Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 89)
Натаніелеві очі підозріливо примружились:
— Що за бридня! Це просто дурниці!
— Знаю, знаю. Навіщо їй знадобилось тебе рятувати? Дивина та й годі, Нате. І все-таки вона врятувала тебе. А якщо ти мені не віриш, то ось тобі доказ.
Джин простяг хлопцеві те, що досі ховав за спиною.
— Ось що вона витягла в нього з рота!
Натаніель відразу впізнав рукопис: він уже бачив такий у Празі. Цього разу однак, пергамент було згорнуто й запечатано чорним сургучем. Хлопець тихенько взяв його, поглянув на роззявлену ґолемову пащу, а потім — знову на сувій.
— Дівчина... — він ніяк не міг цьому повірити. — Але ж я віз її до Тауера... Я переслідував її! Ні... Вона б радше вбила, а не врятувала мене. Я не вірю тобі, джине! Ти брешеш! Вона жива! Вона втекла звідси!
Бартімеус стенув плечима:
— Як собі хочеш. Мабуть, і посох вона залишила тобі, бо ти лежав безпорадний.
— О-о...
Це справді був аргумент. Натаніель насупився. Посох був найголовнішою метою Спротиву. З доброї волі дівчина нізащо його не віддала б. Виходить, вона й
— Якщо вірити Кавці, на цьому пергаменті написано ім’я нашого ворога! Ану, погляньмо! Зараз ми дізнаємось, хто стоїть за ґолемом.
— Навряд чи ти встигнеш, — заперечив джин. — Обережно, він уже горить!
Із сумним сичанням з сувою вихопилося жовте полум’я. Натаніель зойкнув і поспіхом кинув пергамент на бруківку. Сувій потроху зменшувавсь і обгоряв.
— Якщо витягти з ґолемового рота рукопис, сила закляття невдовзі його знищить, — провадив Бартімеус. — Нічого. Знаєш, що тепер буде?
— Ґолем зникне?
— Так, але річ не в тім. Спочатку він повернеться до свого хазяїна.
Натаніель вирячився на свого раба: він несподівано все зрозумів. Бартімеус з усмішкою підморгнув:
— Цікаво буде подивитись, авжеж?
— Так, цікаво... — хлопець відчув приплив похмурого збудження. —А ти певен?
— Я вже бачив таке колись у Празі.
— Ну гаразд... — Натаніель переступив через клапті рукопису що курилися димом, і пошкутильгав до ґолема, кривлячись із болю. — Ой, як болить живіт! Ніби на мене щось упало...
—Дивна річ. Чого б це?
— Дурниці... — Натаніель підняв посох. — А тепер погляньмо, — сказав він, знову бокуючи від чудовиська.
Полум’я догоріло. Вітерець розніс попіл двором. У повітрі залишився химерний, неприємний запах.
— Це Кавчина жива кров, — пояснив Бартімеус. — Тепер від неї нічого не залишилося.
Натаніель знову скривився. Коли догорів останній клаптик пергаменту, нерухоме ґолемове тіло здригнулося. Руки поворухнулися, голову ніби труснуло судомою, груди піднялись і тут-таки опустились. Долинуло тихе, ніби передсмертне, зітхання. Запанувала коротка мовчанка — глиняний велетень завмер. Потім з рипінням, мов старе дерево в бурю, величезна спина розігнулася, простягнута рука впала вздовж тіла, й ґолем знову випростався. Він схилив голову набік, ніби в глибокій задумі. Ґолемове око посеред лоба залишалося порожнім і мертвим: розуму, що керував ним, там більше видно не було. Однак тіло ворушилося й далі.
Натаніель із джином побокували, коли чудовисько обернулось і втомлено попрямувало геть із двору. На них воно уваги не звертало. Воно йшло тим самим нестримним, розміреним кроком, що й раніше; здалека могло видатися, що воно по-давньому могутнє. Та насправді воно вже почало мінятися: поверхня тіла взялася дрібними тріщинами. Тріщини почали з’являтись посередині торса, де дотепер був рівний гладенький камінь, і промінцями побігли до кінцівок. Шматочки глини відпадали на бруківку за спиною велетня.
Натаніель і джин поспішали вслід за ґолемом. Хлопцеві боліло все тіло: він спирався на Ґледстонів посох, наче на милицю.
Ґолем пройшов під аркою і опинився на вулиці. Зневажаючи правила вуличного руху, він ступав просто посередині дороги. Перший, хто йому трапився, — плечистий, лисий зеленяр з татуйованими руками, що штовхав перед собою візок з овочами, — жалібно зойкнув і хутко майнув до найближчого провулку. Ґолем не звернув на нього уваги, Натаніель з Бартімеусом — так само. Невеличка процесія рушила далі.
— Якщо припустити, що хазяїн ґолема — один із старілих чарівників... — міркував Бартімеус. — Якщо лише
— То й
З кожною хвилиною на серці в нього легшало: тривога й страх, що накопичились там за останні кілька тижнів, почали розвіюватись. Щоправда, подробиці його порятунку від ґолема досі залишались незрозумілими, однак тепер це не мало великого значення: після вчорашнього приниження, коли всі великі чарівники об’єдналися проти нього — й над ним нависла загроза Тауера, він знову відчув себе на волі і в безпеці. Він роздобув посох — Деверо за це вклониться йому до землі! — і до того ж у нього є ґолем. Ніхто йому не вірив — тепер усі вони проситимуть вибачення: і Дюваль, і Мортенсен, і всі інші! Його нарешті приймуть до їхнього кола як рівного, а простить його панна Вайтвел чи ні — тепер уже байдуже. Йдучи Саутворком, услід за ґолемом, Натаніель дозволив собі широко всміхнутися.
Доля Кіті Джонс так само його бентежила, але й тут усе складалось якнайкраще. Попри всі вимоги здорового глузду, Натаніелеві все ж було не до душі порушувати свою обіцянку дівчині. З цим, зрозуміло, нічого не можна було вдіяти — за ним спостерігали кулі-шпигуни, тож відпустити її на волю йому ніхто не дозволив би, — однак ця історія таки тривожила його совість. А тепер уже нема чого хвилюватися. Рятуючи хлопця (цьому він майже не вірив) чи тікаючи (це йому здавалося вірогіднішим), вона загинула й пропала, тож йому не доведеться перейматися її долею. Правду кажучи, її навіть шкода... Судячи з того, що він дізнався про дівчину, вона була напрочуд енергійна, талановита й вольова — видатніша за всіх цих великих чарівників з їхніми нескінченними сварками й дурнуватими вадами. Дивним чином Кіті трохи нагадувала Натаніелеві його самого, й хлопцеві було майже жаль, що її більше немає...
Джин мовчки ступав поряд, ніби замислившись. Йому щось не дуже хотілося розмовляти. Натаніель стенув плечима: хтозна, які химерні й підступні думки трапляються в джинів? Краще й не питати...
Що далі вони йшли, то частіше їм під ноги потрапляли грудки вогкої глини. Ґолем помалу розсипався на шматки; на його поверхні вже з'явились помітні діри, і обриси його кінцівок зробилися трохи нерівні. Пересувався він так само швидко, та його спина дещо згорбилась, ніби він постарішав і послабшав.
Передчуття Бартімеуса, що ґолем наробить у місті галасу, справджувалось із кожним кроком чудовиська. Тепер вони простували головною вулицею Саутворку, вздовж якої тяглися лотки, вітрини крамниць та інших дрібних закладів. Побачивши велетня, простолюд із криками тікав на всі боки, мов перелякана худоба. Люди ховалися по крамницях і під'їздах, виламували двері й вибивали вікна, шукаючи порятунку; дехто дряпався на ліхтарні стовпи, худорлявіші пірнали до каналізаційних люків. Натаніель нишком хихотів: у цьому шарварку було й дещо корисне. Невеличкий струс піде простолюдові тільки на користь. Нехай вони бачать, від якої небезпеки захищає їх уряд; нехай усвідомлюють, що їм зусібіч загрожує ворожа магія! Тепер це змусить їх подумати як слід, перш ніж слухати фанатиків зі Спротиву.
Над дахами з'явився цілий натовп червоних куль-шпигунів. Вони мовчки висіли над вулицею, стежачи за людьми. Прибравши серйозний вигляд, Натаніель озирав перекинуті лотки й перелякані обличчя поглядом, який здавався йому самому виразом шляхетного співчуття.
— Твої приятелі стежать за нами, — обізвався джин. — Як ти гадаєш, вони радіють?
— Ні, радше заздрять.
На той час, як вони пройшли Ламбетський вокзал і повернули на захід, ґолемові обриси стали помітно неправильніші, а хода — непевніша. Велика грудка глини — можливо, палець, — відірвалась від нього і впала на бруківку.
Попереду було видно Вестмінстерський міст. Тепер уже не залишалося жодного сумніву, що вони прямують до Вайтголлу. Натаніель подумки готувався до майбутньої сутички. Зрозуміло, що його ворогом буде один із старших чарівників— той самий, хто довідався про його подорож до Праги й послав туди найманця. Крім цього, більше нічого не можна було вгадати. Та невдовзі й так усе з’ясується.
Тримати посох Ґледстона було зручно. Натаніель досі спирався на нього, бо бік іще болів. Хлопець дивився на посох майже з ніжністю. Ось вам, Дювалю й компаніє, — маєте! Мейкпіс буде дуже задоволений з того, як усе обернулося.
Натаніель зненацька спохмурнів. Що ж тепер буде з посохом? Напевно, його помістять до однієї з державних скарбниць, аж поки він кому-небудь знадобиться. Але хто з чарівників спроможний користуватись ним? Хто, крім самого Натаніеля? Сьогодні, за допомогою самих тільки імпровізованих заклять, це йому майже вдалося! І він легко цього навчиться, якщо йому нададуть таку змогу. А тоді...
Натаніель зітхнув. Яка все-таки шкода, що не можна залишити посох собі!
Ну, та вже нічого. Згодом, коли він поверне собі ласку Деверо, все буде можливо... Головне — терпіння. Треба просто зачекати.
Нарешті вони звернули на короткий узвіз між двома бетонними вартовими вежами, що вів на сам Вестмінстерський міст. За мостом височіла будівля Парламенту. Темза виблискувала в промінні вранішнього сонця. Човники ковзали за водою. Кілька туристів, побачивши напівзруйнова-ного ґолема, перескочили через поруччя просто в річку.