Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 75)

— Так, справді. Переглядаючи матеріали справи, він виявив, що ви скоїли безпричинний напад на одного зі старших чарівників, за що були засуджені до штрафу. Він розглядає це як одну з перших атак Спротиву.

— Що за дурниці! — спалахнула гнівом Кіті. —То був чистісінький випадок! Ми й гадки не мали...

— Ба більше, — провадив пан Гопкінс, — йому відомо, що цей напад ви скоїли не самі.

Кіті завмерла:

— Що?! Невже він думає...

— Пан Мендрейк вважає — чи справедливо, чи несправедливо, великого значення не має, — що ваш приятель... як його звуть, до речі? Якуб...

— Гірнек. Якуб Гірнек.

— Отож. Він вважає, що молодий Гірнек теж пов'язаний із Спротивом.

— Це нісенітниця!..

— Цього ранку він вирядив свого демона, щоб той доправив вашого приятеля на допит... Лишенько, я й не думав, що це вас так засмутить!

Кіті знадобилося кілька секунд на те, щоб опанувати себе. Коли нарешті вона заговорила, голос її зривався:

— Я не бачилася з Якубом уже кілька років! Він нічого не знає...

— Пан Мендрейк неодмінно з’ясує це. Рано чи пізно.

Кіті йшла обертом голова. Вона спробувала зосередитись:

— Куди його забрали? До... до Тауера?

— Сподіваюсь, моя люба, ви не збираєтесь застосувати нічого нерозважливого, — пробурмотів пан Гопкінс. — Пана Мендрейка вважають за одного з наймогутніших молодих чарівників. Талановитий юнак, один з улюбленців самого прем’єр-міністра. Було б необачно...

Кіті ледве стримувалась, щоб не зарепетувати на весь голос. Поки вони тут сидять, Якуба, можливо, піддають тортурам: демони, ще гірші за отой кістяк, зусібіч тягнуть до нього свої пазурі... А він ні в чому не винен—він узагалі не має до неї стосунку! Яка ж вона була дурепа! Через її необачність потрапила в халепу людина, за яку вона раніше віддала б життя.

— Я на вашому місці забув би про молодого Гірнека, — вів далі пан Гопкінс. — Ви нічого не зможете вдіяти.

— Будь ласка! — благала Кіті. — Скажіть мені: він у лондонському Тауері?

— Правду кажучи, ні. За звичайних обставин його відправили б туди. Але мені здається, що Мендрейк хоче потихеньку зробити щось своє, обійти суперників в уряді... Він таємно викрав вашого приятеля й доправив його в безпечне місце. Навряд чи те місце суворо охороняють. Але там демони...

— Я зустрічалася з Мендрейком! — люто обірвала його Кіті. Вона подалася вперед, штовхнувши склянку з коктейлем: склянка нахилилась, і напій виплеснувся на скатертину. — Зустрічалася з ним, подолала його й пішла собі. Якщо цей хлопчисько завдасть шкоди Якубові... якщо він завдасть йому хоч найменшої шкоди, то повірте мені, пане Гопкінсе: я вб’ю його власними руками! І його, й будь-якого демона, що стоятиме на моїй дорозі!

Пан Гопкінс підняв зі стола руки і знов опустив їх. Цей порух міг означати що завгодно.

— Ще одне... — запитала Кіті. — Ви знаєте, де це «безпечне місце»?

Блідо-сірі очі пильно поглянули на неї, потім моргнули.

— Так, — спокійно відповів бібліотекар. — Я знаю адресу. І можу її вам дати.

39

Кіті ніколи не бувала в таємній коморі пана Пенніфізера, проте знала, як працюють її двері. Вона наступила на металевий важіль, захований на підлозі серед сміття, й водночас натиснула на цеглини над дровітнею. Цеглини повільно й важко відсунулися назад. У стіні з’явилася щілина, звідки повіяло запахом хімікалій.

Протиснувшись у щілину, Кіті зачинила за собою двері.

Довкола була пітьма. Дівчина заціпеніла. Потім підняла руки й заходилась нерішуче нишпорити з обох боків, шукаючи вимикач. Спочатку — на свій превеликий страх — вона намацала щось холодне й волохате. Вона відсахнулась, але тут-таки вхопилася другою рукою за довгий шнурок.

Кіті смикнула шнурок: під стелею щось клацнуло, загуло, й спалахнуло м’яке жовтаве світло.

Дівчина з полегшенням виявила, що волохата річ — це просто каптур старої куртки, яка висить на гачку. На сусідньому гачку хилитались три торбини на довгих ременях. Кіті вибрала найбільшу, перекинула собі через плече і оглянула кімнату.

То була маленька комірчина, де по стінах — від підлоги до стелі — тяглися дерев’яні полиці. То було все, що залишилось від колекції пана Пенніфізера: магічні артефакти, що їх Кіті з товаришами понатягала за всі ці роки. Багато речей звідти вже забрали для нападу на абатство, проте дещо все-таки зосталося. Акуратні ряди вибухових куль і склянок з мулерами, зо дві кулі з елементалями, Пекельні Жезли, срібні зірочки для кидання та інша простенька зброя. Все це яскраво блищало, здається, пан Пенніфізер частенько чистив це знаряддя. Кіті уявила, як він на самоті заходив сюди й пишався своїм багатством. Ця думка чомусь збентежила її. Дівчина взялася до роботи — почала наповнювати торбину, силкуючись напхати туди якомога більше.

Далі вона підійшла до підставки з ножами, кинджалами та іншою холодною зброєю. Деякі з цих ножів, можливо, мали магічну силу; решта були просто добре нагострені. Кіті вибрала два кинджали: один — срібний — заховала до особливих піхов, припасованих до ноги, а другий застромила за пояс. Коли вона випросталась, кинджалів стало зовсім не видно під курткою.

Наступну полицю було зайнято запорошеними пляшками різного розміру, здебільшого наповненими безбарвною прозорою рідиною. їх викрали з чарівницьких будинків, однак їхнє призначення досі залишалося незрозумілим. Кіті мимохідь позирнула на них і вирушила далі.

Останній ряд полиць займали речі, яким пан Пенніфізер так і не знайшов застосування: коштовності, прикраси, сукні, покривала, кілька картин з Центральної Європи, дрібнички зі Сходу, яскраві мушлі й камені з незрозумілими візерунками та написами. Стенлі або Ґледіс розпізнавали в кожній із цих речей магічну ауру, та Спротив так і не зумів ні до чого застосувати їх. Такі речі пан Пенніфізер просто відкладав убік.

Кіті на цих полицях не треба було нічого, — аж тут, коли вона вже обернулася до виходу, їй упав в око маленький потьмянілий, геть зарослий павутинням диск, що завалився в глибину полиці.

Мендрейкове магічне дзеркало...

Сама не знаючи навіщо, Кіті взяла диск і засунула його — отак, як є, з павутинням, — до внутрішньої кишені своєї куртки. Потім нарешті повернулася до дверей, які з цього боку відмикалися звичайнісінькою клямкою. Відчинивши їх, Кіті вибралася до комори.

Посох і досі лежав на підлозі, де вона покинула його вранці. В несподіваному пориві Кіті підняла його й занесла до комори. Хоч як мало з нього користі — байдуже: її друзі загинули, щоб добути його, і тепер він мав бути схований у надійному місці. Кіті поставила посох у кутку, востаннє оглянула комору Спротиву і вимкнула світло. Двері сумно рипнули за нею. Дівчина попрямувала до сходів.

***

«Безпечне місце», де тримали Якуба, знаходилося в покинутому районі Східного Лондона, за півмилі на північ від Темзи. Кіті добре знала ці місця: то був район складів і пустищ, численні з яких обезлюдніли ще з часів повітряних бомбардувань Великої війни. Спротиву тут вистачало простору: вони здійснили кілька нападів на склади й користувалися покинутими будівлями як укриттями. Присутності чарівників тут майже не відчувалося, надто поночі. Кулі-шпигуни з’являлися тут лише зрідка, і сховатись від них було легко. Безперечно, чарівник Мендрейк обрав це місце з тієї самої причини: він хотів без перешкод вести свій допит.

План Кіті — досить-таки розпливчастий — мав два варіанти. Якщо пощастить, вона витягне Якуба, а Мендрейка з його демонами затримає на місці завдяки зброї та своїй природній стійкості до магії. Після цього вона спробує відвести Якуба до порту і звідти пробратися на континент. Залишатися в Лондоні зараз не можна. А якщо це не вдасться, залишається другий, менш приємний, вихід: здатися самій— заради того, щоб Якуба відпустили. Що з нею буде після того, дівчина добре розуміла, та не вагалася ні хвилини. Надто довго вона ворогувала з чарівниками, щоб тепер турбуватись про наслідки.

Вона пробиралася через Східний Лондон кружними шляхами. О дев’ятій годині вечора з веж Сіті долинув знайомий гудок: через нещодавній напад на абатство було знову запроваджено комендантську годину. Люди, опустивши голови, поспішали по домівках. Кіті не звертала на це уваги: вона вже безліч разів порушувала комендантську годину. Проте вона все-таки звернула до покинутого скверика і з півгодини почекала там на лаві, поки вщухне шарварок. Краще наближатися до своєї мети без зайвих свідків.

Пан Гопкінс не розпитував, що вона задумала, тож Кіті й не стала ділитися з ним своїми планами. їй треба було тільки дізнатись адресу, а більше вона не хотіла з ним знатися. Її вразила його холодна байдужість. Відтепер вона сподівалась лише на себе.

Минула десята година. Над містом зійшов яскравий повний місяць. Кіті тихо побігла порожніми вулицями, тримаючи на плечі важку торбину. Хвилин за двадцять вона знайшла потрібне місце: коротенький завулок, обабіч якого тяглися якісь фабричні будівлі. Причаївшись у темному кутку, дівчина оглянула околицю.

Завулок був вузенький, тут горіло тільки два ліхтарі: один — за кілька метрів від кутка, де ховалася Кіті, а другий — ближче до кінця дороги. Ці ліхтарі й місяць у небі ледь-ледь освітлювали довколишні будинки.

Фабричні споруди були невисокі—один-два поверхи. Деякі стояли заколочені, в інших двері й вікна були повибивані і зяяли чорною порожнечею. Кіті довго роздивлялася їх, дихаючи нерухомим нічним повітрям. Вона дотримувалася правила — ніколи не перетинати в пітьмі незнайомий простір. Та зараз її ніби ніщо не насторожувало. Навкруги було тихо.