене за руку, що вже тяглася до рапіри, — Локвуд зараз дуже заклопотаний тією навалою в Челсі. Він прислав нас дещо попросити в тебе.
— Чого ж йому треба? Поради чи послуги? І що я з цього матиму? — Фло зблиснула своїми білосніжними зубами.
— О. так! — Джордж узявся порпатись по кишенях. — Тут у мене десь були льодяники з лакрицею... Чи вони вже закінчились? Такі смачні — я, мабуть, не помітив, як поїв їх... Гаразд, — стенув він плечима. — Вважай, що я твій боржник.
Фло аж вирячила очі:
— Браво! Щоправда, в Локвуда ця штучка виходить краще, ніж у тебе... То чого ж ви хочете? Новин з нашого підпілля? — вона замислено пожувала шматок яєчні. — Усе як завжди: когось прикандичили, хтось пропав безвісти... А Вінкмени знову взялися до своїх справ. Старий Джуліус за ґратами, а чорний ринок перейшов до його жіночки. Аделаїди. Та справжній заправило в них юний Леопольд. От кого всі бояться! Кажуть, він гірший навіть за свого татуся!
Я досі сердилась на Фло. А юного Вінкмена — зменшену татусеву копію—чудово пам’ятала. Особливо те, як він дивився на нас, коли ми свідчили в суді.
—Та годі вже, — відказала я. — Йому ж ледве дванадцять років.
— Тому ти й гуляєш Лондоном, як власною домівкою? Я б на твоєму місці була обережніша, Карлайл. Вінкмени втратили дуже багато. А старого Джуліуса запроторила до в’язниці
— Чудово, — відповів Джордж. — Я занотую це. Тільки зараз, Фло, ми прийшли до тебе з іншого приводу. Нас цікавить навала в Челсі. Ти працюєш на березі, а лише за кілька кварталів від річки починається справжнісіньке пекло. А що коїться тут, на самій річці? Ти останнім часом нічого не помічала?
Фло зіскочила з дерев'яної тумби, на якій сиділа, безжурно потяглась, тоді засунула руку під заляпаний мулом край своєї куртки й щось там почухала.
— Е-е... так. Був тут нещодавно приплив. На південному заході. Зачепив там кілька вулиць. Я стояла тоді на набережній у Челсі й помітила краєм ока три Тіні та Сірий Серпанок. Раніше такого не бувало, щоб Гості підходили до старої матінки Темзи ближче, ніж на п’ятдесят ярдів. Там для них надто багато протічної води, еге ж?
Джордж кивнув спочатку машинально, а тоді з помітним інтересом. Він дістав з кишені мапу і втупився в неї.
— Так... так, твоя правда. Дякую, Фло. ти вже допомогла нам! Надзвичайно допомогла! Послухай-но: чи не могла б ти приглядати за берегом річки для мене? Особливо за південно- західною частиною. Мені треба знати, чи з’являтимуться там нові Гості. Повідомляй мене про все, що побачиш. Дістанеш за це хоч цілу тонну льодяників.
— Гаразд, — Фло припинила чесатись, обтрусилась, підняла з землі свою полотняну торбину і одним хутким порухом закинула її за плече. — Ну, я полетіла. Приплив сьогодні низький, можна буде понишпорити в гнилому череві старої «Вондл Кіз». Побачимось, — кілька швидких кроків — і вона зникла в річковому тумані. —Агов, Карлайл! —долинув до мене її голос. — Не хвилюйся за Локі. Він, мабуть, і справді любить тебе. Бо минуло вже півтора року, а ти досі жива.
Я вирячилась їй услід:
— Що це значить?
Та Фло вже не було. Ми з Джорджем залишились сам на сам.
— Не звертай уваги, — сказав він. — Фло просто полюбляє дражнити тебе.
— Так, я здогадалась.
— Любить побавитись із тобою, як кицька з безпорадною мишкою.
— Дякую. Ти справді заспокоїв мене, — я уважно поглянула на Джорджа. — А чому вона
Джордж почухав кінчик свого носа:
— Чому? Я про це ніколи й не думав...
Локвуд повернувся з Челсі лише рано-вранці, провівши цілу ніч у мовчанні й самоті, за прогулянкою темними вулицями. Він здавався водночас і енергійним, і спантеличеним після того, як сам зіткнувся з тим. що бачив з вартової вежі й про що почув від інспектора Барнса.
— По всьому району повно проявів, — пояснив він. — І не лише Гостей, хоч і іх там вистачає. Я маю на увазі загальну атмосферу, ті місця ніби хтось розворушив. Звичайні супутні відчуття купчаться там, наче невидимі хмари. Холод, сморід, біль, повзучий страх—усе це лине над бруківкою, клубочиться в алеях, визирає з будинків, повз які ти проходиш. Воно поглинає тебе, тобі тільки й зостається, що витягти рапіру. Стоїш серед дороги, серце тобі тьохкає, озираєшся на всі боки, чекаєш нападу... й тоді трохи попускає. Я не дивуюся, що стільки нещасних пригод трапилося з агентами, які намагались у цьому розібратися. Тут хто завгодно збожеволіє.
Локвуд бачив уночі багато духів, звичайно ж, на відстані: по вікнах, по садках, по задніх дворах крамниць. Вулиці здебільшого були чисті, замість привидів ними тинялись поодинокі групи агентів. Десь на середині Кінґс-Роуд Локвуд допоміг команді з агенції «Аткінс і Армстронґ», яку вже полонив Туман - Лопотун, а коротка розмова з керівником та чотирма переляканими підлітками з групи «Тенді» привела його через невеличкий парк до Сідней-стріт — географічного центру навали. Тут усе виявилось не краще й не гірше, ніж у будь-якому іншому місці.
— Вони перекопують усі кладовища. — повідомив Локвуд. — і посипають землю сіллю. Агенти Ротвела отримали нове озброєння — пістолети, що стріляють сумішшю солі й лаванди. Користі з них ніякої. Правду кажучи, й від нас її буде не більше, якщо ми не знайдемо якогось нового рішення.
— Це залиш мені. — відповів Джордж. — У мене є одна ідея. Тільки для того, щоб перевірити її. мені потрібно трохи часу.
Цей час він дістав. Відтоді Джордж не виходив з нами на оперативну роботу, зайнявшись упритул своїми дослідженнями. Кілька наступних днів ми його майже не бачили. Тільки зранку я помічала, як він тихенько виходить із дому з рюкзаком, повним паперів, а під пахвою в нього стирчить тека з Кіп- совими документами. Цілі дні Джордж проводив в архіві та бібліотеках Південно-Західного Лондона, а повертався вже надвечір. Кілька разів він бачився з Костомахою-Фло, а вечорами сидів на кухні сам-один, черкаючи нерозбірливі нотатки на краєчках нашої «скатертини мислення». Про свої справи він майже не розповідав, та в очах його з’явились колишні вогники, що мерехтіли за окулярами, мов світлячки в скляній банці. Це свідчило, що Джордж наближається до розв’язку.
Поки він так працював, ми всі — решта членів команди — практично облишили розслідування навали в Челсі. Локвуд побував там ще зо два рази, нічогісінько не довідався й перейшов до наших буденних малозначутцих справ. Так само, як і я. Щоправда, разом з Локвудом ми більше не працювали. Голлі Манро зі своєю звичною майстерністю ділила виклики порівну між нами, щоб заощадити і наш час, і час наших замовників.
Власне, ми найняли Голлі для того, щоб мати змогу перепочити й легше працювати командою. Та — от диво! — тепер ми були заклопотані ще більше і віддалились одне від одного так, як ніколи. Якимось чином виходило так, що нам з Локвудом ніколи не було по дорозі. Ми не виходили водночас на роботу. Не прокидались водночас. А коли зустрічались удома, поряд уже неодмінно була наша усміхнена помічниця. Тож після історії з «кривавими слідами» ми з ним майже не залишались наодинці. І Локвудові, здається, було цілком до душі, щоб так тривало й далі.
Навряд чи він аж дотепер сердився на мене. Та, правду кажучи, краще б він уже