Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 35)

— А що там. на тому перетині? — запитала я.  

— Перекусочна «Тіп-Топ», — пояснив Барнс. — «Найкраща риба з картоплею від Баррі Мак-Ґіла». Я там ніколи не обідав. Але місце чисте. Я маю на увазі,   чисте    від ектоплазми, бо бруду там вистачає. Ми якнайстаранніше перевірили цей заклад, але нічого не знайшли. І в сусідніх домах та крамницях так само. Ми пошукали в архівах, історія цього місця теж не викликає жодної підозри. Тут не траплялось ні пошестей, ні погромів, ні різанини — нічого такого, що   найчастіше    виявляється осередком скупчення. Ось тобі й твій осередок. Кабінсе. — інспектор з гуркотом кинув на стіл ціпок. — Що ти на це скажеш?  

— Те. що ніякий це не осередок. — відповів Джордж.  

Барнс тихенько вилаявся й запитав:  

— А   справжній    осередок, звичайно, вже відомий тобі?  

— Ні. Поки що ні.  

— Тоді відшукай його, будь ласка, для мене! Гаразд. Локвуде. Я випишу вам перепустки до забороненої зони, як просила панна Вінтерґарден. Тільки пильнуйте, щоб привиди вас там не вбили, а найголовніше... — Барнс знову заглибився в чиїсь папери. — Найголовніше — забирайтесь геть із моїх очей!  

   

— Я піду до забороненої зони, — сказав Локвуд. коли через кілька хвилин ми знову вийшли на площу, тримаючи перепустки, на яких ще не висохло чорнило. — Погуляю там. щоб відчути дух того місця. Не бійтесь, я там ні в що не втручатимусь. .. А ти. Джордже?  

Джордж подивився на нас такими очима, які бувають, напевно, тільки в сови, що слабує на закрепи:  

— Зараз для мене йти туди — це лише марнувати час. Краще я швиденько збігаю до іншого місця. Люсі, ходімо зі мною. Ти можеш стати мені в пригоді.  

Я завагалась, поглянувши на Локвуда:  

— Звичайно, якщо я не буду потрібна Локвудові...  

— Ні, дякую. Зі мною все буде гаразд, — він машинально, байдуже всміхнувся мені. — Іди з Джорджем. Побачимось удома.  

Він на прощання махнув рукою, різко обернувся — в повітрі майнуло його довге чорне пальто — і за мить уже зник у натовпі агентів, телепатів і техніків.  

Мені аж стиснуло серце — і від болю, й від гніву водночас.  

Я крутнулась на п'ятах, потерла руки, вдаючи завзяття, якого анітрохи не відчувала, й запитала:  

— Куди ж ми підемо. Джордже? До якоїсь цілодобової бібліотеки?  

— Не зовсім. Ходімо, я покажу тобі.  

Він повів мене на південь від площі, повз кордони ДЕПРІК, далі ще якоюсь вулицею, захаращеною слідами заворушень: розкиданими плакатами, порожніми пляшками та іншим сміттям.  

— Це просто жах. — сказала я. пробираючись цим смітником. — Люди божеволіють.  

Джордж саме переступав через плакат із написом:   «АГЕНТИ—ГЕТЬ!»:  

— Божеволіють? Оце вже не знаю. Вони просто перелякані, їх треба якимось чином заспокоїти. Не можна увесь час жити в тривозі... правда. Люсі?  

— Мабуть, так.  

Ми перейшли порожню вулицю. Праворуч від себе я побачила ще один залізний бар’єр — це означало, що ми з Джорджем ідемо краєм зараженої зони в напрямку Темзи.  

—То ти вважаєш, що Барнс помиляється? — запитала я. — І осередок суперскупчення не в географічному центрі навали? Хіба таке можливо?  

— Бач, — відповів Джордж, — Барнс виходить із того, що це звичайна навала привидів. Але ж насправді це не так. Хіба   така    навала може бути звичайною?  

Я не відповіла, знаючи, що Джордж за мить пояснить усе сам. Так і сталося.  

— Поміркуймо, — сказав він. — Що таке Джерело в своїй основі? Достеменно цього ніхто не знає, проте вважаймо, що це така собі слабка точка, в якій зникає бар’єр між нашим та потойбічним світом. Ми бачили це, скажімо, на кладовищі Кенсел- Грін, де вікном між світами слугувало дзеркало — «кістка і скло». Кожен привид тісно прив’язаний до свого Джерела. Травма, насильство, несправедливість — ось причини, які змушують духів повертатися до нашого світу. Привид кружлятиме круг Джерела, як собака довкола буди, аж доти, доки урветься його зв'язок із цією річчю або місцем. Гаразд, це все зрозуміло... А гцо таке скупчення? Воно має два різновиди. Перший виникає внаслідок якоїсь моторошної події, жертвами якої водночас стає велика кількість людей, наприклад, бомбардування або чуми... Пам’ятаєш отой згорілий готель у Гемптон-Віку, де ми знайшли в покинутому крилі відразу двадцять свіжопідсма- жених Гостей? Другий різновид скупчення з’являється іншим чином. Якийсь надпотужний Гість поволі підкорює собі інших, слабших. Убиває з їхньою допомогою людей, щоб поширити свою владу ще й на їхніх духів. Так протягом довгого часу, часом навіть багатьох років, утворюється група привидів, що належать до різних місць і часів. Чудовий приклад такого скупчення — Кумб-Кері-Голл. Або нещодавній випадок із «Лавандовою хижею». ДЕПРІК вважає що тут, у Челсі, ми зіткнулись із скупченням саме другого різновиду.  

— Мабуть, і справді так, — погодилась я. — Адже Добс розповідав нам, що тут орудують Гості з різних місць і часів, без усякого зв’язку між собою.  

Джордж хитнув головою:  

—А що ж змусило їх отак заворушитись? Барнс шукає серед них головного, ватажка, який керує всією цією навалою. Та, як на мене, наш інспектор, як завжди, влучив пальцем у небо. Ці привиди не скупчувались   поволі,    потужна навала в Челсі розпочалася зненацька, за одну-єдину ніч. Лише два місяці тому в Челсі з Проблемою все було спокійно, не гірше, ніж будь-де в Лондоні, а що тепер? Людей евакуюють цілими вулицями! — він ступав поряд зі мною порожньою бруківкою й завзято вимахував руками, ніби ліплячи з повітря модель своїх міркувань. — А може, всіх цих привидів зібрала докупи не давня подія? А щось моторошне, що відбувається просто   зараз?  

— Що саме? — подивилась я на Джорджа.  

— Не маю жодної гадки.  

— Ти маєш на увазі масову загибель людей?  

— Не знаю. Можливо.  

— Але ж нині ніхто не пропадає без сліду. Та й пошестей зараз не спостерігають. Можеш вважати мене за причепу, Джордже. — додала я, — однак я не бачу в твоїй теорії жодного сенсу.  

Він зупинився і всміхнувсь:  

— Так само, як і в Барнсовій. Ось що смішно! Тому, — додав він уже тихіше. — нам треба порадитись із справжнім фахівцем.  

— З кимось із твоїх порохнявих приятелів з архіву?  

— Аж ніяк. Ми йдемо в гості до Костомахи-Фло.  

Я здивовано вирячилась на Джорджа.   Такого    я не чекала. Флоренс Боннер, відома як Костомаха-Фло, була наша знайома — продавчиня артефактів. Вона викопувала з прибережного мулу на Темзі принесені водою речі, які мали стосунок до потойбічного світу, й продавала їх на чорному ринку. Фло мала певний, хоч і невеличкий, психологічний Талант і вряди-годи неабияк допомагала нам. Та водночас — і це так само правда — одягалась вона на смітнику, спала в картонній коробці під Лондонським мостом, а про її наближення можна було здогадатись на відстані двох кварталів за нестерпним смородом. Навіть волоцюги, зачувши Фло, переходили на інший бік вулиці. З цим усім, щоправда, можна було б змиритись, якби Фло була милою й вихованою дівчиною. Проте розмовляти з нею, на жаль, було все одно, що голою дертись крізь терня: терпіти, звичайно, можна, та ризику забагато.  

— Навіщо? —    здивувалась я.   — Навіщо ми йдемо до неї в гості?!—   я навмисне підкреслила в цій фразі всі слова.  

Джордж витяг з кишені малу Лондона:  

— Бо Фло — це королева-невмивака цілої Темзи, а Темзою проходить південно-західна межа зони навали. Послухай: коли почалась навала, щось мусило змінитись і на самій річці, й Фло неодмінно мала це помітити. Ось чому насамперед я хочу переговорити з нею. Хіба Добс чи Барнс надумають побалакати з якоюсь там Костомахою? Навряд.  

—Авжеж. Для них це все одно, що розмовляти з круком, який дзьобає труп, чи з лисицею, що нишпорить по смітниках. Тільки час марнувати.  

Отож ми з Джорджем вирушили шукати Фло.  

Для людей, які перебувають поза законом, продавці артефактів налагодили широку надійну мережу для побачень та ділових зустрічей: до неї входили мало кому, крім самих продавців. відомі пивнички та кав’ярні на березі Темзи, де можна було передати звістку потрібній людині чи проміняти свою нічну знахідку на якусь потрібнішу річ. Ми з Джорджем заходились обшукувати ці пивнички і вже години через дві натрапили на Фло.  

Вона сиділа біля дешевої кав’ярні в Баттерсі й жадібно поглинала свій вечірній сніданок — яєчню з шинкою на брудній пластмасовій таці. На ній, як і завжди, була огидна синя куртка, що ховала як обриси її тіла, так і робоче знаряддя, серед якого, я знала, були ножі, ломики та лопатка. Свій незмінний солом’яний бриль вона відкинула назад, відкривши своє біляве волосся й бліде обличчя з тоненькими зморшками біля очей. Зустрічаючись із Фло, я щоразу намагалась уявити, якою вона була б, якби її помити, запахтити парфумами й полю дськи одягти. Приглядаючись пильніше, я розуміла, що насправді Фло не набагато старша за мене.