Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 2)

Дивовижні спогади...

От тільки ніхто з нас не вірив, що Марісу Фіттес насправді поховали в цьому мавзолеї. Сам мавзолей, як відомо, стоїть на східній околиці Стренду, в центральній частині Лондона. Це міцна кам’яна споруда, в якій є головна зала овальної форми, з високою стелею, — завжди похмура, майже порожня, якщо не рахувати масивної гранітної плити з викарбуваним на її вершині однісіньким словом «ФІТТЕС». Вікон у залі немає, а надвір ведуть одні-єдині залізні двері — й зараз ці двері були міцно замкнені.

Десь за дверима стояли двоє підлітків-вартових. У них були пістолети, якими вони негайно скористалися б, якби почули зсередини шум. Тож працювати нам доводилось якнайобережніше. Підлога в мавзолеї була чисто виметена, пахтіла лавандою, й на ній — на відміну від більшості місць, де нам довелося побувати цього тижня, — не лежали ноги, руки та інші рештки людських тіл. Тож із цього погляду зала мавзолею видавалась нам навіть затишною.

Та водночас ніде не було видно й сліду потаємного ходу до підземелля.

Наші ліхтарі мерехтіли, а над головами в нас нависала пітьма — густа, щільна, ніби відьомський плащ.

— Гаразд. Зберігаймо спокій, дотримуймось тиші й шукаймо далі, — наказав Локвуд. — Якщо хтось має кращі пропозиції, я готовий вислухати їх.

— У мене є, — озвалася з кутка Голлі Манро. Вона підхопилась і легенько, мов кицька, підкралась до нас. Убрана вона була, як і всі ми, в чорне: курточка на блискавичному замку, коротка спідничка, леґінси. Довге чорняве волосся скручене в кінський хвіст. Можна було б звернути увагу, як чудово це личить їй, та навіщо марнувати час? Правду кажучи, Голлі личило будь-яке вбрання, навіть якби їй довелося накинути на плечі чорну торбину на сміття, вона і в ній залишалася б королевою балу.

— Мені здається, нам потрібен свіжий погляд на це все, — мовила Голлі. — Люсі, може, нам зміг би допомогти твій череп?

Я стенула плечима:

—Що ж, Голлі, спробую. Тільки він зараз у такому кепському гуморі...

Примарне обличчя в склянці досі ворушило вустами. Крізь нього виднів темно-бурий череп, пригвинчений до денця посудини.

Я крутнула важіль і відразу почула:

— ... і з'їм їх! А тоді заморожу пальці в нього на ногах, щоб він стовбичив на місці, як пень!

— О, ти ще досі батькуєш Кіпса? — здивувалась я. — А я думала, що ти давно вже заспокоївся...

Привид заморгав на мене з-за скла:

— То ти навіть не слухала мене?!

— Ні.

— Звісна річ! А я отут розводжуся для тебе — стільки цікавих подробиць придумав...

— Прибережи їх до кращого часу. Ми тут ніяк не знайдемо вхід до підземелля. Може, щось порадиш нам?

— Чому це я? Ви ж усе одно мені не вірите!

— Оце вже неправда. Дечому віримо.

— Дечому!—сердито пирхнув череп. — Та якби ви справді мені вірили, то сиділи б зараз удома й труїлися чаєм з коржиками! Аж ні— закортіло їм «перевірити» мої слова!

— А що тебе, врешті, дивує? Ти ж сам казав, що Маріса Фіттес не померла, що вона досі жива і вдає з себе власну онуку — Пенелопу Фіттес. Ту саму Пенелопу Фіттес, яка очолює агенцію «Фіттес» і вважається найвпливовішою особою в Лондоні! Такі речі просто так не кажуть! Ти вже пробач нам, але ми повинні це перевірити!

Привид вирячив очі:

— Бридня! Знаєш, як це називається? Черепизм!

— Черепизм? Що це за дурницю ти вигадав?

— Ну, про расизм ти чула? Або про сексизм? А це справжнісінький черепизм — судити про мене з першого погляду. Сумніватись у моїх словах лише тому, що я — черепу склянці з зеленою плазмою! Погодься, що це так!

Я скрушно зітхнула. Мені було чудово відомо, який майстерний вигадник і брехун цей череп. Сказати, що він «трохи прикрашає» правду, було все одно, що сказати про Джорджа, ніби той, шнуруючи свої кросівки, «трохи розтягує» гумку своїх спортивних штанів. Проте, з іншого боку, череп справді не раз рятував мені життя, а отже, часом таки й не брехав.

— Цікава точка зору, — зауважила я. — Поговорімо про неї трохи згодом. А зараз нам потрібна твоя допомога. Ми шукаємо вхід до підземелля. Ти бачиш де-небудь кільце або клямку?

— Ні.

— А може, якийсь важіль?

— Ніякого.

— А може, ворот, лебідку чи ще якийсь механізм, що відчиняє таємний хід?

— Ні. Звичайно ж, ні. Ти марно питаєш.

Я зітхнула:

— Гаразд, я зрозуміла. Ніякого входу тут немає.

— Чому немає? Є! — відповів привид. — Ти ж не про нього питаєш мене, а про якісь важелі й вороти!

Я переказала його слова колегам. Голлі й Локвуд тут-таки підскочили до гранітної плити і вмостились на ній поряд із Кіпсом. Локвуд узяв один ліхтар і став поволі водити ним над підлогою, стежачи разом з Голлі за променем світла, що потроху, наче вода, повз далі й далі, до стін зали.

— Жаль та й годі! — хихотів череп. — Очей у мене немає, та я бачу його просто перед собою. Більше я нічого тобі не підкажу...

— Ось він! — Голлі вхопила Локвуда за руку. — Бачиш оту плитку посередині більшої плити? Велика плита — це прохід. А під маленькою плиткою — кільце або важіль!

Ми з Джорджем підбігли до плити, на яку показувала Голлі, й тут-таки зрозуміли, що вона має рацію.

— Чудово, Голлі, — сказав Локвуд. — Тут і повинен бути хід. Усі готуйте знаряддя!

Агенція «Локвуд і К°» завжди славилася злагодженою роботою. В повітрі заблищали ножі — ми заходились виколупувати цемент із щілин довкола меншої плитки. Далі ми підважили плитку ломиками, й Локвуд відвалив її вбік. Під нею справді виявилось велике бронзове кільце, прикріплене до більшої плити. Поки ми з Джорджем і Голлі зішкрібали з її країв цемент, Локвуд із Кіпсом прив’язали до кільця мотузи й перевірили вузли на міцність. Локвуд встигав усюди — тихенько підказував, допомагав у кожній справі. Він аж променів завзяттям.

— А мені ніхто не подякує? — бурчав у склянці череп. — Ніхто? Ну й гаразд, не дуже й хотілося...

Менш ніж за дві хвилини ми були готові. Локвуд із Кіпсом ухопилися за перший мотуз, щоб підняти плиту. З іншого боку ми з Джорджем узялися за другий мотуз: нам належало тихо, без шуму, опустити підняту плиту на підлогу. Біля кільця, з ломиком у руці, стояла навколішки Голлі.

У залі панувала тиша. Світло нашого ліхтаря, що стояв на підлозі, осявало залізну голову погруддя Маріси Фіттес. Ліхтар мерехтів, і від того здавалось, що очі скульптури лиховісно блимають.

У моменти найвищого напруження Локвуд завжди залишався найспокійнішим серед нас усіх. От і зараз він усміхнувся нам:

— Усі готові? Чудово. Починаймо!

Вони з Кіпсом потягли за мотузи. Важка плита, зрушивши з місця, легко обернулась на добре змащених завісах, відкривши темне провалля, з якого війнуло вогкістю й холодом.

Голлі хутко підперла плиту ломиком, однак у цьому не було потреби, бо ми з Джорджем прийняли вагу каменя на себе — і обережно почали опускати плиту на її лицьовий бік.

— Обережно! — командував Локвуд. — Тихо!

Нарешті ми опустили плиту. Вона лягла на підлогу без жодного звуку — навіть миша, мабуть, гучніше зітхає. Посередині підлоги відкрилась велика прямокутна діра. Коли Голлі піднесла до неї свій ліхтарик, ми побачили круті кам’яні сходи, що вели в глибину. З підземелля тягло холодом, вологою й запахом землі.

— Глибоченька, нівроку, діра, — прошепотів Кіпс.

— Хтось що-небудь бачить? — поцікавився Локвуд.

— Ні.

Запала коротка мовчанка. Тепер, коли ми знайшли вхід до підземелля, кожен з нас по-своєму зрозумів, яку божевільну річ ми збираємося скоїти. Здавалось, ніби пітьма над нашими головами стала ще нижчою й щільнішою. Зі стіни за нами спостерігало залізне обличчя Маріси.

Ми тихо стояли, напруживши свої Таланти. Ніхто нічого не відчув. Термометри на наших робочих поясах незмінно показували дванадцять градусів, не спостерігалось ні Холоду, ні Смороду, ні Болю, ні Повзучого Страху — жодних ознак швидкої появи привида.

— Гаразд, — промовив нарешті Локвуд. — Збираймо речі. Ходімо, як домовлялись: я перший, за мною Джордж, далі Голлі з Люсі, а останнім — Кіпс. Ліхтарі доведеться вимкнути, тому візьмемо з собою свічки. Я триматиму в руці рапіру, ви теж держіть свою зброю напоготові. Сподіваюсь, вона все ж таки нам не знадобиться.

Він широко всміхнувся нам і додав:

— Ми ж не віримо, що вона тут.

Усе це було так, проте страх не покидав нас. Почасти то був страх перед залізним обличчям та викарбуваним на гранітній плиті іменем. Почасти його навіювало повітря, що здіймалось із підземелля, — важке, з тривожним запахом могильної землі, воно огортало нас, переповнювало неспокоєм. Ми поволі зібрали речі. Джордж підійшов до кожного з нас і, клацнувши запальничкою, підпалив ґноти наших свічок. Ми вишикувались у ланцюжок, поправили рапіри, кахикнули й помацали пальцями робочі пояси.

— То ми справді хочемо це зробити? — озвучив нашу спільну думку Кіпс.

— Ми зайшли надто далеко, — відповів Локвуд. — Звичайно, хочемо.

— Відступати не можна, — підтакнула я.

Кіпс поглянув на мене: