Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 5)

Закінчивши роботу, ми вишикувались круг ланцюгів.

— Чудово, — мовив Локвуд. — Що скажеш про труну, Джордже?

— Як я й сподівався, її було виконано на особливе замовлення фірмою «Едґар і Сомс». Її обшито свинцем, покрито сріблом і замкнено на два замки. Замки, напевно, з противагою, бо відімкнене віко залишається піднятим, — Джордж намагався говорити спокійно, однак я бачила, як його щокою струменіє піт. Ця усипальниця, цей постамент, ця труна неабияк тривожили нас. Голлі зблідла, Кіпс мало не прокусив собі до крові нижню губу. Навіть череп у моєму рюкзаку принишк, і зеленкувате сяйво в склянці майже згасло.

Локвуд глибоко зітхнув, озирнувши нас усіх:

— Що ж, тепер моя черга... Старенька Маріса розпочала все це першою — боротьбу з Проблемою, заснування агенцій. За цей доробок ми вдячні їй навіки. Проте нам також відомо, що по собі вона залишила таємницю, частина розгадки якої, можливо, схована в цій труні...

— Не марнуй часу, — перервала я його.

— Як скажеш, — усміхнувся він мені у відповідь.

Джордж із Кіпсом тримали напоготові свічки. Ми з Голлі витягли каністри з магнієм.

Локвуд переступив через залізні ланцюги й наблизився до постамента.

Труна заввишки сягала його грудей. Обережним спритним рухом Локвуд ухопився за сріблясту парчу й скинув її до підніжжя постамента. Віко труни яскраво виблискувало в світлі наших ліхтариків. На ньому, як перед тим зазначав Джордж, справді видніли два масивні замки. Локвуд хутко клацнув ними — раз, два! — й від цього звуку в мене тьохнуло серце.

Настала мить істини. Якщо череп не брехав, труна мала виявитись порожньою.

Локвуд легенько штовхнув віко вгору й тут-таки відскочив назад, за ланцюги.

Джордж мав рацію: завдяки противазі віко трохи погойдалось і тихенько завмерло. Всередині труни аж до самісіньких країв було непроглядно темно.

Кіпс із Джорджем підняли руки. Мерехтіння їхніх свічок осяяло труну. Я побачила, що всередині її оббито червоним шовком...

І на цьому шовку лежало щось довге, тонке, накрите білим полотном.

Десь із хвилину панувала мовчанка. Ми з Голлі стояли, стискаючи в руках каністри з магнієм. Інші теж заціпеніли, важко дихаючи крізь зуби. Повітря в усипальниці ніби згусло й гнітило нас, не даючи навіть поворухнутись.

— Так, а вдома, здається хтось є, — тихо промовила Голлі.

— От і вір після цього черепам, — буркнув з прокльоном Кіпс.

Отямившись, я ляснула долонею по склянці:

— Черепе! Агов!

— Чого тобі? — зелене сяйво знову зажевріло за склом. — Мене нудить. Тут довкола забагато срібла. От гидота!

— Не обходить мене твоя нудота! Поглянь на труну!

— Ну, гаразд, — помовчавши, відповів привид. — Там може лежати ще чиєсь тіло, не Марісине. Чи купа цегли, загорнута в полотно. Ще раз повторюю для дурнів: це не Маріса. Відгорніть полотно й подивіться на обличчя.

Зелене сяйво згасло. Я переказала друзям слова черепа. Жодного з них вони не потішили.

— Треба, мабуть, і справді подивитися, що там, — зауважила я.

Локвуд поволі кивнув:

— Справді... Врешті-решт, це дуже просто.

Тіло в труні не було щільно обгорнуте полотном, лише трохи прикрите ним. Та для того, щоб відгорнути полотно, хтось усе одно мав ступити до кола, викладеного з ланцюгів.

— Це дуже просто... — повторив Локвуд. — Під полотном звичайнісінький труп. Хіба мало ми бачили трупів? — він поглянув на нас і зітхнув: — Гаразд. Це зроблю я. Стійте напоготові.

Він без вагання переступив через ланцюги, підійшов до труни, вхопився за краєчок полотна, рвучко відгорнув його й позадкував. Ми всі теж позадкували. Як Локвуд щойно зауважив, трупів нам траплялось чимало. До того ж усяких. Тому нам і хотілось опинитись якнайдалі від цього моторошного видовища.

І видовище справді виявилось моторошним. Щоправда, трохи не в тому розумінні, як ми сподівались.

Труп був цілісінький.

По блідо-жовтій подушці розкуйовдилось довге пишне сиве волосся, посередині якого видніло висохле бліде обличчя, що виблискувало в світлі наших свічок, наче віск. То було зморшкувате, кощаве лице літньої жінки з гострим орлиним носом. Вуста міцно стиснуті, очі заплющені. Те саме обличчя, що дивилось на нас із залізного погруддя там, нагорі, тільки старіше й змореніше. А найстрашніше було те, що воно анітрохи не скидалось на обличчя мерця. Здавалось, ніби Маріса Фіттес просто спить. Дивно, як це за стільки років так чудово збереглось її тіло...

Ніхто з нас не промовив ні слова. Ніхто не поворухнувся. Аж нарешті крапля розтопленого воску впала зі свічки на Кіпсову долоню — і його зойк привів нас до тями.

— Маріса Фіттес, — прошепотів Джордж. — Це вона...

— Закрийте труну! — вигукнула Голлі. — Мерщій закрийте, поки...

Вона не закінчила, та всі ми зрозуміли, що Голлі мала на увазі: "поки дух Маріси Фіттес не прокинувся". Мені це так само спало на думку. А ще мене огорнув гнів через те, що ми витратили стільки зусиль нанівець.

— Клятий череп! — спересердя мовила я.

Квіл Кіпс укотре вилаявся й додав:

— Які ж ми йолопи! Ризикували життям заради оцього! — він люто обвів рукою залу. — Мерщій забираймося звідси! Їй будь-що не сподобається, що ми вдерлись до її усипальниці. Ходімо, Локвуде! Нам пора!

— Так, так... — здавалось, ніби мертве жіноче тіло в труні вразило Локвуда менше, ніж будь-кого з нас. Він нахилився вперед, придивляючись до висохлого блідого обличчя. — Цікаво, як їй так пощастило зберегтися? Диво та й годі... Цікаво, цікаво...

— З неї зробили мумію, — припустив Джордж.

— Мумію? Як у Єгипті? Хіба нині таке роблять?

— Звісно. Треба тільки правильно підібрати трави, олію й сіль. Із цього всього готують розчин і замочують у ньому труп. Щоправда, перед тим із нього видаляють геть усі нутрощі. І мозок теж — це роблять особливими гачками через ніс. Клопітка, нівроку, робота... Уяви, Люсі, що в тебе страшенний нежить. Ось і мозок так само тягнеться, тягнеться з носа, мов шмарклі, й ніяк не закінчується... А потім, десь через місяць, тіло дістають із розчину, висушують і напихають усі його порожнини...

— Гаразд, гаразд, — обірвав його Кіпс. — Ми зрозуміли, що зробити з небіжчика мумію — це можливо. А подробиці можна проминути.

— Знання подробиць нікому ще не заважало, — поправив окуляри Джордж.

— І все ж таки, — зазначив Локвуд, знову переступаючи через ланцюги, — я ніколи ще не бачив такої мумії...

— Локвуде, що ти робиш? — запитала я.

— Ніби померла тільки вчора, — провадив він, торкаючись пальцями обличчя небіжчиці.

— Не чіпай її!

— Локвуде!

— Зараз, зараз... — щось ніби цмокнуло, й з обличчя Маріси Фіттес облізла шкіра.

Голлі з переляку затулила собі долонею рота. Джордж засичав, мов розлючений кіт. Кіпс гарячково стиснув мені руку.

Локвуд позадкував. З його пальців, мов ганчірка, звисало обличчя літньої жінки.

— Погляньте, — усміхнувся він. — Це просто маска. Пластикова маска... А ще й оце... — він витяг другу руку з важким жмутком переплутаного сивого волосся.— Маска й перука. Підробка! Тут усе фальшиве... Заспокойтесь, усе гаразд!

Заспокоїтись, правду кажучи, ми ніяк не могли. Ми були приголомшені. Та вже за мить напруження змінилось полегшенням. Кіпс зареготав, Голлі захитала головою, досі тулячи долоню до рота, а я, з’ясувавши, що досі стискаю в затерплих пальцях каністру з магнієм, сховала її до кишеньки на своєму робочому поясі.

— Ти мене вразив, Локвуде, — нарешті сказала я. — Такої огидної витівки я від тебе не сподівалася. Здерти шкіру з обличчя небіжчиці!

— Що ж тут огидного? — Локвуд тим часом оглядав тіло. — Це ж маска, а не шкіра. І в труні лежить не тіло, а воскова лялька. Йдіть-но подивіться!

Переступивши через ланцюги, ми оточили труну. На червоній шовковій подушці спочивала воскова голова без перуки й маски. Вона була звичайного розміру, з ледве наміченим виступом носа й заглибинами очних ямок, та в усьому іншому залишалась грудкою жовтавого, вкритого пухирцями й патьоками воску.

— Шахрайство та й годі! — обурювався Джордж, нахилившись над труною. Він ще більше відгорнув полотно, оголивши абияк виліплені воскові груди й тоненькі, згорнуті поверх них рученята. — Воскова лялька натурального розміру! І вага, напевно, така, як слід, тож під час похорону ніхто ні про що й не здогадався. А маска — це на той випадок, якби комусь спало на думку зазирнути в труну...

— Отже, тут її немає, — підсумував Локвуд. — Увесь цей мавзолей — чистісінька підробка.

— Неймовірно! — сміявся далі Кіпс. Він простяг руку й потарабанив пальцями по воскових грудях ляльки. Долинув глухий неприємний звук. — Справді, лялька! А ми перелякались...

Мене теж навертало на сміх — хотілося розвіяти напруження цієї довгої ночі. Кожен з нас відчував це. Голлі витягла звідкілясь плитку шоколаду й поділила її між нами. З рюкзаків з’явились термоси з гарячою кавою. Ми притулилися спинами до труни.

— Треба буде повідомити всіх про цю підробку, — мовив Джордж.

— Мабуть, ще зарано, — заперечив Локвуд. — Не забувайте, що ми розкрили тільки половину таємниці. Тут Маріси немає. Де ж вона тоді?