Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 91)
Увесь цей день минув під знаком усесвітнього шарварку. На те, щоб заарештувати Дюваля, знадобилася ціла вічність — якщо врахувати, що сам він анітрохи не пручався й не намагався втекти, бо його геть приголомшило те, як усе повернулося. Однак ці жалюгідні чарівники заходилися сперечатись, хто ж тепер посяде його місце, і довго сварились, наче гайвороння, за те, хто віднині керуватиме поліцією. Мій хазяїн у тій сварці участі не брав — за нього найкраще промовляли його справи.
Врешті лакеї прем’єр-міністра викликали гладкого африта — він увесь цей час боязко тинявся вестибюлем, уникаючи ґолема, і з його допомогою дали все-таки лад. Раду міністрів було розпущено, Дюваля та Джейн Фаррар відправили до в’язниці, а збуджений натовп роззяв випровадили геть.[93] Джесіка Вайтвел опиралася до останньої миті, гучно стверджуючи, що саме їй Натаніель завдячує своїм успіхом, та зрештою і їй довелося знехотя піти. Прем’єр-міністр залишився віч-на-віч з моїм хазяїном.
Що там було між ними, я до ладу не знаю, бо мене разом з афритом послали наводити лад на вулицях. Коли я повернувся за кілька годин, мій хазяїн сидів сам у невеличкій кімнаті і снідав. Посоха в нього вже не було.
Я знову прибрав подобу мінотавра, вмостився в кріслі навпроти нього й знічев’я постукав ратицею по підлозі. Хазяїн поглянув на мене, та не сказав нічого.
— Ну, як? — почав я. — Усе гаразд?
Він щось буркнув у відповідь.
— Ми знову в пошані?
Він коротко кивнув.
— І хто ж ти тепер?
— Міністр внутрішніх справ. Наймолодший в історії.
Мінотавр аж свиснув:
— А ти молодець!
— Гадаю, що це лише початок. Дякувати Богові, Вайтвел тепер мені вже не начальниця.
— А посох? Тобі його залишили?
Його обличчя витяглося. Він сердито ткнув виделкою в кров’янку.
— Ні. Його відвезли до скарбниці. Сказали, що «на зберігання». Користуватись ним нікому не дозволять, — аж тут його обличчя проясніло. — Хоча... можливо, під час війни його й дістануть. Може, пізніше, для американської кампанії... — він відсьорбнув кави. — Розпочалася вона, здається, невдало. Що ж, подивимося... Будь-що мені потрібен час, щоб удосконалити своє мистецтво користування ним.
— Еге ж! Зокрема з’ясувати, чи можеш ти користуватись ним узагалі.
Він насупився:
— Звичайно, можу! Просто я забув про кілька формул обмеження... і про керівне закляття. От і все.
— Простіше кажучи, приятелю, ти схибив. А що сталося з Дювалем?
Мій хазяїн узявся зосереджено жувати.
— Його відправили до Тауера. Панна Вайтвел тепер знову міністр державної безпеки. Вона й спостерігатиме за його допитом. Подай-но мені сіль.
Мінотавр простяг сільничку.
***
Мій хазяїн був задоволений, та й мені було з чого радіти. Натаніель заприсягся відпустити мене, тільки-но вирішиться справа з таємничим нападником, і тепер вона, безперечно, вирішилася. Хоч я вважав, що тут іще залишилося зо два питання, які так і не знайшли переконливого пояснення. Та це вже не мій клопіт. Тому я чекав свого звільнення з легкою душею.
Чекати, однак, довелося довго.
Кілька днів хлопець був надто заклопотаний, щоб вислуховувати мої благання. Він приймав справи свого міністерства; відвідував наради на найвищому рівні, де обговорювали Дювалеву справу; виїхав від своєї колишньої наставниці і, на свою міністерську платню та винагороду від вдячного прем’єр-міністра, придбав будинок на всю губу серед зеленого скверу недалеко від Вестмінстера. Як наслідок, на мене спала ціла купа сумнівних хатніх обов’язків, перелічувати які мені зараз нема часу.[94] Він бував на прийомах у прем’єр-міністра в Ричмонді, роздавав доручення своїм новим підлеглим, а вечорами їздив до театру й дивився жалюгідні п’єси, до яких несподівано призвичаївся. Одне слово, крутився як муха в окропі.
За будь-якої змоги я нагадував йому про його присягу.
— Так, так, — відповідав він, вибігаючи вранці з дому. — Скоро й тобі дам раду. А поки що — про штори в моїй приймальні... Мені потрібен лікоть устрично-сірого шовку — купи в Філдинґса. І заодно — ще пару зайвих подушок. А для ванної кімнати візьми ташкентських кахлів[95].
— Твої півтора місяця майже скінчилися! — значуще сказав я.
— Так, так... Мені вже пора.
Якось увечері він повернувся додому раніше. Я саме був унизу—спостерігав за тим, як клеять кахлі на кухні[96], але все ж таки знайшов час відірватись від справ і знову нагадати про себе. Хазяїна я знайшов у їдальні — просторій, та досі ще не умебльованій кімнаті. Він дивився на порожній камін і на холодні голі стіни.
— Сюди треба належного узору, — зауважив я. — Шпалер, що пасували б до твого віку. Що тобі до вподоби — автомобільчики чи паровозики?
Він підійшов до вікна. Його кроки гучно відлунювали.
— Дюваль сьогодні зізнався, — сказав він нарешті.
— Це ж добре,—відповів я. — Чи ні?
Він роздивлявся дерева у сквері.
— Мабуть, так...
— Мої магічні здібності кажуть мені, що ти не радий.
— Ні... Так... — він обернувся до мене з силуваною усмішкою. — Це багато що прояснює, та більшу частину того, що він розповів, ми знали й самі. У підвалі його будинку ми знайшли майстерню — яму, де було виліплено ґолема, й кристал, через який Дюваль керував його оком. Він справді, поза всяким сумнівом, використовував це чудовисько.
— Ну той що?
— Сьогодні він зізнався в усьому. Казав, що давно хотів добитися більшого, відсунути назад панну Вайтвел та інших. Він вирішив використати ґолема. Ґолем сіяв хаос, підривав репутацію інших міністрів... Після кількох нападів, коли виходу так і не знайшли і всі були у відчаї, Деверо охоче надав Дювалеві додаткові повноваження. Роль поліції зросла; Дюваль дістав посаду міністра державної безпеки. З цієї посади йому було б легше згодом скинути Деверо.
— Ніби все зрозуміло, — погодився я.
— Не знаю... — хлопчина скривив губи. — Начебто всі задоволені. Вайтвел знову на своїй давній посаді, Деверо з міністрами бенкетують, Пінн уже відбудовує свою крамницю... Навіть Джейн Фаррар відпустили — немає жодного доказу того, що вона знала про зраду свого наставника. Всі раді викинути цю історію з голови. Але я не певен... Дещо тут незрозуміло.
— Наприклад?
— Дюваль стверджував, що діяв не сам. Він каже, що його підучили це зробити. Якийсь учений на прізвище Гопкінс. Він каже, що саме Гопкінс приніс йому око ґолема і навчив ним користуватися. Він каже, що саме Гопкінс звів його з отим бородатим найманцем і порадив Дювалеві послати його до Праги, щоб розшукати чарівника на прізвище Кавка. Коли я розпочав своє власне розслідування, Дюваль зв'язався з найманцем у Празі й наказав йому зупинити мене. Проте мозком усієї цієї змови був Гопкінс. Як на мене, це правда: самому Дювалеві не вистачило б кебети, щоб задумати таку річ. Він — ватажок вовкулацької зграї, а не великий чарівник. Та чи знайшли ми цього Гопкінса? Ні. Невідомо, хто він такий і де живе. Ніхто його не бачив. Його немовби не існує...
— Може, й справді не існує.
— Дехто так і думає. Вважає, що Дюваль просто намагається звалити провину на іншого. І всі думають, ніби він причетний до Лавлейсової змови. Кажуть, що участь найманця це доводить... Та я не певен...
— Оце вже навряд, — заперечив я. — Дюваль теж перебував у тому величезному пентаклі в Гедлгем-Голлі разом з іншими міністрами, пам’ятаєш? Тож до тієї змови він непричетний. А от Гопкінс, можливо, й причетний. Усе сходиться на ньому. Якби лише вдалося знайти його...
Хлопчина зітхнув:
— Отож-бо й воно —
— Можливо, Дюваль знає дещо більше, ніж розповів. Може, згодом він ще в чомусь зізнається...
— Вже ні, — обличчя хлопця зненацька набрякло й немовби постарішало. — Повертаючись до камери сьогодні після допиту, він обернувся вовком, збив з ніг свого конвоїра й вискочив через заґратоване вікно.
— І втік?
— Не зовсім. То був шостий поверх.
— Он як...
— Атож, — хлопець тепер стояв біля порожньої камінної полиці, машинально гладячи мармур. — До того ж є й інше питання — вторгнення до Вестмінстерського абатства й викрадення посоха. Дюваль зізнався, що послав тоді ґолема, щоб відібрати в мене посох. Це, казав він, була надто вдала нагода, щоб проґавити її. Та водночас присягався, що до Спротиву він не має жодного стосунку. І до пограбування могили Ґледстона — так само, — він затарабанив пальцями по каменю. — Мабуть, мені треба заспокоїтись, як і всім...
Я щось схвально буркнув, та не сказав нічого. Те, що Кіті залишилася жива, було такою незначною подробицею, що про неї не варто було й згадувати. Як і про те, що вона досить багато розповіла мені про вторгнення до абатства; до цього вторгнення, за її словами, також був причетний добродій на прізвище Гопкінс. Доповідати про це Натаніелеві — не мій клопіт. Я лише скромний слуга, роблю, що мені накажуть. До того ж він цього не заслужив.
— Ти з нею провів багато часу, — несподівано сказав він. — Чи довго ви розмовляли?
Він позирнув на мене й тут-таки відвернувся.
— Не дуже.
— Вона, мабуть, перелякалася...
— Навпаки. Вона мене зневажала.
Хлопчина пирхнув:
— Шкода, що вона була така свавільна. Вона мала деякі... чесноти.