Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 25)

Бігли вони мовчки, залишаючи за собою серпанок потойбічного світла. Перший привид був маленький і кволий — безперечно, дитина. Яке худеньке було в нього тіло, які вузенькі плечики! Щоправда, жодних подробиць я так і не розібрала. Привид був прозорий, наче полум’я свічки: його розпливчаста нижня частина зливалась із темрявою. Голову він нахилив уперед і відчайдушно мчав угору, хапаючись тоненькою ручкою за перила.  

За його спиною з пітьми з’явилась друга постать, так само осяяна потойбічним світлом, так само прозора, та це був привид дорослого здорованя, і його світло було темніше, ніж у дитини. Розгледіти якісь подробиці тут теж було неможливо: я бачила до ладу тільки простягнуту вперед руку та ще голову, яка хилиталась туди-сюди.  

Привид дитини стрілою промайнув повз мене і рушив далі сходами вгору. Здоровий привид гнався за ним; обидва зникли в напрямку третього поверху, а всі свічки, що стояли біля мене, згасли в одну мить. Духи залишили за собою хвилю крижаного, збуреного їхнім рухом мертвого повітря. Ось вони зникли. Я чекала, стоячи на колінах і вишкірюючи стиснуті зуби. Холод подужчав, і. нарешті, згори долинув моторошний крик. Зі сходів щось упало. Я встигла побачити темну масу, відчути нове коливання повітря, шалене потойбічне напруження... проте так і не дочекалася звуку удару тіла об підлогу.  

Лише тепер я побачила за межами свого залізного кола темні вологі сліди. Сліди кривавих ніг.  

Я сиділа навпочіпки й роздивлялась на ці сліди, коли через дві-три хвилини повітря почало зігріватись, до мого кола проник запах розтопленого воску й диму, і я почула згори спокійний Локвудів голос, який оголошував, що прояв уже закінчився.  

   

   

Сліди зберігались на сходах одну годину сімнадцять хвилин — Джордж визначив це за своїм годинником. То були тонкі згустки чорної ектоплазми, що випромінювали неймовірний холод. Коли Локвуд торкнув один слід вістрям своєї рапіри, ектоплазма засичала і огорнула срібний клинок змійками чорної пари. Явище було справді цікаве. Джордж замалював доріжку слідів на сходах, а я — окремі зразки, які були менш бліді або менш «криваві».  

— Це сліди маленької ніжки, — зауважив Локвуд. — Не такої, як у малої дитини, але тоненької й вузької. Напевно, це нога Малого Тома, а не Роберта Кука.  

— Годилося б виміряти їхню довжину, — сказала я. — От тільки підходити до них надто близько не хочеться...  

— Ти маєш рацію, Люсі, — на Локвуді були рукавички й темно-синій шалик—увесь його захист від холоду, коли він стояв на варті біля сходів. — Гадаю, їх справді треба виміряти й порівняти... У кого з нас найменша нога?  

— У Голлі, — відповів Джордж, не підводячи очей від записника. — Поза всяким сумнівом.  

— Але ж її тут немає, — процідила я крізь зуби.  

Локвуд кивнув:  

— Твоя правда, Джордже. Ніжка в неї дійсно маленька, десь така сама завдовжки. Завтра порівняємо.  

— Гаразд.  

— Як на мене. — суворо втрутилась я. — важливіше було б  

пошукати Джерело цього жаху. Як ви гадаєте, де помер Малий Том?  

Звичайно вважають, що шукати Джерело найкраще там. де сталася смерть, однак прояв, з яким ми зіткнулись цього разу, поставив перед нами цілу низку проблем. Навіть наші спостереження мало чим могли стати в пригоді. Першу рану служникові завдали в підвалі — саме там   розпочався    прояв; до того ж розпочався він шаленим вибухом енергії, яка збила з ніг Джорджа. що стояв   усередині    залізного кола, і розтрощила об стіну його ліхтар. Можливо, саме тому Джордж узагалі не помітив двох постатей, які бачила я. А Локвуд, що чергував угорі, побачив їх лише на коротку мить. Там, на горищі, йому здалося, що обидві постаті ніби злились в одну. Потім долинув приглушений крик, і все зникло. Але ж   я    чула, як щось упало зі сходів!  

— Якщо Кук скинув Тома вниз, як припускає Люсі, — мовив Джордж, — він мав померти, вдарившись об підлогу в підвалі.  

— Якщо не помер ще раніше від своїх ран, — відповіла я. — Бідолашний малий!  

— Таким чином Джерело повинно бути або під сходами, або на горищі. — підсумував Локвуд. — Це ми перевіримо завтра. І дуже прошу тебе, Люсі: облиш це хлипання за «бідолашним малим». Хай там хто він був за життя, зараз його привид— частина небезпечного прояву. Подумай про те, що сталось із підлітками з нічної варти.  

— Я думаю про них, Локвуде, — відказала я. — А ще думаю про те моторошне чудовисько, яке женеться за дитиною. Про привид Кука. Він — саме втілення зла. За нього нам треба взятись передусім.  

Локвуд хитнув головою:  

— Правду кажучи, ми про них ще нічого не знаємо. Нам треба бути вкрай обережними з   будь-яким    Гостем. Мене не обходить, чи дружнім, чи нещасним здається цей привид, чи, може, просто хоче, щоб його погладили по голівці. До нього не можна підходити близько. Це залізне правило, якого дотримуються всі поважні агенції. Голлі може це підтвердити.  

Я не хотіла давати волю гніву. Ба більше — в цілому я була згодна з Локвудом. Однак напруження останнього часу — й цієї довгої ночі, й кількох минулих днів на Портленд-Роу. — далося взнаки. Я не витримала.  

— Це привид дитини! — зіпнула я. — Дитини, що рятувалась від смерті! Я бачила його, коли він пробігав повз мене. Тільки не треба на мене   так    дивитись! Він був у відчаї! Ми повинні співчувати йому!  

Я зробила велику помилку і тут-таки зрозуміла це.  

Блиск в очах Локвуда згас, і він холодно промовив:  

— Люсі, я не можу співчувати   нікому    з привидів.  

Правду кажучи, це скидалось на заяву професійного вбивці. На цьому наша суперечка урвалась. Урвалась, бо минуле нашого керівника залишалось для нас незбагненним і недоторканним, як замкнені двері тієї таємничої спальні в нашому будинку. Локвудова сестра померла від дотику привида. Локвудова   сестра!    Більше тут нічого не можна було сказати. Отож я змусила себе замовкнути й заходилася знову вивчати сліди на сходах. Десь о першій годині тридцять чотири хвилини (це Джордж теж визначив за своїм годинником) згустки ектоплазми зблідли, трохи засвітились, а потім зникли. А тоді й ми подалися собі додому.  

   

Можливо, вона готувала чудові бутерброди, можливо, в неї були чудові маленькі ніжки, та я могла принаймні втішатись тим, що Голлі Манро була звичайнісінькою секретаркою. Вона не носила рапіри. Не вміла робити того, що робила ночами я, ризикуючи власним життям заради порятунку Лондона. Лише пам’ятаючи про це, я змогла стриматись, коли вдома виявила, що Голлі побувала в моїй кімнаті й прибрала в нападі своєї божевільної звички до чистоти все моє розкидане вбрання.  

Я вирішила вранці попросити Голлі—чемно, спокійно,—щоб вона більше такого не робила, та потім це якось вивітрилось із моєї голови. Коли я прокинулась, у мене на думці вже було чимало важливіших речей.  

Коли я прийшла на кухню. Локвуд із Джорджем уже сиділи за столом і читали «Тайме», а Голлі Манро — весела, в темно- вишневій спідниці й бездоганно випрасуваній білій блузці — робила щось біля каністри з сіллю, що стояла за дверима кухні. Вона сама поставила сюди цю каністру, раніше ми просто аби- як кидали своє знаряддя за двері. Увійшовши, я пильно поглянула на спідницю Голлі, а вона — на мою мішкувату стару піжаму’. Що ж до Локвуда з Джорджем. то вони, здавалось, узагалі не помітили мене.  

— Усе гаразд? — запитала я.  

— Знову нічна пригода в Челсі, — відповіла панна Манро. — Убито агента. До речі, вашого знайомого.  

В мене тьохнуло серце:  

— Як? Кого?  

Локвуд поглянув на мене:  

— Одного з Кіпсової команди. Неда Шоу.  

— Ой!  

— Ви добре знали його? — поцікавилася Голлі Манро.  

Локвуд знов утупився в газету. Так, ми всі знали Неда Шоу, знали надто добре для того, щоб його не любити. То був задерикуватий мамула з близько посадженими очицями й скуйовдженим волоссям на голові. Наша взаємна неприязнь колись навіть переросла в бійку між ним та Локвудом, хоч пізніше вони разом брали участь у славетній «битві на кладовищі Кенсел-Ґрін».  

— Ні. не дуже добре. — врешті відповів Локвуд. — Та все ж таки...  

— Це просто жах, — провадила Голлі Манро. — Зі мною таке частенько траплялося, коли я працювала в «Ротвелі». Гй- нули ті, кого я бачила в конторі щодня...  

— Умгу, — сказала я, тупцяючи біля чайника. З появою Голлі кухня стала трохи затісна. — А як він помер?  

Локвуд відсунув газету вбік:  

— Не знаю. Про нього лише коротко згадують наприкінці статті. Напевно, звістка про його загибель тільки-но надійшла. Решта новин, щоправда, анітрохи не кращі. Навала привидів у Челсі посилюється, там розпочалися заворушення — люди протестують проти примусового виселення з домівок. Поліція залагоджує сутички з   живими    замість того, щоб боротися з мерцями. Одне слово, шарварок та й годі.