Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 1)

Моїй родині — Джині, Ізабеллі, Артурові та Луї, які вміють розповідати найкращі у світі історії про привидів

Частина перша. Могила

1

Хочете послухати історію про привидів? Гаразд, є в мене кілька таких історій про запас.

Як щодо синього розпливчастого обличчя, що притулилося до віконця льоху? Чи сліпця з ціпочком, зробленим з дитячих кісток? Чи пекельного лебедя, який прямував за мною нічним, безлюдним, мокрим від дощу парком? Чи величезного рота, що роззявився переді мною просто посередині залитої цементом долівки? Чи глечика на молоко, наповненого кров’ю? Чи порожньої ванни, з якої ночами лунає моторошне булькотіння? А щодо колиски з немовлям, яка крутиться в повітрі, чи кістяка в димарі? Чи, може, вас зацікавить лютий примарний кабан з наїжаченою щетиною й жовтими іклами, що дереться в брудні скляні дверцята душової кабінки?

Будь ласка, обирайте, що вам до душі. Усе це я пережила сама — за один-єдиний місяць роботи в агенції «Локвуд і К°» одного довгого й страхітливого літа. Здебільшого ці історії записані в журналі нашої агенції: вранці після кожного розслідування їх занотовує туди Джордж, ліниво сьорбаючи гарячий чай. Він робить це, сидячи по-турецьки в боксерських трусах на килимі. Саме це видовище може збентежити вас іще дужче, ніж усі — ще й узяті докупи — перелічені мною привиди.

До речі, цей наш журнал у чорних палітурках було старанно скопійовано й віддано на зберігання до Національного архіву, до нещодавно створеного фонду Ентоні Локвуда. Добре те, що на сторінках цієї копії ви не знайдете жодного відбитка брудного Джорджевого пальця та жодної крихти від чипсів або печива, а погано те, що до журналу потрапили не всі наші розслідування. Одна пригода була така моторошна, що Джордж просто не наважився записати її.

Ви знаєте, чим скінчилася ця історія. Це відомо всім. Ціле місто бачило того лиховісного ранку, як куряться димом руїни Будинку Фіттес, серед яких лежать неприбрані трупи. А з чого все почалося? Цього не знає ніхто, крім нас — співробітників агенції «Локвуд і К°». Це секретне, приховане від публіки розслідування, де є все — і вбивство, й родинні таємниці, й зрада... І, звичайно, привиди. Почути цю історію можна лише від когось із тих, хто залишився тоді живим. Тому, як я розумію, ви й завітали до мене.

Гаразд. Мене звуть Люсі Джоан Карлайл. Я вмію розмовляти і з живими, і з мертвими — й знаходжу між цим чимдалі менше різниці.

***

Тож ось вам ця історія — від початку до кінця. А ось і я сама два місяці тому. На мені чорна куртка, спідниця, леґінси й важкі робочі черевики, в яких і віко труни легко збити, і з могили видряпатись. На поясі в мене рапіра, а на грудях — патронташ із магнієвими каністрами й соляними бомбами. На куртці помітний слід від примарної руки. Зачіска в мене коротша, ніж раніше, хоч це й не допомагає приховати сивого пасма у волоссі. Одне слово, вигляд у мене такий, як і личить агентові, готовому до психологічного розслідування. Тобто до нашої щоденної роботи.

Чи радше сказати — щонічної, бо на небі саме мерехтять зорі. Денне тепло змінила нічна прохолода. Щойно минула північ — і настав час, коли вулицями вештаються привиди, а всі люди сплять у своїх ліжках.

А я, зрозуміло, не сплю. Я працюю. Повзу, задерши вгору сідниці, кам’яною підлогою Мавзолею Фіттес.

Заради правди мушу сказати, що я тут не сама. Разом зі мною тут повзають мої колеги — Локвуд, Джордж і Голлі. Ми лазимо, нахиливши голови, й мало не черкаємо носами по плитах. В одній руці кожен тримає свічку, щоб краще було видно стіни й підлогу. Часом ми зупиняємось, щоб обмацати пальцями якусь підозрілу кам’яну плиту. Працюємо ми без слів, мовчки. Ми шукаємо таємний хід до могили.

— Сумно дивитись на вас, друзяки, — несподівано лунає голос. — Аж плакати хочеться.

На гранітній плиті посередині мавзолею сидить худорлявий рудий молодик. Убраний він, як і всі ми, в чорне: високі армійські черевики, джинси, светр із високим горлом. Очі його, на відміну від наших, сховані за великими окулярами; в цих окулярах він скидається на величезного переляканого коника-стрибунця. Це наш колега Квіл Кіпс — він стереже ломики, мотузки та інше наше грабіжницьке знаряддя, а заодно стежить за всім, що відбувається в мавзолеї. Окуляри дозволяють Кіпсові бачити привидів, яких уже не помічають його дорослі очі.

— Бачиш що-небудь, Квіле? — запитав Локвуд, відгорнувши з чола пасмо темного волосся й на мить облишивши штрикати кишеньковим ножем у щілину між плитами.

Кіпс засвітив ліхтар, озирнувся й відповів:

— Багато чого бачу, коли всі ви отут рачкуєте. Особливо цікаво дивитись на Кабінса. Таке враження, ніби повз мене білуга пропливає.

— Я мав на увазі привидів...

— Ні, привидів немає. Крім хіба цього домашнього улюбленця, — Кіпс поплескав по великій склянці, що стояла поряд на кам’яній плиті. Склянка променіла яскраво-зеленим світлом, а крізь вихор ектоплазми було видно темний череп і страхітливе обличчя привида.

— Домашнього улюбленця?! — почула я потойбічний шепіт. — Домашнього улюбленця? Випусти мене на хвилинку, Люсі, і я покажу цьому кощавому йолопові, який з мене домашній улюбленець!

Я випростала спину, сівши задля цього на закаблуки, й відгорнула з лоба розтріпане волосся:

— Будь ласка, Кіпсе, не називай череп домашнім улюбленцем. Йому це не до вподоби.

— Точніше кажучи, мене це просто бісить! — криво вишкірився череп у склянці. — І поясни цьому бовдурові, схожому на скаженого пугача, що я, коли мені пощастить-таки вибратись із склянки, відразу висмокчу всю його плоть аж до кісток, а далі піду в танець із його порожньою шкірою! Неодмінно перекажи це йому!

— То він і справді образився? — спитав у мене Кіпс. — Диви, як рота роззявив!

— Скажи, скажи йому!

— Не поспішай, — завагалась я. — Усе гаразд, заспокойся.

— Що?! Ні, я не заспокоюсь! Ач, він ще й по моїй склянці тарабанить! Рибка я йому в акваріумі, чи що? Ні, присягаюсь: тільки-но вирвусь на волю, як ухоплю цього Кіпса й здеру з нього...

— Локвуде! — сказала я, повертаючи на кришці склянки важіль, щоб угамувати балакучий череп. — Ти певен, що хід у підземелля саме тут? У нас обмаль часу!

Ентоні Локвуд підхопився. В одній руці він досі стискав кишеньковий ножик, а другою скуйовдив собі волосся. Убраний наш керівник був, як і завжди, бездоганно. Щоправда, замість звичайного пальта сьогодні на ньому була темна куфайка, а на ногах замість звичайних черевиків легенькі кросівки — це були єдині поступки, на які Локвуд погодився, збираючись таємно вдертися до однієї з найславетніших пам’яток Лондона.

— Твоя правда, Люсі, — бліде, витончене Локвудове обличчя здавалося безжурним, однак малесенька зморшка над переніссям свідчила про якнайглибшу задуму. — Стільки вже пораємось тут, і жодної зачіпки. А ти що скажеш, Джордже?

З-за гранітної плити з пирханням виповз Джордж Кабінс. На ньому була бруднюща чорна футболка, окуляри з’їхали набік, потемніле від поту світле волосся стирчало на всі боки. Останню годину він займався тим самим, що й ми, однак примудрився геть замурзатись у пороху, павутинні й мишачому посліді. Щоправда, таке траплялося з ним частенько.

— Але ж про цей хід згадують усі описи похорону, — буркнув він. — Ми, мабуть, просто не дуже уважні. Особливо Кіпс, який узагалі нічого не шукає.

— У мене своя робота! — обурено відповів Кіпс. — А от чому ви ніяк не впораєтеся з вашою, я вже не знаю. Усі ми тут ризикуємо головою лише через те, що ти сказав нам, ніби тут є цей хід!

— Авжеж, він тут, — мовив Джордж, оббираючи павутиння з окулярів. — В описах сказано, що її труну спустили вниз, до склепу. Срібну труну! Для такої небіжчиці все було зроблено якнайкраще!

Прикметно, що Джордж не назвав імені особи, що мала бути похована в цій могилі. Від самісінької згадки про срібну труну в мене тьохнуло серце — так само як тоді, коли я поглянула на кам’яну полицю, що виступала з дальньої стіни мавзолею. Чи, радше, на те, що стояло на цій полиці.

То було залізне скульптурне погруддя жінки середнього, майже літнього віку — з суворим, владним обличчям, зачесаним назад волоссям, високим чолом, гострим орлиним носом, тонкими вустами й проникливими очима. Це обличчя не можна було назвати гарним, зате суворим і водночас пильним — цілком. І до того ж воно було добре відоме всій країні. Те саме обличчя, яке прикрашало поштові марки та обкладинки посібників для агентів. Те саме обличчя, яке ще з дитячих літ траплялось нам так часто, що навіть марилось уві сні.

Кожен з нас міг розповісти чимало цікавого про Марісу Фіттес — найпершу дослідницю потойбічних явищ. Разом із своїм партнером Томом Ротвелом вона відкрила безліч прийомів боротьби з привидами, які донині використовують агенти-оперативники. Кожен знав історію про те, як вона змайструвала свою першу рапіру з виламаного залізного стояка перил — і про те, як вона розмовляла з духами так само легко, ніби то були звичайні живі істоти. Усі пам’ятали про те, що саме вона заснувала найпершу агенцію психологічних розслідувань, і про те, що на її похорон зійшлась мало не половина Лондона: люди спостерігали, як її срібну труну несуть на руках від Вестмінстерського абатства до Стренду і як за цією труною жалобним маршем ідуть представники всіх столичних агенцій. А ще пам’ятали, як урочисто гули дзвони всіх церков, коли її ховали в підземеллі мавзолею, що став відтоді святинею для заснованої нею агенції «Фіттес».