Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 26)
— Наш розслід принаймні триває спокійно. — обізвалася Голлі Манро. — Я чула, що минулої ночі ти чудово попрацювала, Люсі. А отих моторошних привидів, звичайно ж, треба негайно знищити. Хочеш висівкову вафельну?
— Дякую, мені вистачить і грінки, — зауважила я.
«Нант розслід!» Я сердито потягла свій стілець, дряпаючи ніжками лінолеум.
— Це ти дарма. Скуштуй хоч одну, — наполягав Локвуд. — Смакота! Отже, переходимо до плану на сьогодні. Після сніданку повертаємось на Ганновер-Сквер і намагаємось завидна розшукати Джерело. Нашій клієнтці нетерпеливиться. Ти не повіриш, Люсі, але панна Вінтерґарден уже телефонувала зранку, «вимагаючи» в своїй вишуканій манері, щоб я сам відзвітував перед нею, що ми зробили й виявили минулої ночі. Тому я зараз вирушаю до готелю, де вона тимчасово мешкає. А ти, Джордже, знову вирушай до архіву й спробуй відшукати більше подробиць про це вбивство. Ти ж сам казав, що хотів би переглянути більше газет?
Джордж тим часом черкав фломастером по нашій «скатертині мислення», складаючи список газет: «Мейфер Баґ», «Квінс Меґезін», «Корнгіл Меґезін». «КонтемпореріРевю».,.
— Еге ж, — відповів він. — Наприкінці вікторіанської доби виходило друком безліч часописів, і деякі з них полюбляли описувати всілякі сенсації — вбивства й таке інше. Я певен, що там знайдеться й докладний звіт про вбивство Малого Тома. Тільки побоююсь, що мені може не вистачити часу. Якщо нам пощастить відшукати такі відомості, це дозволить краще зрозуміти, що ж там сталося, і допоможе знайти Джерело, — він кинув фломастер на стіл. — Я скоро вирушу.
— Уранці нам привезли багато солі й заліза. — повідомила
Голлі Манро. — Я сама візьмуся до цього. Ваше знаряддя буде готове відразу після обіду. Тільки треба замовити ще свічок.
Чудово. — відповів Локвуд. — А ти. Люсі. можеш допомогти Голлі. якщо захочеш.
Гадаю. що Люсі не захоче. — відказала Голлі. — У неї. напевно. є важливіші справи.
Я не певен, що в неї є такі справи, — заперечив Локвуд. кусаючи вафлю.
Закипів чайник.
До речі. — спокійно мовила я. — такі справи в мене дійсно є. Буде більше користі, якщо я поїду до архіву з Джорджем і допоможу йому.
Нечасто нам з Джорджем доводилось виходити з дому вдень. Правду кажучи. я й не пам'ятала коли востаннє бачила Джор- джа не в темряві, не при штучному світлі й не в товаристві привидів. А скільки разів я сама просилась піти з ним до Національного архіву періодичних видань, ви зможете полічити навіть тоді, коли у вас на обох руках немає жодного пальця. Якщо Джорджа й здивувало моє рішення, то він ніяким чином цього не виявив і зараз тихенько тупцював поряд зі мною лондонськими вулицями.
Ми прямували на південь, через Мерілебон у бік Ріджент- стріт. Хоча перекрита зона Челсі була за дві милі звідси, сліди навали привидів були помітні й тут: у повітрі пахло смаленим, люди на вулицях зустрічалися менше, ніж звичайно. Кав’ярні та ресторани на МерілебонТай-стріт зачинялись, як і по всьому Лондону, пів на п’яту надвечір, тож в обідню пору там завжди було повно люду, та зараз вони стояли похмурі й порожні, з самотніми офіціантами, що сиділи, нудьгуючи, біля столиків. На бруківці лежали неприбрані торби зі сміттям; вітер розносив вулицями папірці та інший дріб’язок. Раз по раз ми з Джорджем натрапляли на будинки, перегороджені чорно-жовтими стрічками ДЕПРІК: на вікнах цих будинків були намальовані крейдою хрести — знак того, що привида виявлено, але досі не знищено.
Біля ветхої церкви спіритуалістів на Вімпол-стріт тривала сутичка. Убрані в чорне Потойбічники — прихильники культу привидів — зіткнулись із місцевим угрупованням Спілки Захисту Домівки, яке намагалось посипати церковні сходи лавандою. Чоловіки й жінки середнього віку — поважні й часом сиві — репетували, хапали одне одного за коміри, викручували руки. Коли ми з Джорджем наблизились, вони розступились, даючи нам дорогу, й мовчали, поки ми проходили повз них. А тільки-но ми пройшли, як натовп знову зімкнувся, й сутичка поновилась.
Авжеж, це були всього лише дорослі, які анітрохи не розуміються ні на привидах, ні на захисті від них. Коли звечоріє, вони припинять чубитись і поховаються по домівках, поспіхом замикаючи за собою окуті залізом двері.
— Це місто мчить просто до пекла, — зауважив Джордж. — А ти як гадаєш?
Перші кілька кварталів ми йшли мовчки — мені анітрохи не хотілося розмовляти. Одначе прогулянка трохи розвіяла мій смуток, і тепер я весело цокала своїми кованими чобітьми по бруківці.
— Не розумію, що ти маєш на увазі.
— Те, що всі подуріли. Ніхто не ставить правильних запитань, без яких не може бути й правильних відповідей.
Ми вже підходили до Оксфорд-стріт, де розкинувся величезний товкучий ринок, на якому торгували залізними та срібними оберегами, стояли ятки хіромантів та і нши х ворожбитів. Обминувши ринок, ми перетнули Оксфорд-Серкус і попрямували далі вздовж Ріджент-стріт. Звідси було вже недалеко й до архіву.
— Я знаю, чому ти вирушила зі мною, — несподівано мовив Джордж. — Не думай, ніби я цього не розумію.
Оскільки саме тоді я понуро міркувала про «висівкові ва- фельки», від Джорджевих слів у мене забурчало в череві.
— То чому ж. як ти гадаєш?
— Гадаю. не тому, що тобі таке приємне моє товариство. Хіба ні? — він позирнув на мене.
— Цілком приємне. Джордже. Ти кажеш неправду.
— Годі вже. Читати твої думки дуже легко. — провадив він. — Тільки будь обережна, вони можуть не сподобатись Локвудові.
Ми разом переступили рівчак із водою — такі рівчаки захищали від привидів крамниці модного одягу на Ріджент- стріт. Це була одна з найбезпечніших частин міста, тож люду на вулицях траплялось помітно більше.
— Мені дуже шкода. — відповіла я. — проте я не вважаю, що в нього є причини для невдоволення. Він сам винен. Я його про це не просила.
— Він теж не просив.
—Але ж це він найняв її, а не я.
Джордж пильно поглянув на мене крізь окуляри:
— Я мав на увазі твоє захоплення привидом. Отим хлопчиною. Малим Томом. А ти про що тут казала?
— Ой. пробач... Про те саме, — спробувала викрутитись я. — Через цього привада я й пішла з тобою. Хочу дізнатись усю цю історію до кінця.
— Гаразд...
Кілька наступних ярдів ми йшли мовчки. Попереду височіла будівля агенції «Ротвел» — блискуча брила з пластику та скла. Біля входу на флагштоці майорів прапор агенції — червоне полотнище з левом у стрибку.
— То як тобі Голлі? — зненацька запитав Джордж.
— Я... звикаю до неї, — відповіла я. — Потроху. Це ти не тямиш себе з радощів, що вона з’явилась у нас.
— Ну, з нею нам працюється набагато ефективніше, й це дуже добре. Проте я аж ніяк не в захваті від
— Авжеж, — підтакнула я. — Мені теж не до вподоби оця її пристрасть до всіляких правил та порядку... А ще вона здається мені такою... Навіть не знаю, яке слово сюди пасує.
— Блискучою? — підказав мені Джордж. — Або. як нині кажуть,
— Е-е... ні. Не зовсім так. Я хотіла сказати —
Джордж поправив окуляри на носі й позирнув на мене:
— Ну. гребінцем вона справді вміє користуватись.
— ІЦо ти хочеш сказати? І чому так дивишся на моє волосся?
— Так, дурниці. Нічого я сказати не хотів... Нічогісінько. Е-е... — Джордж несподівано згорбився, скривився, наче від зубного болю, й промовив: — Схили краще голову. Люсі. Не дивись уперед, гаразд?
Та було вже пізно. Біля входу до будинку агенції «Ротвел» стояв Квіл Кіпс, а з ним двоє його незмінних помічників — Кейт Ґодвін та Бобі Вернон.
Удень Кіпс видавався ще худорлявішим, ніж уночі. Убраний він був, як завжди, розкішно, проте обличчя його зблідло, а підборіддя заросло рудою щетиною. На рукаві в нього була чорна жалобна пов’язка, а ггід пахвою він тримав товсту теку з паперами. Оце так удар! Тепер нам було вже не сховатись ні за рогом, ні з того боку вулиці.
Ми порівнялись із Кіпсовою командою. Бобі Вернон був напрочуд маленький і худий, ніби хтось вирізьбив з дерева звичайного агента, а з тріски, що відкололась, — Вернена. Ґодвін — Слухачка, як і я, — завжди була холодна, як іній, і тверда, як асфальт. Вони кивнули нам. Ми кивнули їм. Ми трохи постояли разом, ніби обмінялись, як завжди, колючими дотепами й жартами, тільки цього разу мовчки, щоб заощадити час.